Міністр внутрішніх справ УНР родом із Луганщини: історія Олександра Мицюка

У своїх спогадах про дитинство та юнацтво Олександр Мицюк відкрито усвідомлював зросійщення, яке відбувалося на сході України. Виховуючись у російськомовному середовищі, лояльному до імперії, в один момент йому довелося  зустрітися з правдою та переусвідомити свої погляди. Докладніше про це — у матеріалі.

Зросійщене дитинство

Олександр Мицюк народився 22 червня 1883 року в селі Новоолександрівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Зараз це село належить до Кадіївської міської громади Алчевського району Луганської області та тимчасово окуповане ворогом.

Мати Олександра була донькою колишнього поміщицького дворового кріпака, а бабуся була з Литви. Батько походив із села «Тринадцята Рота», що було заложене як один із військових селищ на річці Луганці. Тепер це селище Калинове неподалік Попасної. У своїх спогадах Олександр згадував, коли його возили хрестити, то пан-отець записав його в метричну книгу не «Мицюк», а «Міцюков».

Він писав про це: «От тими поправками, а головне приписками “ов” в офіційних книгах та паперах українські прізвища нашої місцевости звичайно русифіковано. Це перший крок у цілій урядовій системі винародовлюючої політики. За тим ішли інші».

У 8 років батько відвіз Олександра в село Комишуваха, щоб віддати на навчання до 5-річної народної школи. Тут його прізвище знову пережило деформацію. Ось як він про це писав: «Коли управитель школи став мене записувати, а батько назвав моє прізвище — “Мицюков”, то управитель авторитетним тоном завважив: “Русскій язик после “ц” не терпит “ю” — только “у”, то й записав: “Міцуков”. От так у самім прізвищі зроблено було ще один крок віддалення від первісного “хохлацького” стану: “Мицюк” став “Міцуком”…».

Ось що Олександр Мицюк уже дорослим пригадував про українську та російську мову у своєму дитинстві:

«Вдома, як і всі в посілку, говорив я за перших років науки “по-хахлацькому” — виразу “по-малоросійському” ніхто із селян не вживав. Поза школою в перші роки й усі інші учні говорили рідною — українською мовою. Однак викладова російська мова на третій приблизно рік навчання робила своє: учні вже силкувалися і поза школою розмовляти “по-русски”. У тім стали відчувати свою якусь вищість над тими, хто не знав “по-русски”. Ні що не робило противаги русифікаційному впливові, принаймні свідомо: усім здавалося, що інакше й бути не може».

З часом Олександр уже вдома казав російською мовою. А його рідні пишалися, що Сашко говорить «по панському». Про запорозьких козаків хлопець дізнався з твору «Тарас Бульба», адже в школі про це ніхто нічого не казав. Уже після школи до його рук потрапив «Кобзар» Тараса Шевченка. Мова цього літературного твору привернула його увагу.

У 14 років Олександр почав працювати помічником конторника на Голубівських кам'яновугляних шахтах. У 1901 році він с, що була при селі Кремінна. Поступово хлопець почав дізнаватися про українство. До нього потрапляли книги М. Куліша, які він перечитував українською мовою. Ознайомився свого часу він із прокламацією Революційної Української Партії (РУП). Усе це відкривало перед уже 20-річним парубком новий світ, не схожий на той, у якому він навчався та зростав.

«На знак того перелому почали ми і прізвища свої виправляти. Він (друг Олександра — ред.) став писатися “Шаповал”, відкинувши в “явочний” спосіб русифікаційне “ов”. Моє прізвище, потрійно скалічене, теж звільнилося покищо від причепленого йому навіженого “ов”. З інших товаришів із лісової школи, що по скінченні стали українцями, назву Василя Скрипникова та Стратона Гейкова. І в їх прізвищах “ов” відпало. Воно відкидалося всіми, хто українізувався і та дрібниця була зовнішнім знаком повороту до своєї рідної народности», — писав Олександр Мицюк у своїх спогадах.

Державний діяч Української Народної Республіки

Коли Олександру Мицюку було 22 роки, він організував Селянську спілку в Золотоношах, що на Черкащині, за що був висланий на заслання в Туркестан. Після повернення став активним членом Української партії соціалістів-революціонерів.

Під час Революції 1917 року Олександр працював управителем Трубчевських лісових підприємств. У ці часи він стає членом Українського Правничого Товариства та дирекції Центрального українського сільсько-господарського союзу в Києві. У тому ж році після проголошення Української Народної Республіки стає при ній Директором департаменту земельних справ Генерального Секретаріату, а після — міністром внутрішніх справ. Викладав політичну економіку в Українському народному університеті Києва.

Після відступу Директорії з Києва подає у відставку. До моменту своєї міграції в 1920 році очолював Подільський губернський сільсько-господарський кооперативний союз. Олександр Мицюк через окупацію України більшовиками вимушено покинув її та виїхав до Чехословаччини. Але завжди памʼятав про свій рідний край. Його слова, написані століття тому, залишаються актуальними й сьогодні:

«Сьогодні, коли російські економісти обґрунтовують право Московщини на Донбас тим, що нібито він “созданий” працею “русскаго”, тобто “великоруского” робітника — згадана обставина набирає свого значення. Хохли теж прислужилися своєю працею до збудування великої індустрії в Донецькім басейні, а коли взяти на увагу й більшість службовців, що були з “хохлів”, то мабудь не менше, ніж зайшлі працівники».

Період Чехословаччини

В еміграції Олександр Мицюк вів активне громадське та професійне життя. У 1921 році він став членом Українського громадського комітету в Чехословаччині, займався просвітницькою та науковою працею. Був професором Української господарської академії та Українського вільного університету, ректором якого був у 1938–1939 роках.

Олександр активно працював з українськими виданнями та організаціями. У 1931 році він опублікував мемуари «Директорія УНР. Спогади й роздуми».

Олександр Мицюк (1883–1943) ввійшов у науку насамперед як відомий дослідник історії політичної економії, у працях якого глибоко проаналізовано теоретичні положення вітчизняних і зарубіжних її представників.

Важливе місце в науковій спадщині О. Мицюка займають питання аграрної історії. Так, у 2-томній монографії «Аграрна політика. 1800-1925 рр.», охарактеризовано стан сільського господарства в Україні, особливо проблему переселення українського селянства, починаючи із часів реформи Столипіна, у західний Сибір, Усурійський край, на Амур та інші віддалені райони Російської імперії. Про це писав український історик та професор Д. Д. Данилюк.

Помер Олександр Мицюк у віці 60 років у Празі. Там же його було кремовано та поховано.

Памʼять про Олександра Мицюка живе й сьогодні. На його честь встановлюють пам’ятні дошки. А в Дружківці одна з вулиць має його ім’я.

***