Історія Вепрейського та Чиркова, або як українці відкрили Донецький вугільний басейн

Про справжню історію відкриття Донецького вугільного басейну Східний Варіант розповідає разом із докторкою історичних наук Надією Романівною Теміровою.

Горюче каміння, яке блищало на сонці

Попри закріплену історичну назву Дике Поле, на землях сучасних Донеччини та Луганщини завжди жили люди. Через те, що ці території були в полі зору кримських татар, жити тут було небезпечно. Але природна обдарованість регіону (риба в Азовському морі, птахи й звіри, на яких можна було полювати, сіль у районі сучасного Слов’янська) притягувала сюди вихідців, перш за все, з українських земель.

Звичайно, мешканці цих територій опановували та вивчали їх для власних потреб. І вже тоді вони звертали увагу на чорні камінці, які блищали на сонці в погожий день. Методом практичного застосування люди зрозуміли, що ця речовина має високий рівень тепловіддачі, а тому застосовували її для опалення. Це й було вугілля.

Це зараз на сході України працюють надглибокі шахти для видобутку вугілля. Але раніше, в 16–17 столітті, вугілля місцями само виходило на поверхню, звідки його і збирали тутешні мешканці. Тому першочерговість у відкритті покладів вугілля на Донеччині належить саме людям, які жили на цих територіях, про це розповідає докторка історичних наук, професорка кафедри історії України та спеціальних галузей історичної науки ДонНУ імені В. Стуса Надія Романівна Темірова.

«Треба пам’ятати, що донецький степ — це степ. І найближча природна рослинність деревини — це течія Сіверського Дінця, тобто це північ Донецької та середня частина Луганської області. А в південній степовій частині деревини особливо не було. І якраз такі випадкові знахідки вугілля допомагали вирішувати дефіцит деревини. Місцеві люди, які тут жили, вони знали про те, що є отаке вугілля. Але тоді його, можливо, не називали вугіллям. Була така назва, як “горюче каміння”», — розповідає Надія Романівна.

Від кінця 16 століття на Донеччині починає розвиватися соляний промисел, який було організовано в Торі (сучасний Словʼянськ) та в Бахмуті. Сіль варили із солоного розчину, який називався ропа. Для варіння потрібно було паливо. До початку 18 століття використовували саме деревину. Але вирубки негативно відбилися на становищі лісу. Ця ситуація, каже докторка історичних наук, дійшла до Санкт-Петербурга (столиця російської імперії, куди на той час входили землі Донеччини та Луганщини). Імператор Петро I видав наказ, за яким вирубка дерев каралася смертю. Виникла потреба в пошуках нових видів палива.

У 1719 році було видано розпорядження щодо пошуків корисних копалин, у тому числі й «горючого каміння». Розпорядження стосувалося всіх чиновників імперії. Тому, хто знайде таку копалину, обіцяли щедру винагороду та певні преференції у відкритті своїх підприємств.

У 1721 році помічник губернатора Київської губернії Микита Вепрейський і комендант Бахмутської фортеці Семен Чирков зібрали невеликий загін, узяли зброю та провідників і вирушили на взяття проб камʼяного вугілля.

1721 рік — рік відкриття Донецького вугільного басейну

Експедиція виявилася успішною. Поклади вугілля Микита Вепрейський та Семен Чирков знайшли на відстані 25–50 верств (приблизно 25–53 км) від Бахмута в урочищі Скелеватому, яке зараз є сучасним містом Торецьк. Історик В. І. Подов так описував цей момент у своєму історичному нарисі «Відкриття Донбасу»:

«Немов у листковому пирозі, тут були великі пласти землі. Чітко виднівся верхній шар — чорнозем, густо пронизаний коренями кущів та трави. За ними йшла глина, потім пісковик… А ще нижче чорнів порівняно тонкий, приблизно з аршин, пласт незнайомого мінералу. Що б це могло бути? Вепрейський із Чирковим переглянулися. Кожного з них охопило радісне передчуття, очікування чогось доброго та важливого.

— Чи це не те, що ми шукаємо, — подивившися на супутників, вголос подумав Семен Чирков. Він узяв кирку та з розмаху ударив виступ пласта. Кристали чорного мінералу з брязкотом впали на землю та в потічок, що був поруч. Вепрейський та Чирков почали піднімати їх. На допомогу прийшли й робітники, що стояли поруч. Усі почали роздивлятися підібрані уламки. Дехто намагався розтирати їх пальцями. Але кристали були занадто міцними для цього. Інші пробували чорні та блискучі кристали на зуб, нюхали їх.

— Вугілля… Земляне вугілля, — із захопленням нарешті сказав Микита Вепрейський, тримаючи в руці чорну грудку та показуючи її всім присутнім.

— Воно саме, пане ландрате, — погодився капітан Чирков, принюхуючись. — Запах той самий. Як зараз пам’ятаю. У Петербурзі коваль-іноземець подкови робив, кував полкових коней. Я нюхав. І з виду такий самий. Сумнівів немає.

Розвели багаття. Поклали у вогонь декілька чорних грудок. Усі почали із цікавістю спостерігати, як вогонь охоплює кристали, як вони починають горіти, видаючи сильний жар та своєрідний запах. Одну грудку витягли з вогнища. Вона продовжувала тліти, розповсюджуючи тепло».

