Пережили бомбардування, важкі пологи та окупацію: історія родини з Маріуполя, яка відкрила власну справу в Чернівцях

Історією своєї родини Кароліна Савосіна поділилася зі Східним Варіантом.

“Дитину мала народжувати в 3-му пологовому, на який скинули авіабомбу”

Дмитро і Кароліна Савосіни мешкали в Маріуполі, де мали свою квартиру і власну справу. Дмитро був власником майстерні, в якій ремонтували техніку і продавали запчастини. Тут також працювали шість найманих робітників. За пів року до повномасштабної війни родина відкрила ще один магазин, де вже працювала Кароліна. Там продавали техніку і запчастини, а також канцелярію, товари для хобі та ігри.

Родина також чекала поповнення. Кароліна мала народити доньку.

Та спокійне життя подружжя зруйнувала війна. Мешкали Савосіни на околиці Маріуполя, тому перші дні вторгнення для них були спокійними. З огляду на це, вони вирішили нікуди не їхати.

“У перший день війни ми отримали повідомлення від далеких родичів з Харківщини та Київщини. Вони розповідали, що в них відбувається щось жахливе, а в нас у Маріуполі було тихіше, порівняно з Харковом і Києвом. Тому ми з чоловіком вирішили нікуди не їхати. До 6 березня ми жили у своїй квартирі. Там вже не було світла і води, але ще був газ. Ввечері 6 березня і він зник, тому ми навіть їсти не могли собі приготувати. Тоді до нас приїхали батьки чоловіка і сказали їхати з ними до їхніх далеких родичів у середину міста, ближче до “Азовсталі”. Вони мешкали у приватному секторі, мали колодязь, і в них хоча б вода була. Тому ми поїхали туди й стали там жити”, — згадує Кароліна.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Каролина Моисеенко (@lina_moiseenko)

Відео: Останній день, коли Кароліна і Дмитро були в себе вдома

Не було в Маріуполі й зв’язку. Користуючись цим, по місту ходили підозрілі люди, які розповідали “жахалки” про життя в Україні.

“До нас приходили якісь незнайомі люди. Тоді ми думали, що то мешканці з околиць міста. Вони розповідали, що така важка ситуація зараз по всій країні — немає світла і зв’язку, йдуть вуличні бої та готується повалення влади. А 8 березня нам вдалося зловити радіо, проте не українське, а радіо “новоросія”. Там розповідали які території вже встигли захопити росіяни”, — згадує Кароліна.

9 березня ситуація загострилася, і бойові дії були вже в районі, де на той час мешкала родина.

“Було дуже гучно в місті, поряд з нами постійно щось вибухало. Близько 14:00 я сильно злякалася, і в мене заболів живіт. Я тоді лягла і пролежала до ночі. Потім пішла до туалету і зрозуміла, що в мене відійшли води. Це було о 23:30, комендантська година. Недалеко від нас тоді працював такий собі хаб “швидких” з усього міста, куди можна було прийти за допомогою, щоб тебе відвезли до лікарні. Ми з чоловіком взяли тривожну сумку, яку я збирала ще до повномасштабної війни, і пішли туди. Світла ж тоді не було, але якраз випав сніг, яскраво світив місяць, тому ми все бачили — вирви від бомб, зруйновані будинки, повалені стовпи… Нам довелося йти в обхід, бо я почула як гавкають собаки та боялася, що то можуть бути російські військові. Вони могли тебе просто розстріляти на місці. Ми знали про такі випадки”, — каже Кароліна Савосіна.

Народжувати дівчина мала в пологовому будинку №3, на який окупанти вранці 9 березня скинули авіабомбу.  

“У хабі “швидких” мені розповіли, що пологовий розбомбили. Я тоді розплакалася, бо дуже засмутилася від цієї новини й від жалю до людей, які могли там постраждати. Повезли мене в єдину на той момент вцілілу лікарню, яка працює й до сьогодні — поліклініка на 17-му мікрорайоні. Це та лікарня, в якій знімали фільм “20 днів у Маріуполі”, — каже Кароліна.

