Український голос Донеччини: життєвий шлях педагога та дисидента Олекси Тихого, який боровся з русифікацією

«Мова — одна з основних ознак нації. Мова — фундамент культури. Рідна мова — найдорожчий скарб народу. Рідна мова — підвалина інтелекту, рідна мова — основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. Умирає мова — умирає культура. Умирає культура — припиняється прогрес, й історію починають творити Нерони, Бісмарки. Муссоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія — усім відомо» (с)

Так Олекса Тихий розмірковував про важливість мови для кожної нації у своїй статті «Думки про рідний донецький край», яка вийшла в 1972 році. Автор щиро переконаний, що з мови починається національна самосвідомість, самоідентифікація та супроводжуючий їх надалі саморозвиток. Свою позицію — збереження мови, як осердя національного духу та творення національної держави, — він пронесе все життя та висловить на сторінках своїх робіт, які були актуальними як за радянських, так і за наших незалежних часів.

Олекса Тихий народився в 1927 році. Навчався в Запорізькому сільгоспінституті, Дніпропетровському інституті інженерів транспорту, а після — у Московському державному університеті на філософському факультеті.

У 21 рік Олексу Тихого вперше заарештовують КДБ за його критичні вислови вслід кандидата в депутати. Трибунал Донецької (а тоді — Сталінської) області засудив його на 5 років позбавлення волі, але після «профілактики» покарання було замінено на умовне.

У різні роки Олекса Тихий викладав біологію, фізику, математику, українську мову. З 1954 року працював учителем історії в рідному селі, але через два роки його вдруге арештовують за надісланий до ЦК КПРС лист із засудженням введення радянських військ в Угорщину. «За антирадянську агітацію та пропаганду» засуджений на 7 років таборів та 5 років позбавлення громадянських прав.

Після звільнення в 1964 році Олекса Тихий не мав права працювати за фахом, тому робив усюди: вантажником, слюсарем-механіком, пожежником. У цей час він починає писати, думати про долю свого народу та рідного краю, поширювати самвидав.

«Скажена травля українського народу Польщею, цісарською Австро-Угорщиною та російським царатом (тюрма народів) не змогла знищити народу. Не допомогли цьому ні Унія, ні Валуєвський циркуляр. То невже в епоху розквіту націй, національних культур, національно-визвольних рухів у всьому світі мають щезнути 2.7 мільйонів українців Донецької області?» (с)

Олекса Тихий пише про русифікацію Донеччини, про проблему відсутності української мови в культурі та освіті, про потребу приділяти більше часу самоідентичності. У січні 1972 року він надіслав до редакції газети «Радянська Донеччина» статтю «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», а на початку 1973 — до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою «Думки про рідний донецький край». Після слідували нарис «Сільські проблеми» та роздум «Ви й ми».

У листопаді 1976 року Олекса Тихий разом із Миколою Руденком, Петром Григоренком, Оксаною Мешко, Левком Лукʼяненком, Олександром Бердником, Ніною Строкатою, Іваном Кандибою та Миколою Матусевичем виступив за створення Української гельсінської групи — однієї з перших правозахисних асоціацій.

Громадська та література діяльність Олекси стала причиною його арешту в 1977 році. Його знову звинуватили в «антирадянській агітації та пропаганді» та в «незаконному зберіганні зброї». Хоча, як розповідають очевидці, зброю йому підкинули. Олексу Тихого позбавили волі на 10 років із засланням на 5 років.

Він брав активну участь в акціях протестів увʼязнених, неодноразово оголошував голодування. Уже в неволі Олекса Тихий разом із Василем Романюком написали «Історична доля України. Лист українських політвʼязнів. Спроба узагальнення». На сторінках листа висловлювалися побажання в майбутньому незалежності України.

Здоров’я Олекси Тихого стало гіршати у квітні 1979 року під час чергового голодування. У нього були виразкові кровотечі, низький тиск, але начальник табору заявляв, що це симуляція. Лікарі або відмовлялися його лікувати, або робили це абияк. Декілька місяців він проводить у штрафному ізоляторі, де його карають за будь-які проступки.

