"Козацький родовід Донеччини", або чому наратив "россияне испокон веков жили на Донбассе" є фейком

Східний Варіант разом із докторкою історичних наук Надією Романівною Теміровою перегортає аркуші історії заселення теренів сучасної Донеччини.

«Пріоритетна роль у заселенні території Донеччини належить українським козакам»

Тема заселення та освоєння територій сучасних Донеччини та Луганщини не просто актуальна в українському науковому середовищі, а й достатньо проблемна. Її слід розглядати не лише в історичному полі, а ще в суспільному, політичному, культурологічному й навіть філософському контекстах.

Понад 25 років цю тему досліджував доктор історичних наук та професор Донецького національного університету Василь Пірко, присвятивши їй чимало наукових публікацій. У своїх висновках дослідник спирався на широку джерельну базу, включаючи матеріали з московських архівосховищ, де й досі є багато документів, які стосуються історії України. Етнокультурні процеси в радянській Україні, включаючи Донеччину, тривалий час досліджує докторка історичних наук із Донецька Лариса Якубова. Починаючи з 2014 року, дослідниця займається вивченням такої теми, як «русский мир». Саме з працями цих дослідників можна ознайомитися детальніше, якщо занурюватися глибше в історію заселення Донеччини та Луганщини.

Процес формування етнічного складу цих регіонів доречно простежити з появи на історичних картках Приазов’я та Причорномор’я Дикого поля, розповідає докторка історичних наук, професорка кафедри історії України та спеціальних галузей історичної науки ДонНУ імені В. Стуса Надія Романівна Темірова.

У 13 столітті терени сучасної Донеччини та Луганщини внаслідок потужного завоювання монголо-татар були включені до складу Золотої Орди. Це негативно відбилося на заселенні регіону, який після завоювання став небезпечним для пересічного мешканця. Унаслідок суттєвого відтоку населення за цими територіями на понад 300 років закріплюється назва Дике поле.

Після розпаду Золотої Орди на її уламках утворюється ряд ханств: Астраханське, Казанське, Кримське тощо. І саме Кримське ханство, яке займало територію Кримського півострову та причорноморсько-приазовського узбережжя, у наступні декілька століть становитиме загрозу для Південної України.

«Територія сучасної Донеччини перебувала, так би мовити, у полі зору кримських татар, бо через неї вони ходили на Москву. І тому жити тут було небезпечно. Але ці терени були і є доволі природньо обдарованими: це риба в Азовському морі, звірі й птахи, на яких полювали, сіль у районі сучасного міста Слов’янська. І сюди, попри небезпеку, тягнулися на промисли вихідці передусім з українських земель. Самоорганізованість цих людей стане субстратом для формування козацтва. Тож, пріоритет заселення цього Дикого поля належить уходникам на промисли, які склали основу козацької організації», — розповідає Надія Романівна.

Активніше ці території почали заселятися після виникнення на Дніпрі Запорізької Січі, а на Дону — Війська Донського. На перших етапах свого розвитку запорізькі та донські козаки навіть мали спільні інтереси, протистоявши татарській агресії. Хоча українські козаки своїми землями вважали саме ті, що обмежувалися на сході Доном. І навіть заснували там свого часу станицю Черкаську, яка потім трансформувалася в станицю Старочеркаську російської федерації.

Ласий шмат для імперії

З другої половини 17 століття Московське царство все більше дивиться на Приазовський регіон. Його інтереси були пов’язані із виходом до Азовського, а потім — і до Чорного морів. Поступово тут з’являються московські адміністрації, які намагаються контролювати ситуацію.

«Інтерес до цього регіону диктувався потребою захищати південно-західні кордони Московської держави від турецько-татарської агресії. Тож московський уряд почав будувати різного роду захисні лінії та споруди. Але ж прикордонні функції хтось повинен був виконувати, а вільного населення в Московській державі бракувало. Тому на службу до прикордонних пунктів запрошувалися козаки, які добре орієнтувалися в донецькому степу. Адже через нього, зокрема, пролягав окольний шлях із Запоріжжя до Чорного моря», — розповідає Надія Романівна.

Наступний етап колонізації Донеччини починається вже із середини 18 століття. Тут інтереси мала вже російська імперія, яка активувала реалізацію свого плану щодо виходу до Чорного та Азовського морів. Це стало важливим завданням її зовнішньої політики. Російські адміністрації почали політику приваблення на ці території людей, які зможуть організувати тут господарську діяльність та, головне, будуть вдячні імперії за надані землі. Так у межах Донеччини зʼявилися серби, хорвати, греки, німці тощо.

