Тетяна Жук
"Наказували гнати людей": спогади чорнобильців про ліквідацію аварії
14 грудня — День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа трапилася за кілька секунд, приховувалася кілька днів, а її наслідки відчуваються крізь десятиліття. «Східний Варіант» дізнався історії маріупольців, які боролися з її наслідками
26 квітня 1986 — дата, що назавжди залишила чорний слід в історії нашої країни. Цього дня сталася Чорнобильська катастрофа, що стала всесвітню відомою і змінила ставлення до ядерної енергетики.
2019 року американський телеканал зняв мінісеріал про ті події. У ньому центральне місце відведено звичайним жителям радянської України та, звісно, ліквідаторам аварії. Справжні, не кіношні, ліквідатори живуть поруч із нами.
«Східний Варіант» поговорив із чорнобильцями, які у другій половині 1980-х буквально допомагали розгребти наслідки аварії та рятували людські життя. 14 грудня в Україні — День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
25 рентген
У той час, коли сталася катастрофа, маріуполець, голова громадської організації «Союз Чорнобиль України» у Маріуполі Сергій Нехаєвський служив кадровим офіцером в армії. У Прип'ять його направили заступником командира полку цивільної оборони.
«Наш полк стояв неподалік від станції. У полку було понад тисяча людей. Перший батальйон розчищав дах від радіоактивних уламків, відкачував воду з підвалів. Другий батальйон займався захороненням радіоактивного сміття у спеціальні могильники. А третій обслуговував пункти спеціальної обробки техніки», — розповідає Сергій Нехаєвський.
Він щодня відвозив людей на станцію та керував там роботою.
«Коли приїжджали нові люди, бувало, що дехто боявся виходити на цей дах. Разом із ними я підіймався, показував і пояснював, що треба робити. Загалом, довелося побувати на всіх спеціальностях», — згадує Сергій Нехаєвський.
Інші люди ставилися до радіації дуже безтурботно: знімали респіратори та спокійно курили, доки чекали своєї черги на підйом. Іноді сідали просто на бетонний парапет, чого робити категорично не можна через високий рівень зараження всіх об'єктів навколо.
Хоча всіх перед роботою з ліквідації аварії інструктували, через невидимість радіаційної загрози дехто тоді не усвідомлював реальної небезпеки.
Гранично допустима доза опромінення для людини в той час, коли у Чорнобилі на ліквідації був Сергій Нехаєвський, становила 25 рентгенів. Тільки вона ніяк не вимірювалася. Людині, яка брала участь у ліквідації аварії, наприкінці дня просто записували дозу 0,55 рентгена, хоча у різних місцях радіація могла бути різною. Десь більше і, отже, небезпечніше, а десь менше.
Коли людина «набирала» свою гранично допустиму дозу, її відправляли додому.
«Пізніше її переглянули. З 1 липня 1987 року, зважаючи на велику кількість хворих, гранично допустиму дозу знизили до 15 рентгенів», — розповідає ліквідатор.
Не витримували роботи, але витримували люди
Сергій Нехаєвський згадує, як на нарадах обговорювалися нагальні проблеми, які породила катастрофа:
«Проводили ці наради високі чини, приїжджали московські генерали. Ось вони там говорили, що під час очищення дахів від радіоактивних уламків не витримували роботи.
Генерали пропонували: “Ну якщо згоріли, давайте людей туди пошлемо”. І вони відкрито говорили, що для них немає проблеми людського життя. Просто наказували гнати туди людей, скільки потрібно».
Він припускає, що якби замість очищення території над нею збудували саркофаг, як і над сумнозвісним реактором, то й постраждалих під час ліквідації було б менше.
Усе, що в нього залишилося від тих подій, — це медаль «За бойові заслуги» та кілька фотографій. І, звісно, пам'ять.
Декілька років тому пам'ять і свідків катастрофи, і постраждалих, і ліквідаторів освіжив серіал «Чорнобиль», знятий американським телеканалом HBO.
«Я дивився цей серіал. Є неправдиві моменти. Наприклад, показували, як люди одягали свинцеві костюми і йшли відстрілювати собак. Або кадри, де п'яні ліквідатори ходили по наметовому містечку. Такого не було, була дисципліна. Не кажу, щоби взагалі не пили. Так, у наметі могли розпити, але щоб ходили так показово — ні. Це каралося», — розповідає Сергій Нехаєвський.