Народити доньку Кароліна змогла лише 11 березня. Пологи були важкі, їх приймали прямо в коридорі. За медичними показниками дівчина не мала народжувати природним шляхом, але прооперувати її ніхто не міг, бо не було спеціалістів. Тому народжувала дитину Кароліна сама, а допомогла їй інтернка, яка до цього не мала досвіду приймання пологів. Народження дитини тривало прямо під час штурму лікарні, а на наступний день медзаклад захопили росіяни.

“У ніч з 12 на 13 березня в лікарню зайшли російські військові. Там і до цього було страшно, бо було багато хворих, поранених, покалічених, людей з ампутаціями, трупів… А коли вони зайшли, то стало ще страшніше. У перший день після захоплення лікарні породіль і вагітних погодували два рази стаканчиком супу, а потім годування припинилося. Нам сказали їсти те, що в нас є. У мене були запаси сухариків, трошки сухофруктів, а вдень чоловік бігав додому і приносив крупи та каші. Ми заливали водою сиру гречку і їли, вона ще на зубах хрустіла”, — ділиться спогадами Кароліна.

Переживали пацієнти лікарні й обшуки.

“Лікарі не дозволяли російським військовим заходити на наш поверх, бо тут були новонароджені. Оскільки ліків не було, медики боялися, щоб вони не принесли якісь хвороби й не заразили дітей. Та все одно військові заходили два рази на день, робили обшуки та виходили. Під час одного з таких обшуків вони поцупили в нас воду. Добре, що я мала трішки захованої води там, де спала”, — ділиться спогадами Кароліна.

Коли ситуація в місті трохи стабілізувалася, росіяни під виглядом евакуації змусили людей виїхати в росію. Та Савосіним вдалося цього уникнути.

“22 березня, коли трохи стихло на нашому мікрорайоні, росіяни заявили, що будуть всіх нас вивозити в Ростов-на-Дону. Ввечері нам сказали: “Збирайте речі й завтра о 8:00 ми вас відвеземо. О 7 ранку, щоб ви були готові й спускалися до автобусів”. Ми з чоловіком зібрали речі, і коли нас вже виводили на ті автобуси, людей було дуже багато, і нам вдалося сховатися й піти в інший бік — додому, в сторону де бомблять. Ми не хотіли їхати в Ростов, адже не бажали потрапляти на російську територію і не знали, що нас там чекає. 28 березня ми виїхали з Маріуполя”, — розповідає Кароліна Савосіна.

Шлях з окупації видався для родини дуже довгим. Остаточно виїхати на підконтрольну Україні території вдалося лише 14 квітня. Спочатку подружжя з маленькою дитиною дісталися Нікольського, потім Бердянська, а звідти вже виїхали до Запоріжжя. 

“У Маріуполі чоловік дізнався, що є безоплатні автобуси від росіян в селище Нікольське. Цими автобусами ми доїхали туди, нас зустріли та погодували в місцевому садочку. Коли ми запитали де можна поспати нам сказали: “Картонку постеліть і лягайте тут на підлозі”. Ми одразу ж почали шукати шляхи виїзду, нам треба було в лікарню, бо донька була дуже хвора і в критичному стані. Та вивозити людей таксисти вже не хотіли, бо боялися блокпостів та й ціна бензину зашкалювала. У Маріуполі 1000 гривень за літр, а в Бердянську — 300 гривень. На щастя, ми знайшли чоловіка, який погодився нас вивезти за 4000 гривень. Він повіз нас лише тому, що я його благала, казала: “В мене дитина просто помре, якщо я не доїду до лікарні”, — згадує Кароліна. 

У Бердянську родина пробула ще 17 днів. А виїжджали до Запоріжжя не звичним маршрутом, а мінними полями.

“Приїхавши в Бердянськ, ми звернулися в хаб для переселенців і нас поселили в місцевому дитячому будинку-інтернаті. Також ми звернулися в лікарню, щоб стабілізувати стан доньки, але там не було ліків, навіть глюкози. Ми самі почали шукати ту глюкозу в аптеках і знайшли 10 банок. У лікарні пробули 3 чи 4 дні й вирішили їхати далі. Щоб доїхати до Запоріжжя, ми знайшли чоловіка з автобусом. Він приклеїв на нього наліпку “Червоний Хрест” і наказав, щоб на блокпостах ми говорили, що він везе нас безоплатно. Гроші мали віддати йому вже на українській стороні. То чоловік поїхав не тим маршрутом, яким зазвичай усі їдуть, а мінними полями. Карту з маршрутом він викупив у якогось росіянина, як він розповідав по приїзду в Запоріжжя”, — каже Кароліна Савосіна.

