"Я йшов на чергування, а на зупинках лежали тіла цивільних": історія поліцейського з Маріуполя, якого евакуювали гелікоптером з "Азовсталі"

Журналістам Східного Варіанту поліцейський Станіслав Борщак розповідає: він ніколи не думав «переобрати» іншу сторону — тому, що з самого початку служби стояв за Україну.

«У 2014 році я навчався у сільській школі, нас тоді не зачепило — і громадянської позиції з приводу подій на сході ще не було. А у 2017 році я вступив на навчання у Донецький юридичний інститут, і тоді ж переїхав у Маріуполь. Навчався й працював уже там, а в поліцію вирішив піти, бо тоді почався набір у поліцію. І я з думкою «Чому б і ні?» склав екзамени й став поліцейським», — пригадує правоохоронець. 

Ранок 24 лютого 2022 року став для Станіслава майже продовженням попередньої зміни — його, як і решту маріупольських правоохоронців, підняли «по тривозі» й зібрали у районному відділку. До того, 23 лютого, Станіслав патрулював Маріуполь — і в результаті, перед вторгненням росіян, встиг поспати лише кілька годин. 

Поліцейський додає: тоді, стоячи з колегами у райвідділку, ніхто з них не очікував, що росія авіаударами «стиратиме» їхнє місто.  

«Я, як і багато хто, сподівався на захист міста, і що все минеться. Але з кожним днем бомбардувань Маріуполя прийшло розуміння, що ситуація буде значно гіршою. Але попри це виконувати функцію поліції у місті треба було. Ми мали завдання, тому лишалися в Маріуполі», — пригадує Станіслав Борщак. 

«Магазини охороняли, щоб вцілілі продукти завозить у сховища з жінками та дітьми»: перші дні в Маріуполі очима поліцейського 

Найскладніше, зізнається поліцейський, почало відбуватися днями — коли у маріупольців з’явилися панічні настрої. Уже наступного дня після вторгнення росії кожна «атака» цивільних на магазини супроводжувалася щонайменше суперечками й сутичками й величезними чергами. 

Попри загальну атмосферу в місті маріупольці все одно приходили до поліції за допомогою. Нерідко просили відвезти їх в іншу локацію. І найчастіше цією «іншою локацією» була лікарня — тому що постраждалих від ракетних обстрілів щодня ставало у кілька разів більше, ніж за попередні дні. А у перші кілька днів поліція навіть виїжджала на «звичайні» виклики — доти, доки в Маріуполі ще був зв’язок. Пізніше містянам уже довелося приходити самостійно до поліції — і щоб попросити про допомогу собі, і щоб повідомити про нових загиблих. 

«Насамперед ми виїжджали на місце загибелі людей, щоб засвідчити їхню смерть, аби хоча б родичі могли довести, що це сталося. Люди теж приходили й розповідали про трупи, які бачили — чи у будинках, чи посеред вулиці. Але з часом виїжджати на кожне місце, де з’являлися загиблі, стало просто неможливо. Бувало, я йшов на роботу, а на алеї лежали трупи. А колись бачив, як людина лежала просто на лавці автобусній зупинці. Люди труп накрили, але він так і лежав — хоронити його або відносити в інше місце було просто неможливо. Але я морально стійкий, тому про це не задумувався. У мене була робота, були обов’язки — їх треба було виконувати», — каже Станіслав Борщак. 

Крім того, поліцейський — один із перших прибіг на місце авіаудару по пологовому будинку в Маріуполі. Тоді росіяни запустили керовані авіабомбу по локації, де не було військових, а лише матері з новонародженими.

Поранення та евакуація на гелікоптері з «Азовсталі»: як вижив поліцейський, коли росіяни знищували місто 

Поліцейський пригадує: 20 березня, повертаючись із чергування, він з товаришем потрапили під мінометний обстріл. Тоді місто було вже оточене — й обстріл вели з того боку, який захопили окупанти. Товариш Станіслава загинув упродовж 20 хвилин. Поліцейському пощастило — він вижив, проте його рука була понівечена.

«З розкуроченою рукою я зміг добігти додому — це було найближче місце. Увесь цей час територію продовжували обстрілювати, закидати мінами. Хоча там не було ні техніки, ні військових. Це був просто або хаотичний вогонь, або навпаки — прицільний — по місцевих живих людях», — розповідає події березня Станіслав Борщак. 

Найсильніше поліцейського поранило у ліктьовий суглоб. Уламок міни «прилетів» по ребрах, проте пошкодив лише шкіру, інший же уламок — у коліно. Вдома йому екстрено надавала допомогу дружина і її родичі, які на той момент були у квартирі. Виправити поранення в домашніх умовах було неможливо, отримати медичну допомогу в Маріуполі — також, оскільки на той момент переважна більшість лікарів виїхала з міста, а деякі медзаклади уже були захоплені окупантами. 