Але водночас наголошує: сама ідея серіалу гарна та атмосфера показана правильно. У тому числі й щодо спроб радянської влади приховати правду від людей.
Радіація зашкалювала
Інший ліквідатор, маріуполець Віктор Гончаров, вирушив у зону катастрофи як керівник медзагону незадовго після аварії — у травні 1986 року. Він раніше навчався у військово-медичній академії, тому добре знав, що таке радіація.
«Медичний загін у складі 92 осіб було направлено на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Мирний атом розпорядився так, що у місті з живих залишилося приблизно 16 людей. Людей 10 роз'їхалося, а решту мирний атом забрав до себе», — розповідає Віктор Гончаров.
Завдання його медзагону: обійти двори населених пунктів поблизу Прип'яті, виявити постраждалих та надати необхідну допомогу.
«Ми всі самі добряче опромінилися. Захист, який нам давали, міг тільки пил затримати. А радіоактивні елементи, які на той час гуляли в повітрі, він не затримував. Ми вільно їх приймали. У роті одразу було відчуття металічного присмаку», — згадує Віктор Гончаров.
Металічний присмак у роті — одна з перших ознак променевої хвороби, як і зниження апетиту та млявість. Якщо доза опромінення більша, можуть кровоточити ясна.
Якось медики виявили дівчинку із сильним опроміненням.
«Ми знімали показання зі щитовидної залози та отримали 470 рентгенів. За допустимої дози 25 рентгенів. Вона дуже погано почувалася, я особисто відвіз її до обласної дитячої лікарні до Києва. Згодом її авіацією перекинули до Москви. Там вона померла», — розповідає ліквідатор. Кілька десятків сіл тоді потрапили до зони виселення, бо рівень радіації на їхній території зашкалював.
Цього року Віктора Гончарова нагородили орденом «За мужність».
Боротьба за пільги
Наразі у Маріуполі залишилося близько 600 живих ліквідаторів. Багато хто згадує, що коли вони виконували свої завдання в зоні ураження, вищі чини обіцяли, що їх запам'ятають як героїв і носитимуть на руках.
Але зараз багато проблем чорнобильцям доводиться вирішувати самостійно. На боротьбу йдуть роки. Наприклад, лише нещодавно пенсії ліквідаторів, які вирушили на місце аварії, не будучи військовими, зрівнялися з ліквідаторами-військовослужбовцями. Хоча люди однаково багато зусиль та здоров'я вклали у ліквідацію.
«Наразі головна для нас проблема — це питання медичного забезпечення. У зв'язку з медреформою багато спеціалізованих “чорнобильських” установ або закриваються, або перепрофілюються. Відповідно до законодавства чорнобильцям потрібне щорічне медичне обстеження, лікування тощо. Ми зараз боремося за те, щоби ці спеціалізовані установи залишилися», — каже Сергій Нехаєвський.
Також виникають труднощі із безплатними ліками, які передбачені для чорнобильців згідно із законом.
«У нашому місті цю проблему ми насилу вирішуємо. Вибили додаткові гроші. І майже всі лікарі знають, що для чорнобильців передбачені якісь медпрепарати. Але бувають випадки, що сімейні лікарі кажуть, ніби цих ліків немає в списку для чорнобильців. Хоча жодних списків для чорнобильців немає», — розповідає Сергій Нехаєвський.
Він роздав свій номер телефону всім чорнобильцям і сказав, щоб йому телефонували просто з кабінету лікаря, якщо виникнуть проблеми з отриманням ліків.
На оздоровлення інвалідам Чорнобиля першої та другої категорії передбачено 120 гривень. Цифри мізерні.
Декілька років місцеві чорнобильці зверталися до маріупольської влади з проханням встановити меморіальні таблички з іменами героїв. Цього року, 14 грудня, на День вшанування ліквідаторів аварії, меморіал урочисто відкриють на мітингу пам'яті. На табличках — імена та прізвища тих, кого вже немає, але хто більше 35 років тому зробив усе можливе, щоб відлуння Чорнобильської катастрофи було якомога слабкішим.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
2770
