Згуртував довкола себе однодумців: історія Українського розмовного клубу у Донецьку

Те, що Донецьк до окупації був здебільшого російськомовним містом, є фактом. Але це не значить, що його мешканці не приділяли увагу розвитку української мови. Сергій Стуканов, засновник Українського розмовного клубу в Донецьку, зазначає, що тоді у місті вже було нове покоління молодих донеччан, які не мали стереотипного мислення щодо української мови та були готові розвивати її в собі.

«На той момент порушувати тему української мови потрібно було обережно»

У 2012 році Верховна Рада України ухвалила Закон «Про засади державної мовної політики», який більше відомий як «Закон Ківалова-Колесніченка». Закон істотно зменшував роль та значимість української мови на фоні інших регіональних мов, зокрема, російської. Так тодішня проросійська влада намагалася ще більше утискати національну свідомість українців та поширювати російські засади. Попри критичне сприйняття Закону в суспільстві та протести, які тоді виникали, його було ухвалено.

Тоді Сергій Стуканов, який на той час працював у Донецьку та займався громадською діяльністю, зрозумів, що повстало завдання про підтримку української мови у суспільстві. Він згадує, що тоді почали виникати безплатні курси української в різних містах, а в нього з’явилася ідея заснувати розмовний клуб, діяльність якого була б присвячена державній мові.

«На той момент я був членом руху «Простір свободи», це всеукраїнська громадська організація. У листопаді 2012 року, десь за місяць до старту Українського розмовного клубу в Донецьку, ми запланували утворення цілої мережі таких клубів у містах сходу та півдня», — розповідає Сергій.

На той час у політичних силах Донеччини та Луганщини домінувала «Партія регіонів», яка вела проросійську риторику, особливо у сферах культури та мови. Позиціонувавши себе, як «захисників російської мови в області, вони яро виступали проти будь-якої українізації. Того ж року проходили вибори до українського парламенту, тож про «захист російської мови» було написано на кожному політичному білборді.

«Саме тому порушувати тему української мови потрібно було обережно», — каже Сергій.

«Після заснування клубу в Донецьку цю ідею підхопили інші міста»

Український розмовний клуб запрацював у Донецьку в грудні 2012 року, як частина проєкту «Український мовний простір» від руху «Простір свободи». Очільником проєкту й розмовного клубу став Сергій Стуканов.

Ідея клубу полягала в залученні донеччан, у тому числі тих, хто не цікавився політикою чи історією, на ґрунті спілкування українською мовою.

«Важливо було створити осередок, до якого б приходили російськомовні мешканці нашого міста й починали там говорили українською. Ми спеціально обирали теми, які не були дотичні до політики, але могли зацікавити пересічних донеччан. Так ми хотіли убезпечити себе від непотрібної уваги влади. У клубі ми говорили про кіно, про книжки, про кохання, про залицяння, про екологію, про рекламу. Запрошували фахівців для того, щоб вони проводили майстер-класи. І в нас були майстер-класи з малювання, з театрального мистецтва», — пригадує Сергій.

Донеччанка Христина Мащенська тоді працювала в управлінні юстиції. Коли Сергій запросив її на відкриття клубу, вона одразу погодилася.

«Я подумала, що Сергій достатньо активна і смілива людина. Якщо, по-перше, він придумав таку ідею, і, по-друге, взявся її реалізовувати. І що немало важливо, знайшов контакт і підтримку для того, щоб організувати приміщення, виділити для цього час. Мені дуже сподобалася ідея, для Донецька вона була актуальна», — розповідає Христина.

Катерина Смирнова на той час викладала в Донецькому національному університеті та навчалася в аспірантурі. Про Український розмовний клуб вона також почула від Сергія:

«Мені пригадується саме різноплановість клубу, бо заходи були різноформатні, і долучалися абсолютно різні люди. Переважно, це була молодь, але різна молодь: хтось навчався, хтось працював. І дорослі приходили, і діти. Я пам’ятаю, що ми й акторські постановки ставили, і гралися багато, і було багато обговорень та дискусій. А перед Різдвом вчилися, як робити прикраси та співати колядки. Саме цим він і був цікавим. Це не був нудний клуб, де просто про щось говорили», — пригадує Катерина про свою участь у клубі.

