Кадіївка. Справжня історія українського міста

Подкаст "Справжня історія міст сходу України" можна прослухати на Spotify, YouTube подкаст, Apple подкаст і SoundCloud

КАДІЇВКА ТА ЇЇ СУПУТНИКИ

Попри численні російські міфи, які накидають Донеччині та Луганщині російське історичне коріння, заснування Кадіївки слід розглядати в контексті української колонізації краю, що розпочалася іще в 17 ст. 

Як зауважує дослідник архітектури міст сходу Семен Широчин, перше відоме поселення на території сучасної Кадіївки виникло 1696 року й називалося Овраг Кам’яний; згодом воно певний час мало назву Протік Гриценків. 

Водночас стаття про Кадіївку в радянській «Історії міст і сіл УРСР» вказує, що певний час поселення іменувалось Андріївкою, з 1859 року – Борисівкою (після її придбання поміщиком Борисівським). 

Походження сучасної назви міста – Кадіївка – з’явилося 1894 року й було пов’язане, як вважається, з переселенцями із однойменного села в Подільській губернії. Річ у тому, що протягом 19 ст. в Донецькому кам’яно-вугільному басейні було розвідано величезні родовища кам’яного вугілля, що спричинило розвиток шахт та підприємств. Створювані робочі місця масово вабили люд з різних частин України.  

У 50-х роках 19 століття на території сучасної Кадіївки вже існувала група дрібних копалень, які становили звичайні ями завглибшки до 15 м, в яких без вентиляції та кріплення кріпаки місцевих поміщиків кайлом і обушком довбали вугілля. Прокладена Катеринінська залізниця суттєво прискорила економічний розвиток. В 1980-х роках неподалік від станції Алмазна виникли рудники Семенівський, Варваро-Борисівський, Надежденський, Максимівський.

Варто наголосити, що розвиток і формування Кадіївки важко зрозуміти поза розвитком сусідніх (суміжних) поселень, що зростали довкола шахт чи заводів й разом формували такі собі агломерації. Подібний спосіб формування міст загалом був характерний для Донеччини та Луганщини. Розростаючись, міста поглинали сусідні села й селища, присілки та шахти, вбираючи їх до свого складу як окремі райони.

Розгалужені поселення на території Кадіївської громади фіксуються з кінця 19 ст. Скажімо, 1890 року відомо про п’ять акціонерних товариств з видобутку вугілля: Алмазне, Брянківське, Криворізьке, Олексіївське та Голубівське. 

Забігаючи наперед, зауважимо, що у Кадіївці окреслений процес злиття суміжних міст і містечко аж до початку 21 сторіччя не був завершений остаточно. Йдеться про те, що низка суміжних поселень на певних етапах то включалися до складу міста, то, навпаки, виокремлювалися. Семен Широчин у своїй статті про історію Кадіївки нагадує адміністративну історію. Так, Брянка і Голубівка були частиною Кадіївки, але з 1962 року Брянківський і Голубівський райони відокремили в міста Брянка та Кіровськ (зараз це Голубівка). Ірміно та Алмазна стали частиною Кадіївки 1971 року, але вже 1977-го остання стала окремим містом. А 2020 року реформа знов віднесла Алмазну до Кадіївської ОТГ).

Повертаючись на 130 років назад, варто підкреслити роль іноземного капіталу у розвитку міста на рубежі 19-20 ст. В 1890-х роках частина місцевих рудників перейшла до рук зарубіжних акціонерних товариств. Шахтою № 1 у Кадіївці заволоділо Алмазне акціонерне кам’яновугільне товариство, яке очолювали бельгійці. Річний видобуток вугілля цієї шахти в 1900 році становив 340 тис. тонн. Ірмінський рудник потрапив у володіння Ірмінського акціонерного кам’яновугільного товариства, заснованого французькими капіталістами. Максимівський рудник у 1899 році купили англійці.

У цей час Кадіївка поволі набирала вигляду селища міського типу. Запрацювала пошта й телеграф. На вулиці Торговій містилися головна контора рудника, крамнички місцевих торговців, базар, куди привозили свої продукти селяни навколишніх сіл. У Кадіївці було чимало трактирів, шинків, пивниць. Розвивався й спорт, завезений іноземцями, і то – не тільки футбол (про який нижче ми ще згадаємо), але й великий теніс.

За національним складом істотно переважали українці, що потверджує перепис 1897 року. 

МІФ ПРО СТАХАНОВА 

У попередніх статтях, присвячених іншим містам Донеччини та Луганщини (які ви можете знайти на нашому сайті), ми чимало розповідали про формування радянської ідеології та міфології; про те, яку роль відігравав промисловий край у радянській системі координат; про те, якою мірою вигадана картинка про успішну індустріалізацію розбігалася з дійсністю. 

Щодо Кадіївки усе це можна було б повторити з однією великою особливістю. Кадіївка стала тим місцем, де зародився один із найбільших міфів радянської доби – принаймні її міжвоєнного періоду. Йдеться про стаханівський рух. 

Стаханівський рух загалом становив тип соціалістичного змагання. За умов, коли соціалістичний лад не мав засобів економічного заохочення та мотивації робітників, застосовувалась позаекономічна мотивація, що спиралася на морально-етичні категорії. Радянським робітникам пропонувалося подвоювати чи потроювати результати своєї праці, виходячи із безмежної любові до партії, до товариша Сталіна, до СРСР тощо. Країна потребувала вугілля – робітник чи шахтар мусив країні це дати. Так з’явилося соціалістичне змагання – конкуренція між містами, підприємствами чи бригадами, хто зробить більше за встановлену одиницю часу; хто виконає швидше встановлений показник. 