В результаті Станіслав провів з родиною у квартирі шість днів, при цьому переживши велику крововтрату. Його кровотеча не припинялася, знеболюючих на момент поранення також було критично мало — тому пекельний біль доводилося терпіти. 

26 березня у будинок Станіслава зайшли військові — і по його стану побачили, що ситуація з пораненням надскладна. Вони ж і запропонували поліцейському евакуюватися на «Азовсталь». Донеччанин зважився: сам — евакуюватися на «Азовсталь» (туди брали лише поранених, кому потрібна була допомога), а рідні вийшли містом на вільну територію. 

«На «Азовсталі» мені надали першу медичну допомогу — більшим допомогти не могли, бо травма була надто серйозна. Тому рану хірургічно обробили, щоб не було інфекції, бо за тиждень удома вона почала гноїтися. Прибрали відмерлу шкіру, дали трохи антибіотиків. На заводі не було багато ліків, але все одно там намагалися хоч трохи антибіотиків давати пораненим. Далі робили перев’язки, та з кожним днем їх ставало все менше і менше — бинтів не вистачало, все закінчувалося. На «Азовсталі» я лишався до 31 березня. А того дня о третій чи четвертій ранку мене й інших тяжкопоранених евакуювали гелікоптером у Дніпро», — пригадує поліцейський. 

Починаючи з 1 березня 2022 року місто перебувало в оточенні російськими військами. Українські солдати, які перебували в місті, відразу почали отримувати велику кількість поранених. Для їх евакуації, а також для забезпечення бійців боєздатними, підмогою та медикаментами, ГУР організувало повітряну операцію.

Для доставки всіх необхідних вантажів екіпажам доводилось летіти приблизно на 100 кілометрів вглиб захопленої території, яка охоронялась ворожими силами ППО^. За словами начальника ГУР Кирила Буданова, для спецоперацій було задіяно 16 вертольотів типу Мі-8. Загалом було здійснено 7 менших операцій. Унікальна повітряна операція ГУР МО та армійської авіації у березні-квітні 2022 року більш ніж на місяць продовжила ефективну оборону гарнізону Маріуполя на «Азовсталі». 

Пілоти гелікоптерів доправили більш як 30 тонн вантажу (зброю, боєприпаси, зв’язок), десантували більше ніж 70 бійців підкріплення та евакуювали 64 поранених гарнізону захисників Маріуполя. 

Перші свідчення про спецоперацію з'явилися 20 травня, коли президент України Володимир Зеленський розповів про пілотів, які літали в Маріуполь та доставляли туди все необхідне для оборони. На жаль, за його словами, близько 90% пілотів з цих спецоперацій назад не повертались. 

Операцій — стільки ж, скільки й пальців на руках: шлях поліцейського до лікування й реабілітації

Відразу після евакуації в лікарню імені Мечнікова Станіслав потрапив на операційний стіл. Там йому зафіксували кістки, потім відправили у Київ. Там відбувся ряд інших операцій: пересадка шкіри, реконструкція кістки тощо. Проте рука поліцейського на сьогодні працює лише на 50% з багатьма дефектами. 

«На зараз у мене було дев’ять операцій, наприкінці січня буде ще одна, десята. Я планую повертатися на службу, але поки що невідомо, що з рукою — все впирається у неї. Тому що деякі лікарі й керівники вже пропонували отримати інвалідність, якусь групу — ніби нічого не вийде й рука не відновиться. Але операцію одну провели — і рука почала розгинатися (а до того — ні). Тому я з цим не погоджуюсь. Руці з кожним разом краще, зараз у ній зростаються кістки. Тепер чекаю на пересадку кісткового мозку з однієї частини тіла в іншу. Після цього вже буде видно, що далі з рукою. Сподіваюся, що як мінімум вдасться зняти метал з руки. Я хочу повернутися до служби поліцейським», — каже правоохоронець.

Окрім серйозного поранення руки, Станіславові довелось зіштовхнутись і з іншими проблемами зі здоровʼям: акустична травма і синдром «сухого ока» стали частиною боротьби за повноцінне життя. 

Нині маріупольський поліцейський робить усе, щоб повернутися до звичного життя. Щобільше — малює картини та віддає їх на збори, аби отримані кошти перераховували на потреби військових. На сьогодні його картини на аукціонах уже придбали за 12, 45 та 48 тисяч гривень.

Зокрема, власниками однієї з них стали маріупольці — містяни, яким вдалося врятуватися з вбитого росіянами міста.

***