Досить швидко Український розмовний клуб став популярним та залучав із кожною зустріччю ще більше людей. Сергій розумів, що ідею та формат підібрали дуже вдало, а тому був налаштований розвивати клуб далі. З часом у клуба з’явилися конкретні напрямки роботи — більш молодіжний та розважальний формат, формат глибоких та філософських дискусій, кіноклуб, а влітку запрацював спортивний напрямок «Руханка», коли учасники та учасниці збиралися на природі та займалися спортом.

Після заснування клубу в Донецьку, цю ідею підхоплювали інші міста. Так, 6 січня 2013 року було створено Український розмовний клуб в Одесі, 22 січня — у Нікополі, 11 лютого — у Горлівці, 24 березня — у Краматорську, у червні — у Сімферополі, у листопаді — у Запоріжжі.

Майже десять місяців кропіткої роботи

Сергій пригадує, що тоді проросійська влада Донецька не реагувала на їхню діяльність. Мабуть, не вбачала в цьому загрози для свого існування. Але розмовний клуб у Горлівці все ж постраждав та був зачинений з ініціативи навчального закладу, в якому клуб збирався.

«Горлівський клуб був єдиним, який працював у учбовому закладі. У них була викладачка-кураторка, яка мала керувати їхні зустрічі. І вони провели одну зустріч, другу. І я написав про них статтю, що в Горлівці теж запрацював клуб, і згадав, що він запрацював у межах проєкту «Український мовний простір» від руху «Простір свобода». Після цього мені в паніці зателефонував один зі студентів, які організовували клуб у Горлівці, і попросили видалити всі згадки про них у контексті руху «Простір свобода». Я так розумію, що «Простір свобода» переплутали з партією «Свобода», яку тоді чи не до фашистів прирівнювали. Як висновок, їхній клуб все-таки закрили», — пригадує Сергій Стуканов.

Другий сезон Українського розмовного клубу, який розпочався восени 2013 року, виявився менш успішним і тривалим, ніж перший. Сергій Стуканов приділяв багато часу роботі та викладанню, через що вже не міг кожного тижня організовувати зустрічі. Поступово клуб припинив своє існування.

Попри це, організатор вважає розмовний клуб у Донецьку успішним явищем, яке вкотре довело, що донеччани тоді цікавилися українською мовою та були готові розвивати її в собі.

«Це дійсно успішна ініціатива, у нас збиралося 40–50 людей на зустрічах, це дійсно показувало, що був попит і було прагнення в мешканців міста долучатися до українського світу», — каже Сергій.

Христина Мащенська каже, що відвідування Українського розмовного клубу для донеччан було надихаючим розумінням того, що вони не єдині у своєму бажанні вивчати українську мову:

«Феномен Українського клубу в історії Донецька має велике значення. Він показує, що українська ідентичність у Донецьку завжди існувала, і вона доволі активна. На зустрічах молодь почувала себе комфортно в середовищі української мови, у середовищі однодумців».

Катерина Смирнова каже:

«Він показував людям, які хочуть спілкуватися українською мовою, але чомусь бояться, що вони не одні. Що є такі ж люди, як вони. Я думаю, що клуб допоміг зустрітися однодумцям, допоміг надихнути певну частину людей далі спілкуватися».

Історія Українського розмовного клубу Донецька вкотре показує, що місто до окупації було сучасним та прогресивним, у якому молодь бажала діяти та розвивати свою українську ідентичність. На жаль, багато роботи зробити не встигли. Через проросійську владу, яка думала про заробіток, а не про розвиток містян, Донецьк через рік після закриття розмовного клубу вже погрузився в хаос та невизначеність.

Але Донецьк — це Україна! Завжди був, є і буде. Його повернення під контроль української влади — лише питання часу.

***