Постановочний результат, який згодом іменували не інакше як рекорд або подвиг Стаханова, трапився в ніч проти 31 серпня 1935 року на шахті «Центральна Ірміно». 

Провівши під землею 5 годин 45 хвилин, молодий гірник Олексій Стаханов встановив світовий рекорд продуктивності праці з відбійним молотком, нарубавши 102 тонни вугілля і в такий спосіб перевиконавши звичайну норму в 14 разів. Сьогодні доведено, що Стаханов рубив вугілля не сам – на вказаний результат працювала ціла команда. Втім, радянська система не потребувала правди – вона потребувала символів. Й із показного парубка Олексія Стаханова, який ніби зійшов із радянських агітаційних плакатів, радо зробили цей символ.

Сказати, що опісля цього Олексій Стаханов став зіркою в СРСР, – це не сказати нічого. Його було взято до лав ВКП(б), запрошено до Москви, надано автомобіль, зроблено депутатом Верховної Ради СРСР першого скликання (обрана 1937 року). Пропагандистська кампанія, що розгорнулася в СРСР та за кордоном, була настільки потужною, що про Стаханова як про символ писали далеко за океаном. Іменем шахтаря було названо «футбольний клуб гірників Донбасу», організований 1936 року у Сталіно (Донецьку), який незабаром було перейменовано на «Шахтар» (той самий).

Вельми прикметно, що 1937 року Кадіївку теж було перейменовано на комуністичний копил, але, як не дивно, не ім’ям Стаханова, а іншого комуністичного діяча – Серго (Орджонікідзе). Втім, 40 років по тому черга дійшла й до людини-міфу – одразу по його смерті. Попри те, що в останні роки життя Олексій Стаханов геть не відповідав своєму образу, неабияк пиячив й був, висловлюючись радянською канцелярською мовою, класичним тунеядцем, влада іще раз повісила його ім’я на щит, надавши 1978 року Кадіївці назву Стаханов (в 1943-78 роках місто знов називалося Кадіївкою). 

Хай там як, але культ шахтарської праці був обов’язковим атрибутом офіційної культури у Кадіївці впродовж всієї радянської доби.

Але ми обіцяли сказати декілька слів про футбол. Мало хто знає, але в 1920-х роках кадіївський футбол був направду на висоті. Місцева команда, змагаючись в першості Луганського округу, вважалася найсильнішою, перемагаючи футболістів як із Луганська, так і з Алчевська. «Спартак» (Кадіївка) був чемпіоном округи 1927 року, а наступного року лише нечесні та упереджені дії луганського суддівського комітету дозволили луганському «Металісту» уникнути поразки.

Крім того, футболісти кадіївського «Спартака» склали основу збірної шахтарів Донбасу, якій дозволили виїхати 1926 року в Німеччину для зустрічі з місцевими робітничими командами. На жаль, тоді ще не проводились першості України, тож оцінити рівень команди в межах України не випадає, але окремі товариські матчі з київськими та харківськими командами свідчить, що «Спартак» не поступався у класі. В 1930-х роках великий футбол у Кадіївці поволі занепадає.

Що стосується архітектури, то однією із найвідоміших споруд у Кадіївці став Будинок культури, зведений в 1937-45 роках і пов’язаний із авіатрощею 1935 року, коли розбився 8-моторний літак «Максим Горький», який був найбільшим в СРСР. Опісля цього архітектор у Кадіївці, розробляючи план споруди, повторив силует літака, який проглядається, якщо дивитися згори.

ЗА НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ ТА ОКУПАЦІЇ

Занепад радянської економіки та політичний колапс СРСР призвів не тільки до утворення непідлеглих держав (в тому числі до відновлення незалежності України), але й до глибокої кризи, що вдарила по промисловому краю. Неприбуткові й відсталі шахти за умов командно-адміністративної економіки так чи так працювали, попри свою збитковість. Але за повернення ринку виявилися неготовими до конкурентної боротьби, банкрутували й закривалися. Звісна річ, за цих умов знаходилися й безсовісні представники місцевої влади, які радо наживались на ситуації, буквально розпилюючи устаткування шахт на метал. Це все формувало доволі депресивне середовище, яке добре описали в своєму дослідженні журналісти Денис Казанський та Марина Воротинцева «Як Україна втрачала Донбас». 

Переселенка з Кадіївки Яна Любімова, яка обіймає посаду голова Ради з питань внутрішньо переміщених осіб при Луганській обласній військовій адміністрації, розповідає, що в ті часи скрути будь-які питання національної ідентичності, культури, мови – були останнім, що могло хвилювати людей. Певні дискусії на політичні теми у місті з’явились на тлі й після Помаранчевої Революції; та справжнє прозріння чимало мешканців пережили лише після Революції Гідності й окупації міста російськими бойовиками. 

Перші виступи сепаратистів у місті були зафіксовані 17 квітня 2014 року, коли терористи намагалися захопити управління міліції. У ніч проти 27 квітня, у переддень проголошення так званої «Луганської народної республіки», до Кадіївки (тоді Стаханова) прибула озброєна група бойовиків, яка взяла місто під контроль. На жаль, окупація триває вже понад декаду. 

Сьогодні найповнішим та найцікавішим джерелом даних про ситуації в місті під російською окупацією є блог кадіївця Артема Карякіна, котрий відомий під псевдо Східний. 

Хоча Верховна Рада повернула Кадіївці її історичне ім’я, справжня декомунізація в місті, звісна річ, ще не починалася. Очищення простору міста від російських та радянських символів має відбутися вже після його деокупації. Українська Кадіївка муситиме переосмислити себе й знайти своє нове місце в Україні.

***