"Я плюнула йому в обличчя і чекала смерті": як жителька Білокуракинського району провела 4 дні в полоні окупантів

Окупація прийшла у невелике село Просторе 8 березня 2022 року. У той час героїня матеріалу перебувала на Київщині.

«Зимою роботи у селі не має, тому я їжджу доглядати за старенькими у пансіонат у Київській області. Так і вийшло, що 24 лютого я зустріла не вдома. Виїхати на Луганщину одразу не вдавалося через масштабні бойові дії. Але мені все ж вдалося дістатися дому 13 березня», — розповідає Світлана.

За словами жінки, приїхавши у село, вона вже застала окупацію. 

«Магазини — пусті, гроші — на картці. У той час вже не можна було нічого говорити по селу, бо всі все чули та доносили. Як виявилося, серед своїх вже теж були зрадники.

Моя кума, хрещена мати моєї дорослої доньки, яка є військовослужбовицею у декретній відпустці, ще у перший день побігла до окупантів та віднесла їм листок з іменами військових. Ім’я доньки та її чоловіка, який наразі на фронті, були першими. Тому я чекала, що до мене скоро заявляться», — згадує жителька Луганщини.

Перший обшук через тиждень

Після повернення Світлани додому пройшов десь тиждень. Окупанти зайшли до її помешкання не з центрального входу, а з городу. Жінка впевнена, що загарбники знали куди йшли, бо їм показали.

«Окупанти запитали про мою доньку. Їм треба було знати, де вона. Я їм пояснила, що вона у декретній відпустці. Вони пояснили, що треба перевірити будинок. Перерили все, але нічого не знайшли, бо я заздалегідь все поховала. Того разу вони поїхали ні з чим», — каже вона.

Забрали до відділку

У двадцятих числах травня 2022 року до подвір’я Світлани під’їхала машина з російськими військовими. Вони назвали її дівоче прізвище та ім’я.

«Я сказала, що це я. Вони попросили мене підійти. Один з них сказав, що продавчиня з магазину їм повідомила, що я знімаю їх техніку та викладаю у Тікток, займаючись українською пропагандою. Я дійсно викладала одне відео у соціальні мережі, але нічого такого не казала при цьому. Вони сказали, що я маю їхати з ними у відділок до слідчого. Сідаючи у машину, я встигла крикнути сусідам, щоб вони повідомили дочці, де я, якщо не повернуся», — розповідає жінка.

Далі її привезли у відділок поліції в селищі міського типу Білокуракине. Декілька годин вона сиділа в одній камері з чоловіками. По їх зовнішньому вигляду, на думку постраждалої, було зрозуміло, що то п’яниці.

«Увечері мене перевели до одиночної камери. Вікно там було вибите, тому у камері було дуже холодно. Коли вони мене забирали з дому, не дали можливості переодягтися, взяти якісь речі, хоча б помитися після городу. Тому я сиділа у холодній камері лише у футболці та коротких бриджах. Ліжка не було. То стояли дерев’яні нари без подушки, ковдри, постіль. Душева була збита, а вода вдень і вночі капала. Це так сильно давило на психіку», — згадує жінка.

Бив електрошокером: перший допит

Цілу добу її нікуди не викликали. Крім того, Світлані за весь час знаходження у так званій «комендатурі» жодного разу не давали їжі та води. 

«Наступного дня під вечір, відкрилося віконечко в мою камеру. Я почула як молодий хлопець сказав: «Тьотя Свєта, візьміть». Я побачила маленьку бутилочку води та запечатану булочку. Я зрозуміла, що то був місцевий хлопчик, який лишився працювати. А самі окупанти жодного разу не годували. Сказали, якщо хочеш пити, то пий з туалету. Не було навіть туалетного паперу. Мови про душ, звісно, не було», — каже переселенка.

Того ж дня її водили на перший допит до слідчого. Жінка з жахом згадує той день. В кімнаті для допиту сидів досить молодий хлопець. За словами Світлани, він, скоріше за все, росіянин. 

«У нього був типовий російський говір. Він вимагав аби я сказала, де знаходяться мої діти, де служать і так далі. Я сказала, що нічого не знаю і казати не буду. Потім він встав зі столу й обійшов мене. Далі я відчула таке дивне відчуття у голові, а за цим послідувала сильний біль. Я зрозуміла, що він приклав до моєї голови електрошокер. І так два рази. Він запитав чи буду говорити, але я знову відмовилася», — розповідає жителька Білокуракинщини.

Наступного дня допит продовжився, але вже без електрошокера. Цей самий слідчий наполягав на тому, щоб героїня матеріалу подзвонила своїм дітям аби окупанти дізналися, де вони. Але окупант знову не отримав бажаного результату.

Плюнула в обличчя коменданту

На третій день жінку ніхто не викликав. Під вечір четвертого дня у неї почалася паніка, бо її ніхто не викликав, нічого не казав, тому жінка почала тарабанити у двері.

«Спочатку звичайні солдати сказали, що «начальства» не має, а пізніше зайшли та сказали, що прийшов «начальнік комєндатури». Мене повели. Він намагався мене запевнити, що росія тут назавжди, що України тут ніколи вже не буде. Казав, що навіть візьме моїх дітей на службу до них, якщо ті приїдуть. Я ж сказала, що нічого говорити не буду і те, що Україна обов’язково повернеться. Він підійшов до мене, взяв мене за лице і сказав «що з тобою робити?». Я відповіла, щоб вбили краще. Він обізвав мене «наглою мордою» за, що я плюнула йому в лице. Очей я не відкривала, бо чекала, що ось він має мене вбити. Але ні. Він взяв мене за петельки та вдарив ногою по тазу, через що я вилетіла з кабінету», — згадує Світлана.

«Комєндант» крикнув, що у жінки є три дні аби покинути окуповану територію. Після цього, її відпустили.

Йшла пішки з «комєндатури»

Від районного центру до села, де проживала Світлана, 40 км. Пройшовши трохи, вона натрапила на блокпост росіян. Там вони запитали звідки вона і куди йде. Останні посадили жінку у машину до цивільних, які проїжджали повз. Люди підвезли її трохи, а далі Світлана йшла пішки до Попівки по ночі.

У селі у незнайомих людей вона попросила трохи підзарядити телефон. Вперше за чотири дні подзвонила доньці аби повідомити її, що вона жива. Донька одразу знайшла машину у селі, яка приїхала за її мамою.

«Звісно, що виїхати за три дні я не могла, бо не було можливості зняти гроші з картки. Але у червні все ж вдалося отримати готівку та виїхати з окупації», — розповідає переселенка.

В’яже носки та няньчить онуків

Зараз у будинку Світлани живе три сім’ї, які заселив так званий «голова сільради», який є хрещеним батьком доньки жінки. Це, звісно, дуже ранить її, але вона не втрачає віри у те, що невдовзі повернеться додому. 

«Я в’яжу носки, печу пиріжки наших хлопцям. А ще няньчу своїх внуків», — додала Світлана.

***