"Ви ж чуєте, постійно гупає": чим живе Часів Яр в часи повномасштабного вторгнення рф

Ранок 8 січня,  -19 градусів, але прогноз погоди обіцяє безхмарне небо та навіть лише -13 вдень. Виїжджаємо з Харкова до міста Часів Яр, довгою дорогою яскраво світить сонце. Минаємо декілька майже повністю зруйнованих селищ, в яких, на перший погляд, не залишилось нікого.

Але сонце яскраво підсвічує дим з печей. Хоча не помітно, але у хатах продовжується життя. Складно уявити, наскільки важке.

Місто Часів Яр зовсім поруч з найбільш «гарячою» точкою війни – Бахмутом. 5 січня в місті внаслідок російського обстрілу було поранено двоє людей, сильно пошкоджена багатоповерхівка. Йдемо до будинку, дорогою слухаємо безперервну канонаду – зовсім неподалік йдуть важкі бої за Бахмут.

На вулицях мало людей – значна частина місцевих виїхала з міста. На додачу ще й холодно, не надто приємно виходити з теплої квартири. На щастя, в місті працюють всі комунікації, в оселях є світло та опалення. Втім, звісно, дорогою зустрічаємо людей.

Віктор, йде з роботи зі знайомою, в руках котить велосипед:

«По місту прилітає частенько, але гупає постійно. Ось нещодавно прилетіло в багатоповерхівку. Ми вже звикли до вибухів, тут немає такого, що більш чи менш гучно. Ви ж чуєте, постійно гупає, йде війна».

Поруч стадіон. Поле вкрито снігом та бігові доріжки вкриті снігом, поруч тренажери для вуличного спорту, холодні, чекають рук спортсменів.

На стадіоні зараз лише охорона. Сьогодні чергує Сергій. Над його кімнатою на даху великі літери часів СРСР «Привет участникам соревнований».

Останнє змагання Сергія – ремонт вікон у квартирі кумів – саме їхній будинок поруч з тим, в який росіяни влучили 5 січня.

І Сергію і Віктору пощастило, вони працюють в комунальних підприємствах, тож мають гарантовану зарплату. В місті працюють магазини, працює ринок, звісно вибір значно менший, порівняно з довоєнним.

Сергій:  «Гупає і гупає, як до цього звикнути. Читаєш новини, куди прилетіло, куди ні, чи всі живі здорові. Коли п’ятого січня прилетіло, трухнуло так будинок, що я аж на ліжку підскочив.  О 4 годині 4 хвилини ранку був прильот. Добре, що ніхто не загинув»

Йдемо до місця обстрілу.

Вибуховою хвилею вибило вікна в багатьох навколишніх будинках. Станіслав Миколайович та Віктор забивають вибиті вікна у квартирі сина Станіслава.

Вони мешкають в приватному секторі, їхні будинки не постраждали. Виїжджати з міста не хочуть, кажуть, хтось має охороняти житло – мародери зараз це велика проблема, дуже швидко починають грабувати покинуті квартири.

На кутку будинку Олександр прибирає з тротуару залишки від розбитого скла, складає цеглу, якою закладає вікна свого магазину, в якому він працює разом з дружиною Іриною. Магазин роботу не припиняє, Олександр кличе завітати за продуктами. 

За пів години ми скористаємось нагодою, поки що йдемо далі.

Найбільш постраждалий будинок поруч, через дорогу. На фасаді численні вказівники до укриття, яке знаходиться в підвалі будинку. Втім, обстріл стався о 4 годині ранку, коли всі спали, тож тут лише щастя допомогло залишитися живими мешканцям третього поверху.

Їх врятувала балка, чоловік сам виліз та витягнув дружину. Володимир вже повернувся до міста, дружина Галина поки в лікарні, у неї постраждали очі.

До нас виходить Людмила.

7 років тому внаслідок пожежі згоріла її хата, тож вона переїхала у квартиру в цей будинок.

«Опалення та газу немає,  але є світло. Будинок зараз консервується, невідомо що з ним буде далі, все побите. В будинку залишилися жити всі, хто жив, тут нас п’ятеро, там теж бабуся, там ще двоє. Дали плівку для вікон та на два під'їзди електрику».

Сьогодні нам пощастило з погодою – світить сонце і всі руйнації не здаються надто страшними, з місцевими є час для оптимістичних жартів, попри постійну канонаду.

Повертаємось до магазину. Власниця, Ірина зустрічає біля порогу, заводить до себе. Магазин повний різного товару, втім, нас чекає особливе частування – гарячі пиріжки з капустою. Їх готує знайома Ірини – Олена. Ще одна її знайома готує різні салати, які також тут продають – таким чином свої  підтримують своїх.

Ірина каже, що в місті є «ждуни», які чекають, коли сюди прийде росія. Їм вона принципово нічого не продає. Особливо Ірину тішать військові, вони навіть дарували їй квіти та дуже раділи, коли після ротації повертались в місто і знов заходили в такий вже рідний для них магазин. 

Олександр з Іриною хвилюються, кажуть, якщо раптом росіяни захоплять місто, вони одразу виїдуть. Втім, вони вірять в наші Збройні сили, годують та підбадьорюють наших воїнів.

Далі – Пункт незламності.

Зараз середина дня, крім Олега, який зараз чергує, тут нікого немає. Втім, всередині тепло, є піч, чайники, чашки, стільці та навіть іграшки для дітей.

Олег каже, що два тижні тому, коли довго не було світла, людей було багато, зараз значно менше, інколи хтось зайде чаю випити чи погрітися. Олег працює в виробничо-житловому підприємстві міста Часів Яр, чергує подобово. Каже, трохи нудьгує, але добре що є ноутбук.

Неподалік від Пункту незламності пам’ятник Горькому.

Він дуже незвичайний – ноги, частина тулуба та рука зі шляпою – досить унікальна конструкція, можливо варто було б сюди звозити частину пам’ятників, та зробити окремий парк, з деталей цих монументальних споруд комуністичної ідеології.

На виїзді з міста зустрічаємо Сергія. З неймовірно щирою посмішкою він продає сушену рибу. Сушіння та копчення риби — це хобі, сам пан Сергій пасічник. Проте сезон вже закінчився, а весь мед він вже продав у Полтавську область, де мешкають його родичі.

Тепер пан Сергій займається своїм хобі, бо не звик сидіти склавши руки. А ми натхненні після спілкування з ним, та, звісно, маючи з собою рибу, рушаємо до місця ночівлі.