Олексі Тихому діагностували виразку дванадцятипалої кишки, анемію, гепатит та інші тяжкі хвороби. Він швидко втрачав вагу, а на останнє побачення із сином Володимиром та дружиною Ольгою його вивели попід руки.

Він помер у травні 1984 року, перебуваючи в камері тюремної лікарні Пєрмі. Родині не дозволили забрати тіло. Лише через пʼять років в Україну повернуть останки Олекси Тихого разом із прахом Василя Стуса і Юрія Литвина. Вони перепоховані на Байковому кладовищі.

«Я — для того, щоб жив мій народ, щоби підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця» (с)

Анатолій Загнітко, доктор філологічних наук, професор кафедри загального та прикладного мовознавства і слов’янської філології Донецької національного університету ім. Василя Стуса, та автор декількох праць про Олексу Тихого, називає дисидента «оберегом української мови» та зазначає його відстоювання прав українського народу. У своїх працях Олекса Тихий розглядав ситуацію в селах Донеччини, висвітлював проблему відсутності українських шкіл.

«Його праця «Роздуми про українську мову» була таким собі компендіумом, з якого чітко повстала його позиція. А вже наступна робота, «Словник мовних покручей», навіть сьогодні не втрачає своєї ціни та актуальності», — каже Анатолій Загнітко.

«Словник невідповідних нормам української літературної мови слів» (або «Словник мовних покручей») Олекса Тихий уклав із метою збереження чистоти української мови. Цю думку підтверджує Анатолій Загнітко:

«Олекса Тихий виступав за чистоту, за упорядкування лексичного фонду. Не забуваймо, що тоді всі районні, міські українські газети отримували регулярно списки слів, які вважалися недоречними для вживання. Якраз цей словник показує нам, наскільки це актуально, наскільки це зримо. Це справді висловлення принципів самоідентифікації, самовираження, і саме національної самобутності».

Перша стаття Анатолія Загнітко про діяльність Олекси Тихого стосувалася аналізу та значення саме цього словника. Матеріал був написаний для двотомника, присвяченого дисиденту, який готувало Донецьке відділення Просвіти. У 2017 році Анатолій Панасович узяв участь у конференції «Мислити з Олексою Тихим. Гідність, виховання, ідентичність», за результатами якої вийшов збірник праць.

Пам’ять про правозахисника, викладача та дисидента з Донеччини живе й сьогодні. На його честь проводять конференції, зустрічі, літературні читання, свою діяльність веде Товариство імені Олекси Тихого. Ім’я дисидента носять вулиці в Києві, Ковелі, Солонці, Яремче. Цікавий факт: дорога, яка зʼєднує між собою Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку та Костянтинівку, також має ім’я Олекси Тихого.

«Одного разу у вʼязниці Олекса Тихий сказав своєму наглядачеві, що Україна через 10 років буде незалежною державою. Це був початок 1980-х. За це його навіть хотіли визнати психічно хворим. Знаєте, його діяльність вкотре спростовує, що Донеччина — це «проросійський край», це свята неправда! Олекса Тихий народився там, здобув освіту в університеті в Москві, але повернуся і побачив цю катастрофічну ситуацію. Він бачив, як навʼязується новому поколінню російська мова. Тому його роль у збереженні, примноженні, розбудові цих традицій, алгоритмів боротьби за українську мова, вона непересічна. І сьогодні має право на продовження та розвиток», — каже Анатолій Загнітко.

Пильнувати національну самобутність мови та дбати про формування молодого покоління в національно-мовному просторі — такі головні уроки сучасні українки та українці можуть винести із життєвого шляху Олекси Тихого. Він став черговим представником еліти української нації, якого закатували та позбавили свободи говорити. Для Донеччини це приклад достойного земляка, який заслуговує на шанобливу памʼять та збереження його ідей для наступних поколінь.

***