Овочі для себе та односельців: як родина переселенців з Луганщини відкрила соціальну теплицю на Кіровоградщині

Як родина почала займатися городництвом та чому вирішили допомагати переселенцям, Юлія Самофалова розповіла Східному Варіанту.

У Рубіжному залишили все, що мали — квартиру і бізнес

Сергій і Юлія Самофалови родом із міста Рубіжне Луганської області. Там вони мали власну квартиру і бізнес — останні 10 років працювали у своєму невеличкому фотосалоні та проводили фотосесії.

У лютому 2022 року стабільне життя подружжя зруйнувала повномасштабна війна. Місто Рубіжне з перших днів повномасштабного вторгнення опинилося в епіцентрі бойових дій. Війну родина зустріла в селі Варварівка, що біля Рубіжного. Там проживали батьки Сергія.

“Спочатку в село зайшли “лнрівці”, яких згодом розбили наші військові, а потім зайшли чеченці. Ми були свідками того, як вони сильно “вибивали” місто. У сусідньому з нашим будинком чеченці ставили міномети та стріляли з них повним ходом. А потім вони отримували відповідь від наших бійців. Слава Богу, наші військові дуже влучно стріляли та потрапляли лише в ті місця, звідки гатив ворог. Горіли хати, які встигли зайняти чеченці, було дуже страшно, але головне, що ми вижили. Нам пощастило, що був підвал, в якому ми могли сховатися”, — згадує Юлія Самофалова. 

Пережила родина не лише щільні обстріли, а й обшуки. Чеченці ходили селом, забирали в людей телефони та шукали українських військових.

“До нас з обшуками приходили кілька разів. Хоч вони глушили зв’язок, все одно приходили до людей і забирали гаджети — планшети, телефони. Але ми розуміли, що якщо віддамо всі телефони, то остаточно втратимо зв’язок зі всіма родичами. Тому свої телефони ми заховали, а віддали старенькі, які належали батькам. Таким чином нам вдалося вивезти телефони з собою”, — розповідає Юлія.

Самофалови сподівалися, що невдовзі й Рубіжне, і Варварівку звільнять ЗСУ, як це вже було у 2014 році. Та ситуація кращою не ставала. Переживши страшну ніч під щільним вогнем подружжя вирішило виїхати.

“У ту ніч були страшні обстріли, навкруги буквально все горіло. Я навіть не знаю, як ми залишилися живі. На ранок разом з чоловіком ми сіли в машину і поїхали просто світ за очі, їхали в нікуди. Спочатку дісталися Старобільська, потім Сватового. Там ми дізналися, що є перевізники, які евакуюють людей, і 9 квітня ми за цими автобусами виїхали на підконтрольну Україні територію. Їхали під звуки вибухів, скло в машині вилетіло, окупанти зупиняли нас для обшуків, наставляли на нас автомати… Загалом пережили багато чого”, — каже жінка.

Спершу родина дісталася Дніпра. А за кілька днів поїхала до родичів на Кіровоградщину. Там почали будувати життя спочатку, адже все нажите залишили в Рубіжному. З собою навіть не мали документів, відновлювали їх вже на новому місці. У Рубіжному залишили й фотосалон з усією технікою. Забрати не можна було нічого, адже в будівлі, де раніше працювали Самофалови, колаборанти разом з військовими облаштували свій штаб.

“Наша мета — забезпечити себе і переселенців роботою”

Зараз подружжя Самофалових проживає в селі Михайлівка. Спочатку вони мешкали в родичів, а згодом місцеві жителі безоплатно дали їм пусту закинуту хату, в якій два роки ніхто не жив. Сергій з Юлією навели лад в будинку і дворі після чого почали працювати на землі.

“Ми трохи відновили хату — обмазали її глиною, переклеїли шпалери. Також привели до ладу двір, прибравши сміття і викорчувавши бур’яни. Власниця житла дозволила нам працювати на присадибній ділянці, і ми засадили город, щоб мати свої овочі. Загалом у цьому селі майже всі люди займаються овочівництвом. Садять городи та вирощують овочі, щоб просто виживати. Цим зайнялися і ми”, — розповідає Юлія.

Бажання працювати на землі було, але не було необхідної техніки, хоча б найпростішої. Підтримку родина знайшла завдяки участі у грантовій програмі ГО “Десяте квітня”.

“Коли ми ще жили в родичів, то займалися торгівлею — продавали овочі. Там мене якось побачила знайома з Рубіжного. Ми розговорилися і почали підтримувати зв’язок. Через деякий час, перед Новим роком, вона мені подзвонила і розповіла про конкурс на отримання грантів і дала контакт людини, яка займалася збором заявок. Я з нею зв’язалася, мені розповіли умови конкурсної програми та запитали, що б я хотіла реалізувати. На той момент у мене не було розроблених ідей, але я розповіла про нашу ситуацію. Ми стикнулися з тим, що зовсім не мали інвентарю для роботи — ні граблів, ні лопат. У родичів була сапа і то вона постійно ламалася. Тому я сказала: “От якби в нас ще якась техніка була. Я бачила, що у місцевих чоловіків є мотоблоки, я й собі б хотіла. Ще було б добре, якби електрокосарка була, щоб траву покосити”. І мені відповіли: “А ви б змогли розрахувати та скласти бюджет?”. Я сказала, що зможу і мені запропонували подати заявку”, — розповідає Юлія.

