Зйомки під обстрілами. Війна на Донбасі в об’єктиві пресофіцерки 93-ї бригади

З 2004-го  Ірина працювала у ЗМІ, здебільшого у друкованих. А у 2015 році вступила у добровольчій батальйон “Карпатська Січ”:

“Багато моїх друзів пішли на війну як добровольці чи в складі ЗСУ. Я вирішила, що не можу більше сидіти вдома. Я саме звільнилася з видання і почала їздити на Донбас. Могла там побути кілька тижнів, потім поїхати додому”.

Згодом майже 3 роки працювала менеджеркою з комунікацій у Transparency International Україна. Велике навантаження та певною мірою професійне вигорання змусили замислитись: “А чим я хочу займатися далі”.

Ірина вирішила — її місце у Збройних силах. Обрала пресслужбу, бо це їй ближче за фахом. І, хоча раніше мала справу переважно з текстами, вже знала — буде багато фотографувати. Війну. 

Втім, досвід фотографування все ж був:

“Я знімала моделей на плівку, але ніколи не займалася репортажною зйомкою. Мені подобалося фотографувати моделей у студії, робити їм зачіски, потім фотошопити ці знімки. Потім у 2015 році у Пісках я трохи фотографувала. Ці фотографії тоді дуже швидко розходились, вони цікавили людей. Хтось брав їх на календар, якісь політичні партії розміщували десь на білбордах. Мотивувало, що на ці фотографії є попит”.

Звільнившись з міжнародної організації, Ірина купила перший повноматричний фотоапарат. Гламурних моделей в об’єктиві змінили воїни та пейзажі Донбасу. У таких фото вона найбільше цінує їхню документальність.

“Коли фотографуєш в певному місці, а потім повертаєшся туди, наприклад, за 5 місяців, а воно вже зовсім інше. Половини будівель немає, зовсім інші люди. Я зрозуміла, що ці фото мають не скільки художній зміст, скільки історичний”, — згадує пресофіцерка.

Полювання на торнадо

Для фотографа на передовій є кілька правил, і перше й найголовніше — не нашкодити бійцям. На світлини не мають потрапити об’єкти, які допоможуть ворогу вирахувати позиції українських армійців та скорегувати вогонь. Це може бути якесь помітне дерево на видноколі чи стовп, будівля. Також не називають і приблизне місце розташування позицій, зазвичай кажуть просто на Донеччині чи Луганщині.

Більш яскраві художні фото робляться на полігоні. Але не тільки.

“Цікаво людям дивитися на постріли, коли у кадрі видно вогонь, спалахи. Цікаві бувають типажі: якийсь бородатий дядько, який в окопі сидить пів року. Або дуже молоді хлопці. Або дівчата, які виглядають в порівнянні з цією зброєю ніжними, тендітними. Цей контраст теж дає зацікавленість. Є справжні козаки з оселедцями, пишними вусами”, — розповідає фотографка.

Своїми вчителями називає воєнних фотографів Анатолія Степанова та Олександра Клименка. Щоб “вполювати” гарні кадри, вони навчали прокидатися дуже рано.

“Треба дочекатися, щоб світло правильно лягло, якось цікаво освітило бійця. Зранку буває цікаве світло, туман. Або надвечір’я та останні промені сонця падають через бійницю на обличчя бійця”, — каже Іра.

Але найцінніші для фотографа на передовій — кадри справжнього бою. Щоб зазняти такі, журналісти часто просять переночувати на позиціях, бо саме вночі чи рано вранці бувають обстріли. Бійці, які живуть на передовій, приблизно знають  інтенсивність ворожих атак — наприклад, раз на тиждень чи два. Гостям же доводиться чекати.