На місці, де вперше взяли проби вугілля, встановлено історичну памʼятку. У кінці 1721 року зразки знайдених копалин відправили до Петербурга. Цей факт був офіційно зареєстрований у канцелярії Берг-колегії. Але факт першої знахідки за Чирковим та Вепрейським не закріпили. А автори «Історії геологічного дослідження Донбасу», пише В. І. Подов, пройшли повз цього документу.

Але все ж це була перша офіційна знахідна камʼяного вугілля на сході України. Це був перший крок до відкриття Донецького вугільного басейну. Вепрейський та Чирков привезли вугілля до Бахмуту та випробували його в ковальнях. Результат перевищив усі сподівання.

Вепрейський та Чирков, скориставшися своєю преференцією на відкриття підприємства, організували перший промисел вугілля в 1723 році.

Хто такі Вепрейський та Чирков?

Про їхнє життя відомо мало. Роки народження та смерті невідомі. Микита Вепрейський на момент 1720-х років був управителем Бахмутських соляних промислів та помічником губернатора Київської губернії. Імовірніше, мав українсько-польське шляхетське походження. За національністю був українцем.

Семен Чирков був комендантом Бахмутської фортеці, яка тоді передусім була військовим обʼєктом. Адже на той час ці землі були південним прикордонням російської імперії до Османської імперії. Семен Чирков мав звання капітану Ізюмського слобожанського козацького полку.

«Ці два управлінці, військовий та цивільний, власне й організували пошуки цього вугілля. Знову ж таки, йшлося про виходи вугілля на поверхню. Тому, у принципі, зробити це було не так складно, тому що не потребувалося спеціального обладнання, не треба було ще спускатися під землю. Це вугілля вони знайшли доволі швидко. Це означає, що вони вже знали, що така речовина є. І метою пошукового загону Вепрейського та Чиркова було підтвердження того, що раніше розповідали люди, а також вилучення цих зразків, щоб відправити до Петербурга. Але дійсно, оці два прізвища фігурують у цій історії, і їм можна віддати пріоритет щодо відкриття покладів вугілля», — розповідає Надія Темірова.

А до чого тут Капустін?

У 1724 році, через три роки після знахідки Вепрейського та Чиркова, на пошуки вугільних родовищ вирушила ще одна експедиція, але вже з Петербурга. Вона складалася з вугільних майстрів та військових. Головним завданням було дослідити поклади вугілля на найближчих до Бахмутської провінції губерніях (Рязанської, Воронезької). На зворотньому шляху вони мусили заїхати до Бахмутської провінції та ще раз переконатися в тому, що звідси дійсно були взяти зразки, які три роки тому надійшли до Петербурга.

Цю експедицію очолював Григорій Ніксон. Був у її складі й підканцелярист Григорій Капустін.

Дійсно, експедиція Ніксона наприкінці 1724 року прибула до Бахмута й під супроводом управителя соляними промислами пройшла маршрутом Вепрейського й Чиркова 1721 року. Ніксон, як людина, яка перебувала на державній службі, після завершення експедиції підготував офіційний рапорт, у якому підтверджувалася наявність родовищ у Бахмутській провінції. Там же фігурували два прізвища — Вепрейський і Чирков.

А особистість Григорія Капустіна піддалася міфологізації. Міф про нього народжується за радянської доби, тобто через кілька століть після подій першої чверті 18 століття. У середині 20 століття в межах сталінської кампанії боротьби з так званим космополітизмом кожному більш-менш важливому відкриттю намагалися дати вітчизняного автора.

«Іноземцю на кшталт Ніксону було “не патріотично” відписувати геологічні розвідки на території тодішньої імперії. Тому, оскільки там трапився Григорій Капустін, то саме його “призначили”, так би мовити, першим відкривачем Донбасу. Тобто Григорію Капустіну помилково приписувалося відкриття Донбасу. Він займав найнижчу ланку в системі державної канцелярії, він родознавець-самоучка, він ще до цієї експедиції на чолі з Ніксоном, сам намагався шукати родовище вугілля, але йому не вдалося знайти достойні поклади», — розповідає докторка історичних наук Надія Темірова.

За радянських часів у Лисичанську та Макіївці Капустіну було встановлено памʼятники, тим самим увічнивши його. А імена Вепрейського та Чиркова були забуті. І вже з кінця 1980-х років українськими, зокрема донецькими, дослідниками були повернуті ці імена в історію відкриття та розвитку Донецького вугільного басейну.

Багато над цими сюжетами працював Василь Пірко, професор Донецького національного університету ім. Василя Стуса. Писали про це професори та науковці в галузі гірництва Геннадій Гайко та Володимир Білецький. А також уже згаданий вище історик Володимир Подов.

Надія Романівна підтверджує, що саме українці стали першовідкривачами Донецького вугільного басейну:

Ця історія вкотре доводить, що хай то буде російська імперія, чи радянський союз, чи російська федерація, — вони намагатимуться забути всі українські відкриття та приписати їх собі. Цей сценарій повторюється зі століття в століття, з покоління в покоління.

Нам, українцям, важливо пам’ятати свою історію та знати, що ми маємо значні історичні відкриття. Як, наприклад, з Донецьким вугільним басейном. І сьогодні українці борються з росією не лише за свободу, а за історію та право на існування.

***