Ідея проєкту жінки полягала в тому, щоб зібрати ініціативну групу людей, які б разом вирощували овочі для себе та переселенців, які мешкають у селі. Проєкт сподобався грантодавцям і вони надали кошти для закупівлі необхідного інвентарю.

Подолала Юлія і ще одну проблему — відсутність власної землі.

“Для реалізації проєкту була вимога про наявність своєї землі. Але ж звідки у переселенців земля, якщо вона навіть не у всіх жителів села приватизована? Та все ж ми знайшли рішення. Я домовилася з місцевими мешканцями, щоб вони дали нам у користування землю. Нам допомогла одна жінка з інвалідністю, мої дві бабусі, жінка, яка дала нам хату, і один військовий. Так ми назбирали до гектара землі”, — каже Юлія Самофалова.

Разом з подружжям Самофалових на цій землі працювала ініціативна група з 10 людей. Вони виростили овочі для себе і всіх переселенців, які проживають у Михайлівці. Кожна родина протягом сезону отримала по 15 кілограмів овочів — капусту, буряк, моркву, перець, огірки, часник, цибулю.

Проєкт із забезпечення людей овочами родина Самофалових продовжила і цього року. Та зараз вони працюють не лише на городах. За грантові кошти переселенці збудували та відкрили соціальну теплицю.

“Я дізналася про нову грантову програму від ГО “Десяте квітня” і міжнародної організації OXFAM. Подумавши, я вирішила, що якщо в нас є змога вирощувати овочі у відкритому ґрунті, то було б непогано відкрити й теплицю, де можна вирощувати ранні овочі. Я написала новий проєкт і його теж підтримали. Вже у травні ми відкрили свою теплицю”, — розповідає Юлія Самофалова.

Однак цьогоріч змінилася команда працівників на землі та отримувачів допомоги. Минулого року люди, які працювали на городах, були невдоволені, що овочі отримують і ті, хто ніяким чином не долучився до праці. Тому Самофалови вирішили, що овочами забезпечуватимуть лише тих, хто працюватиме на землі.

“З реалізацією свого нового проєкту я була вже трохи розумніша, тому вирішила, що ми братимемо в команду лише тих, хто хоче працювати на землі, а не просто споживати. Цьогоріч це 15 родин — 13 родин переселенців, у тому числі багатодітних, і 2 місцеві мешканки похилого віку. Інших людей ми не змушували до праці, але й попередили, що овочі вони не отримуватимуть”, — розповідає ініціаторка проєкту.

Наразі люди вже засадили теплицю і чекають урожаю.

“Нещодавно ми нашою згуртованою командою висадили в теплиці розсаду томатів і перцю. Цю розсаду ми вирощували заздалегідь і не в тепличнику, а вдома в хаті. Нею були заставлені всі вільні місця в будинку, ми жили як у помідорному раю (сміється). Також кожна родина отримала по 20 кущів томатів і перцю для висадки на своїх присадибних ділянках. Ще ми посіяли огірки у відкритий ґрунт, все пропололи, підв’язали та будемо чекати урожай. Завершити проєкт плануємо в серпні, коли люди отримають вирощені овочі”, — розповідає Юлія.

Своїм проєктом родина Самофалових хоче залучити до роботи переселенців, які не мають власної землі, й надати їм овочі, необхідні для виживання взимку. 

“Наша мета — забезпечити себе і переселенців роботою та овочами. І ми всі дуже вмотивовані, адже це питання нашого виживання. Те, що ми робимо влітку, годуватиме нас узимку. Прибутку з городини немає, адже мета проєкту — забезпечення людей овочами, а не отримання грошей. Все вирощене йде безпосередньо людям, а не на продаж”, — зазначає жінка.

Планів на майбутнє родина не будує. Та за можливості подружжя буде продовжувати свій проєкт, який важливий і для них, і для інших переселенців. Та Юлія наголошує — подібних ініціатив має ставати більше, особливо для людей, які живуть у селах:

“Життя переселенців у селі насправді складне. Тому своїм проєктом ми, насамперед, допомагаємо виживати собі та людям. Мало хто знає, що насправді в маленьких селах немає іншого способу вижити, як працювати на землі. Але ми стараємося, робимо все, що в наших силах. Своєю історією я б хотіла мотивувати людей допомагати мешканцям сіл — створювати тут умови для гідного проживання, можливості для розвитку та роботи”.

***