Частину земель імперія роздавала своїм можновладцям, чиновникам та військовим. Передусім, це були військові, які виконували прикордонну службу. Надія Романівна розповідає:

Після цього територія Донеччини надовго, але не назавжди, була включена до складу російської імперії, яка використовувала його потенціал у власних інтересах. Після руйнування Нової Запорізької Січі в 1779 році на козацькі землі посунула нова хвиля російських землевласників».

До кінця 18 століття територія Донеччини була заселена та освоєна в господарському відношенні. Уже тоді населення регіону вирізнялося етнічною строкатістю. За даними ревізії 1779 року в населенні Донеччини українці становили майже 65 %, молдавани — 11 %, росіяни — близько 10 %. Значну частку становили греки, які тоді якраз переселялися з Криму. Тож, наприкінці 18 століття українське населення домінувало в регіоні.

Модернізаційне “вприскування” росіян

Наступний помітний притік вихідців із росії на Донеччину стався в другій половині 19 століття у зв’язку з початком формування великої промисловості в регіоні. Підприємствам потрібні були робочі руки у великій кількості.

Після скасування кріпацтва склалася ситуація, коли селянам не вистачало землі для особистого освоєння та користування. Така проблема передусім залишалася в російських селах. Тож на вугільні та металургійні підприємства Донеччини, які активно відкривалися в ті часи, почали приходити переважно вихідці з росії.

«Наприклад, на початку 1890-х років 80 % робітників у Юзівці, попередниці майбутнього Донецька, були люди, які прийшли з російських губерній. Тобто масовий притік росіян того часу пов’язаний саме з потребою великої кількості робітничих рук. І вже із часом багато з них залишалися на постійне місце проживання», — зазначає Надія Романівна.

У 1897 році був проведений всеросійський перепис населення, відповідно до якого росіяни в гірничо-заводській промисловості складали на Донеччині 74 %, коли українці — 22 %. У металургійній галузі росіян було майже 70 %, коли українців — трошки більше, ніж 30%. Та Надія Романівна зазначає, що не дивлячись на домінування росіян у промисловості, українці залишалися домінуючою етнічною групою населення в регіоні.

Поліетнічна сучасна Донеччина

За радянської доби уряд дивився на Донбас, як на потенціал для промислового розвитку союзу. У розвиток промисловості вкладалися великі кошти та створювалися умови для притоку населення з усієї країни. Чергова хвиля поселення росіян на Донеччині сталася і після Голодомору.

Та згідно з радянськими переписами населення у 1920–1930-ті роки, українці все одно демонстрували найбільшу частку населення за національною ознакою. Наприклад, перепис 1926 року показав 62% українців у регіоні. За наступних років ця частка поступово зменшувалася, та навіть останній радянський перепис 1989 року зафіксував перевищення частки українців у межах Донецької області — 50,7%, коли росіян — майже 44%.

«Тут треба враховувати ще й наступне явище. Багато людей, які насправді мали етнічне українське коріння в кількох поколіннях, у радянських реаліях позиціонували себе росіянами. Я мала університетського товариша, який за паспортом був українцем, а його рідний брат — «русским». Тож, цифра 50,7 % могла бути реально вищою. Але русифікація зробила свою справу», — відзначає докторка історії.

Надія Романівна підсумовує, що історично етнічний склад населення Донеччини сформувався як поліетнічний. Та з кінця 15 століття до початку 21 століття домінуючими на Донеччині залишалися українці, які її терени заселяли, боронили, огосподарювали.

***

Понад 300 років жителі Донеччини та Луганщини перебували в російській залежності. Через русифікацію та антиукраїнську політику російські управлінці намагалися стерти самоідентифікацію та історичне минуле людей, що тут проживали, переконуючи, що вони не «українці», а «іспоконвічні росіяни». Та історія показує інше. І хоча російський слід неодмінно був і є на Донеччині, тут збереглася й активно розвивалася українська національна ідея, про що росіяни говорити не дуже люблять.

Росіяни кажуть, що на Донбасі проживають їхні громадяни, та це не заважає їхній армії чи не кожен день обстрілювати тутешні міста та села, вбиваючи мирних людей. Сьогодні Донеччина — це центр боротьби України за свою свободу та незалежність. Так було раніше, і так є зараз. На жаль, історія повторюється. І тільки спільна боротьба з ворогом зможе привести до нового вільного майбутнього.

***