"Не можу я бігати від війни": як добровольці зі сходу України пішли захищати свою землю

У День захисників та захисниць розповідаємо історії солдатів і солдаток з Донецької та Луганської областей, які сьогодні захищають Україну. 

Максим Чумак, Маріупольський окремий батальйон тероборони 

Максим народився у Донецьку, виріс у Луганській області. Отримав ступінь магістра по кваліфікації викладача української мови та літератури. Пройшов срочну службу з 2012 по 2013 роки, але продовжувати воєнну кар’єру не збирався. Трохи вдалося навіть попрацювати за спеціальністю – у Центрі лінгвістичних конкурсів.

Але після подій 2014 року сімʼєю Максима було вирішено їхати з окупованої території їх рідного міста Лутугине. Деякий час проживали у Кіровоградській області, а у 2016 році вирішив поїхати жити та працювати до міста Маріуполь на берег Азовського моря.

Вже тоді Максим замислювався над тим, що треба йти і воювати за Україну, але остаточного рішення прийнято не було. Працював на різних роботах – від охоронця торгівельно-розважального центру до журналіста на регіональному телеканалі.  Паралельно брав участь у літературному та громадському житті міста. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим ще 24 та 25 лютого допрацьовував на телеканалі – їздив по місту та знімав сюжети, як Маріуполь переживає перші дні війни. 25 числа поїхав до військкомату робити репортаж про те, як маріупольці долучаються до ЗСУ. І вирішив. 

“Наступного дня я приїхав у військкомат, але його там вже не було. Але були військові, які набирали в ряди тероборони. І я зрозумів, що піду туди. В той же день нас відвезли в інше місце. До вечора нам дали усю екіпіровку та необхідне спорядження”, – розповідає Максим. 

Оборону Маріуполя Максим хоробро тримав до 16 березня. У ці дні в Центральному районі міста відбулися тяжкі вуличні бої, в ході якого загін змушений був відступити. Максим не знав, куди йти й що робити, і вирішив дістатися у сусідній район, де були його батьки. Разом з ними, зі своєю дівчиною, та з дівчиною свого брата вони тримались разом у домівці до кінця березня. А потім вирішили вибиратися з міста, яке вже майже вщент було зруйновано.

Шлях був непростий. Відсутність зв’язку, не зрозумілість, куди треба їхати, минуле Максима у Маріуполі…  Через сильну хворобу батька по дорозі їм довелося розлучитися на дві групи. Батьки – їхали одразу на автомобілі до Запоріжжя, а Максим зі своєю дівчиною вирушили до Бердянська. На щастя, блокпости вдалося проїхати, і вже через деякий час бути у Запоріжжі. Але тоді прийшла жахлива звістка – батько Максима не встиг на операцію та помер від розриву серця.

“Тоді я не знав свого статусу – чи я дезертир, чи записаний взагалі десь, як учасник тероборони. У мене були контакти моїх побратимів. Ми знайшли телефони керівництва батальйону, який, як виявилось, був у Дніпрі. І ми втрьох домовились поїхати в Дніпро, і нам сказали – от ви повернулись”, – говорить Максим.

Після цього батальйон сформували майже заново. Усі мобілізовані пройшли курс молодого бійця,  бойового злагодження, отримали тактичні, медичні навички та навчились впевнено тримати зброю у руках. Зараз батальйон знаходиться на Донецькому напрямку. Максим обіймає посаду діловода, в жарт говорить, що він “воїн УПА – української паперової армії”. В якості позаштатної діяльності веде комунікацію з волонтерами. 

Максим вірить у гучну перемогу та закликає не переставати допомагати армії, адже це потрібно зараз, як ніколи.

Валентина Лосєва, Маріупольський окремий батальйон тероборони

Валентина родом із села Старомлинівка, що у Донецькій області. Тут вона виросла, закінчила школу. Пов’язувати своє життя з військовою кар'єрою не планувала. Вивчилася у Донецьку за спеціальністю адміністратор готельно-ресторанного бізнесу. Після завершення навчання Валентина вийшла заміж, була домогосподаркою. Розлучення з вже колишнім чоловіком змусили Валю поїхати до Харкова та спробувати знайти кращу роботу.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, 24 лютого, Валя була ще у Польщі. Багато її відкладених коштів пішло на допомогу батькам, село яких пізніше окупували російські війська.

Після спостерігання за театром війни, Валя прийняла негайне рішення – повернутись додому і піти воювати. 

Валентина – не єдина дівчина батальйону. Є ще фінансист Олена і Марія з відділу персоналу. За словами жінки, відношення до них у чоловічому колективі добре, всі дружать та допомагають один одному, якщо це необхідно. 

“У нас гендерна рівність, ми усі рівні, займаємось єдиною справою. У нашому випадку хочеться сказати – з нами Бог, з нами правда, з нами сила”, – каже Валентина.

Фіма, 60 окрема піхотна Інгулецька бригада

Військовослужбовець за позивним Фіма родом з Луганська. Тут він навчався у школі, дорослішав, а потім закінчив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля за спеціальністю “Інженерна механіка”. Має ступінь магістра. 

До початку війни у 2014 році працював інженером-конструктором у сфері машинобудування. Після подій того року й окупації рідного міста було прийнято рішення переїхати до Чернівців у більше безпечне місце. Вже тоді виникали перші думки про те, щоб піти служити до армії, але переїзд з коханою дівчиною на нове місце проживання переконали осісти й трохи заробити на подальше проживання.

У цей час Фіма працює конструктором на фабриці вхідних металевих дверей, живе у Чернівцях і намагається влаштувати життя. Але плани змінила дата 24 лютого. 

“У той день прокинувся – прочитав пост Івана Семесюка із гурту “Пирятин” про прильоти по Києву, почитав інші новини й зрозумів, що почалось. У військкомат пішов не одразу. Знову ж таки вагання. Спочатку допомагав переселенцям, що почали прибувати в Чернівці, бо сам пройшов через це, трохи знаю ситуацію, у якій опинились люди. Але поступово приходило відчуття, що не можу я бігати від війни, і щось я винен ще з 2014-го року”, – розповідає Фіма під час розмови. 

10 днів провів на навчаннях, потім пару тижнів у резерві, а після – у гарячу зону. 

Наразі Фіма працює кулеметником на Південнобузькому напрямку, так само вірить у гучну перемогу українців, і кожен день працює заради неї.

***

У кожного з них своя історія. Таких історій не тисячі, і не сотні тисяч, а мільйон. Близько мільйона захисників і захисниць кожен день боронять Україну від ворога, захищають наше мирне небо, звільняють окуповані території та дбають про наше майбутнє. Пам’ятаймо про їх подвиг кожного дня!

Допомагаймо армії! Слава ЗСУ! Слава Україні!

***