“Фотографи, як іноді кажуть, “полюють за торнадо”. Торнадо не так часто і трапляється, його не так просто зняти.  А фотограф приїде на добу, рідше на кілька днів. І може нічого не застати та не зняти. А можуть початися інтенсивні бойові дії, відбувається “двіж”, постійно відкривають ящики з боєкомплектами, зарядили, вистріляли все за дві хвилини буквально, і все з початку.  Можуть працювати гранатомети, кулемети. Це цікаво фотографу, але воно ж і страшно трошечки. Треба долати свій страх та йти знімати. Буває, думаєш, ось цей обстріл пересиджу в бліндажі, а потім зніму. А так нічого і не зняв”, — розповідає пресофіцерка.

Є в Ірини й улюблені герої для зйомок: її друзі-протитанкісти. Їхню роботу вважає цікавою та захоплюючою:

“В них таке “полювання” відбувається. Вони слідкують за тим, як пересувається техніка противника, аналізують розвіддані. Настає “час Х”, коли вони їдуть працювати. Працюють з протитанкових ракетних комплексів, які дуже видовищно виглядають. І ти розумієш, що ти знімаєш справжніх фахівців, які знищують ворожу техніку”.

Робота з журналістами

Діяльність пресофіцера самими фото не обмежується. Коли бригада їде на Донбас, часто треба організовувати зйомки та супроводжувати журналістів на позиції. Допомагати їм шукати цікаві історії, передавати інформацію, яку можна оприлюднити. А ще вирішувати безліч організаційних питань, наприклад, з транспортом. 

“Іноді ходимо пішки по такій багнюці, болотах, по коліно в землі. Зранку виїжджаєш, приїздиш вже ввечері, взимку темніє рано. Це важко. Поблизу Кримського доріг взагалі не було. Там вантажівки, УРАЛи загрузли, їх витягали за допомогою БМП”, — згадує Ірина. 

Часом доводиться робити постановочні кадри. В інтересах війська.

“Хлопці просунулися далеко вперед і зайняли певну будівлю. Спершу її не можна було показувати в ЗМІ. Але потім вони окопалися і їм ця будівля стала непотрібна. І вони запросили нас, щоб ми познімали в цій будівлі й виклали фотографії. Облаштували там наче позицію, обклали мішками, зробили бійницю. Це для того, щоб ворог побачив цю “позицію у будівлі” і почав по ній вести вогонь. А справжні позиції були в іншому місці”, — пояснює пресофіцерка.

Вміння домовлятися

Коли фотограф приходить працювати на позицію, а ще й з журналістами, спершу до них підвищена увага бійців. Хтось може ніяковіти, більшості треба звикнути, знайти спільну мову. Коли вже “притерлися”, каже Іра, ти стаєш наче частиною цього бойового колективу. Однак не завжди вдається легко домовитися:

“Щоб добре працювалося, треба, щоб люди, які знаходяться на позиції, до тебе дружньо ставилися. Не боялися, поводилися природньо. Інколи людина може дещо вороже ставитися до журналістів і вважати, що позиція — це його дім, куди не має права ніхто приходити. Ну не розуміє людина важливості інформаційного спротиву. В принципі, завжди домовляємось. Просто з кимось це довше”. 

А ось з упередженим ставленням до жінок в армії, додає, зараз майже не стикається.

“Я така дівчинка велика, за метр вісімдесят зростом, трохи вже війну бачила”. — усміхається Ірина.  — “Коли я чую щось зневажливе про жінку на війні, я розумію, що ця людина в бригаді недавно. Декого я знаю ще з 2015 року, в них такого ставлення немає. Взагалі, хто був у добробатах, там простіше ставилися до жінок у війську. В таких людей забобони взагалі відсутні”. 

Читайте також:

Буккросинг для військових: як волонтерка зі Слов’янська започаткувала всеукраїнську акцію

Бактерії проти нафти. Маріупольська студентка придумала ефективний і дешевий спосіб очищення ґрунту

Розміновувати Донбас та керувати вантажівкою: як перша жінка-сапер зі Слов’янська руйнує стереотипи