"Тримаюсь тільки надією, що син повернеться й обійме мене": у Києві відбувся масштабний мітинг на честь полонених захисників України

Наталя, мама загиблого воїна Володимира з позивним «Ходор», на війну провела сина ще у 2019 році. Пригадує, про службу в «Азові» він мріяв ще з 2014 року, коли навчався у школі. Тоді мама умовила його вступити бодай в університет та ще раз подумати над рішенням. Але після другого курсу навчання «Ходор» вирішив остаточно – йде в «Азов».

«Я просила його: «Синочок, може, ще третій курс?». А він мені – «Ні-ні-ні, я туди хочу»... Дуже боляче тепер. Син загинув ще у 2022 році, але… Зараз ми тут стоїмо, аби люди хоча б розуміли більше про війну. Що є полонені, що їх багато, що вони не повертаються додому, їхні діти ростуть без батьків і матерів. І буває дуже неприємно, коли до нас на акції підходять якісь чоловіки й кажуть: «О, то це ж ваш син був у Третій штурмовій?» Я кажу, що ні – в «Азові». І він мені каже, що це одне й те саме… Після перших обмінів мені взагалі телефонували й питали, мовляв, чи можна вже привітати? А коли я питала, з чим –  то відповідали: «Ну, ваших азовців же звільнили». Багатьом навіть зараз доводиться пояснювати різницю, розповідати якісь банальні речі, які мали б знати усі українці на третьому році повномасштабної війни. Але, на жаль, це болить не усім», – каже Наталія.

Один із воїнів, за яких зібралися у центрі Києва – Вадим, засуджений російською владою на 26 років за нібито вбивство цивільних маріупольців. Його сестра, Олександра, пригадує: лише у березні брат мав починати навчання в «Азові». Але так сталося, що відразу йому довелося воювати – і до цього він був готовий.

«24 лютого він передзвонив і сказав, що вони їдуть у Маріуполь. Було дуже складно це чути, але він молодець, тримався й був дуже врівноваженим. Багато фото і відео навіть надсилав до певного часу… А коли стало відомо, що Маріуполь оточений, а вони мають здатися у «почесний полон» – зізнався, що всі хлопці цього не хотіли. Але наказ є наказ, вони не ослухалися. Останніми словами брата було «Скоро побачимось», – зі слізьми на очах пригадує дівчина.

Про те, що Вадима засудили, його родина дізналася з соцмереж – інформацію та список нових засуджених до 26 років випадково побачила мама хлопця. Це сталося ще у грудні 2022 року. Й досі невідомо, де він перебуває. Щобільше – цього не знають навіть «безпекові організації». 

«Нас дуже радує, що сьогодні про наших полонених пам’ятають. Бо перші акції за них збирали по 10 людей, а зараз їх – тисячі. І я дуже сподіваюсь, що це якось вплине на повернення наших захисників додому», – каже Олександра. 

Ірина, мама полоненого військовослужбовця Іллі, на мітинг у центрі Києва приїхала спеціально з Харкова. Жінка пригадує, що її син в «Азові» служив з 2018 року – і на власні очі бачила, як той від цього «кайфував». 

«Я бачила, як людина змінюється. Він у мене й так був настільки чудовим, що я його обожнювала безмежно. А в «Азові» він зовсім іншим став – серйозним, відповідальним. Я чула його відгуки про командирів, його ставлення до служби, до хлопців, яких називав сім’єю… В якийсь момент я зрозуміла, що моя дитина морально вища, аніж я. Це дуже круто. І зараз я тут стою заради сина. Тримаюся теж заради нього, бо знаю: йому б не сподобалося, якби я опустила руки й запустила себе. Тому… Тримаємось», – каже пані Ірина. 

Після теракту в Оленівці, пригадує жінка, її стан був страшний. Врятувало лише те, що ім’я сина таки не було в жодному зі списків, які опублікувала російська сторона. Проте тоді, пригадує, світ для неї зник.

«Я вдома кричала, цілувала його речі… Досі у мене немає жодної інформації про нього, але я принаймні знаю від звільнених хлопців, що його бачили живим. Ні його стан, ні місцеперебування невідоме. «Червоний хрест» та ООН також нічого цього не знають. І це сором. Бо після того, що хлопці зробили для України, таке ставлення – це жахіття», – наголошує мама полоненого захисника.

Журналістам Східного Варіанта співорганізаторка мітингу Наталія розповідає: перші акції «Не мовчи!» розпочалися торік у жовтні. Тоді матері та дружини полонених великою колоною вийшли під стіни КМДА, аби нагадати про полонених та відсутність бодай якогось зв’язку з ними. Ще тоді після багатьох питань від перехожих, що відбувається, стало зрозуміло: ця тема турбує й цивільних, які не мають нікого у полоні, але пам’ятають про захисників. Відтоді щотижневі мітинги почали набирати розголосу, а кількість учасників збільшилася з кількох десятків – до тисяч мітингувальників. 

«Усі акції-нагадування – це не лише справа родин. Бо наші хлопаці й дівчата у Маріуполі, на Чернігівщині, Харківщині – скрізь –  захищали всю країну, а не лише родичів чи власних дітей. І коли ми до цього дійшли, побачили, що в суспільстві є відгук – вирішили, що час долучати небайдужих до такої ініціативи. Зокрема, ми спершу малювали картонки для себе, щоб тримати їх у руках. Але до нас почали підходити люди й питати, як нас можна підтримати. Багато хто просто стояв з нами поруч, з пустими руками, але це також привертало увагу. І тому в якийсь момент дівчата почали малювати не по одному плакату, а по два-три: для себе та ще кількох охочих. І в результаті у нас зараз є понад сотня плакатів, картонок тощо…» – розповідає Наталія. 

Співорганізаторка акції «Не мовчи!» додає, що тепер вибір, за кого стояти, величезний – на плакатах є не лише герої «Азову» чи Маріупольського гарнізону, чи то Донецької бригади сил тероборони. Багато героїв, за яких можуть стояти люди, потрапили в полон значно згодом. Дехто – нещодавно. І що найбільше болить організаторам – що значно менше плакатів з іменами героїв можна прибрати, бо ті повернулися додому. Це – величезна рідкість.

«Полон – це не опція збереження життя. Це місце, де їх катують, з них знущаються і де їх страчують. Це ототожнення смерті. І ми наголошуємо на тому, що боротися за наших полонених захисників мають усі. І для цього не треба багато ресурсів – потрібно просто прийти. Бо забувати про наслідки російської агресії не можна – і нам потрібно нагадувати, нагадувати та ще раз нагадувати, що в країні триває війна. Просто герої упродовж усіх цих років стоять стіною між нами й орками», – зауважує жінка.