Виграли грант і започаткували власний бізнес у Чернівцях

Одразу по приїзду в Запоріжжя родина вирушила в Чернівці. Це місто маріупольці обрали для переїзду невипадково. Сюди ще до повномасштабної війни Кароліну запрошувала її названа бабуся.

“У мене є названа бабуся, вона мені не рідна, але ми з нею дуже багато років спілкуємося і підтримуємо одна одну. Коли вона виходила заміж, то в неї була похресна мати при вінчанні. І ось ця похресна мати жила в Чернівцях. Ще до війни вони запрошували мене народжувати в Чернівці, бо ця похресна мама є завідувачкою лікарні. Коли ми приїхали в Чернівці вже після початку війни, вони й допомогли нам з прихистком. За їх допомоги ми поселилися в офісі. Майже три місяці там прожили, з яких два я була з дитиною в лікарні”, — розповідає Кароліна.

На новому місці Дмитро Савосін зміг працевлаштуватися за спеціальністю, але родина все одно мріяла про власний бізнес. Відкрити його допомогла участь у грантовій програмі.

“Нам завжди імпонувала бізнес-сфера. Коли ми тільки переїхали, чоловік одразу влаштувався в одну з чернівецьких мереж магазинів техніки та електроніки. Там працював майстром з ремонту телефонів і планшетів, але все одно ми хотіли відкрити свою справу. Допомогу нам запропонували в центрі “ЯМаріуполь”. Нам розповіли про грантову програму на відкриття або підтримку власної справи, і ми взяли в ній участь”, — розповідає переселенка.

Родина Савосіних отримала 100 тис. гривень на розвиток власної справи від міжнародної організації Save the Children. Ці кошти пішли на облаштування приміщення майбутнього магазину і закупівлю необхідної техніки та товару. 

“Відкрилися ми біля вокзалу. Багато хто дивується цьому вибору локації, кажуть, що це непрохідне місце і краще б ми взяли якесь приміщення в центрі. Але оренда в центрі міста дорога і ми б її просто не потягнули. Три з половиною роки це приміщення стояло без діла, було закинуте. Ремонт тут я робила власноруч два місяці. Ми привели приміщення до ладу, відновили все, що було зламане, поклали лінолеум. Також нам допоміг завод “Мебляр”. Знаючи про нашу історію, нам зробили вітрини для магазину по дуже гарній ціні”, — каже переселенка.

Зараз у магазині працюють лише Дмитро і Кароліна. Дмитро займається ремонтом різноманітної техніки — телефонів, планшетів, ноутбуків, джойстиків, повербанків, ліхтариків, радіо тощо. А Кароліна продає товари — техніку, канцелярію, ігри, дитячі книжки — а також пакує подарунки та консультує клієнтів щодо ремонту техніки.

Найманих працівників власники магазину поки не беруть, адже бізнес знаходиться на стадії розвитку.

“Спочатку ми працювали на оренду і податки, зараз вже стало трохи краще. Про нас дізнаються все більше людей, і є клієнти, які до нас повертаються. Кажуть, що їм подобаються наші ціни та клієнтоорієнтованість. Ми, в першу чергу, намагаємося допомагати людям і бути з ними чесними. Наприклад, якщо ми бачимо, що запчастини дорогі й краще вже купити нову техніку, то ми про це відверто говоримо клієнту, а не намагаємося взяти чим більше грошей, щоб це ремонтувати”, — каже Кароліна Савосіна.

Постачальників запчастин підприємці не змінювали, закуповують обладнання в людей, з якими співпрацювали ще в Маріуполі. Кажуть, що мають довіру постачальників завдяки хорошій репутації, яку здобували роками. Тепер мета Дмитра і Кароліни — заробити таку ж репутацію і в Чернівцях. 

Як підтримати?

Магазин “Вольт” родини Савосіних працює в Чернівцях за адресою: вул. Вокзальна, 19-в. 

Також магазин має сторінку в Instagram

***