"Був Вчителем із великої літери": пам'яті видатного вченого та громадського діяча Ігоря Козловського

Учений, релігієзнавець, письменник, громадський діяч, батько, друг, викладач… За своє життя Ігор Козловський для багатьох українців та українок став шанобливою людиною, яка заслуговує повної довіри. Залишившися вірним українському народові, Ігор Анатолійович був захоплений бойовиками «днр» у 2016 році та провів у полоні 700 днів. Після визволення вчений продовжував давати лекції в Україні та за її межами, збираючи тисячі слухачів та слухачок.

6 вересня 2023 року через серцевий напад Ігор Анатолійович пішов від нас у засвіти.

Співзасновник українського козацтва, учасник мітингів у Донецьку, видатний учений та релігієзнавець

«Я маю дотичність до виховання людей, які стали на активні проукраїнські позиції. Це люди, які сформували в собі українство. Відчуваю внутрішню вдячність за їх вибір і певну гордість».

Так Ігор Анатолійович відповів на запитання журналіста Східного Варіанта про виховування учнів та учениць із проукраїнською позицією. Це було під час інтерв’ю у 2021 році й через три роки після його звільнення з полону «днр». Не зважаючи на проблеми зі здоров’ям, які виникли після нелюдських умов утримання в терористів, учений продовжував наукову та громадську діяльність аж до останніх днів свого життя.

Ігор Козловський народився в Макіївці. Закінчив історичний факультет Донецького національного університету, працював у Донецькому обласному виконкомі, читав лекції, був доцентом кафедри релігієзнавства Державного університету інформатики й штучного інтелекту.

«Назавжди врізалася в пам’ять та мить, коли я вперше побачив Ігоря біля дошки з розкладом занять: усміхнений парубок у «ковбойській» сорочці з довгим, закинутим аж за плечі, русявим волоссям. Гіппі та скандинавський вікінг в одній особі. Незабаром виявилося, що він — людина геть неординарна, яка з дитинства займалася йогою, захоплювалася дзен-буддизмом, відслужила два роки на радянсько-іранському кордоні (де двічі ледь не загинула), мала феноменальну пам’ять та потяг до знань, якими охоче ділилася з іншими», — так згадує Ігоря Козловського його найкращий друг та колега Віктор Губарев.

Ігор та Віктор знали один одного і дружили 48 років — від знайомства на першому курсі історичного факультету Донецького університету (зараз — ДонНУ ім. Стуса) у вересні 1975 року й до сумного вересня 2023 року. Пан Віктор згадує археологічні практики, експедиції та піші походи степами України до Криму, які вони провели разом з Ігорем:

«Це були незабутні дні, сповнені дивовижних пригод».

За своє життя Ігор Анатолійович мав чітко виражену громадянську позицію, яка відповідала ідеям української незалежності та самостійності. У 1991 році він узяв участь у заснуванні однієї з перших козацьких організацій в Україні — Кальміуської паланки Українського козацтва, був членом Донецького відділення Наукового Товариства імені Шевченка.

У 2014 році Ігор Анатолійович разом з іншими активістами виходив на мітинги за українську єдність у Донецьку. А коли місто було окупованим, став координатором молитовного марафону за Україну, згадує донецький активіст та політолог Станіслав Федорчук:

«Це унікальне явище, коли в умовах окупованого міста представники різних конфесій виходили під українськими прапорами молитися за Україну. І попри те, що на них нападали, били, знущалися вони до кінця виконували свою місію, поки це було фізично можливо».

Після окупації Донецька Ігор Анатолійович залишився в місті заради сина, який мав інвалідність із дитинства. За активну проукраїнську діяльність на вченого написали наклеп, після чого незаконно арештували. 700 днів його тримали в нелюдських умовах.

Українці та українки у відповідь на незаконний арешт запустили кампанію «Free Igor Kozlovskyy» у соціальних мережах, щоб максимально привернути до цього увагу. На щастя, у грудні 2017 року Ігоря Козловського звільнили з полону під час обміну.

«Ми зустрілися з Ігорем Анатолійовичем на військовому аеропорті Борисполя. Це була наша перша зустріч після мітингів у Донецьку», — пригадує Станіслав Федорчук.

«Людина, яка дивилася тобі в душу»

Яніна Краснова свого часу навчалася в Державному університеті інформатики та штучного інтелекту, де викладав Ігор Анатолійович. Вона пригадує, що в першу ж зустріч із ним зрозуміла, що бачить перед собою Вчителя з великої літери:

«Перед вступом у нас була зустріч, де нам розповідали про навчання і про науки, які будуть викладати. І тоді Ігор Анатолійович, викладач релігієзнавства, розказав нам притчу. І я зрозуміла, що буду тут навчатися, бо я побачила Вчителя. Зустріла людину, який бачив і чув дітей. Це людина, яка дійсно дивиться тобі в душу. Він був не просто викладачем. Завжди підтримував, запрошував своїх студентів на зустрічі з людьми з інших країн, підказував, як занурюватися в тему».

Іламі Ясна теж навчалася в Ігоря Анатолійовича на факультеті філософії та релігієзнавства. Вона каже, що їй дуже пощастило бути однією з його студенток:

«Я, студентка, була серед тих щасливців, котрі товклися навколо Ігоря Анатолійовича цілоденно, слухали його лекції, готувалися до семінарів у його завжди відкритому кабінеті, куштували дивні східні чаї із заморськими солодощами, падали ледь живі від втоми на його фізичних тренуваннях, обіймали його, сміялися, жартували, спілкувалися з його родиною. Тоді все це сприймалося як даність. Ніколи не ставився до нас зверхньо, по-викладацьки, ніколи не нічого не нав’язував. «Я тут не для того, щоби вас навчити чогось, — казав він, — я прагну «розучити» вас того, що ви знали раніше». Але він навчив — і не лише в межах навчальних програм».

Громадська діячка та активістка з Донецька Катерина Жемчужникова познайомилася з Ігорем Анатолійовичем, коли він викладав у її групі релігієзнавство. Тоді Катерина вивчала журналістику в Донецькому національному університеті. Вона пригадує, що таких викладачів, як Ігор Анатолійович, у неї ніколи більше не було:

«Нас, студенток 2–3 курсу, він запрошував на парах сідати за спільний стіл разом із ним, абсолютно на рівних, пригощав чаєм і розповідав про все на світі — від святкових традицій різних країн до питання життя після смерті. З цих пар неможливо було піти не під враженням ані від почутого, ані від того, як тебе це наштовхує на подальші роздуми й пошуки відповідей на найскладніші питання».

Українська акторка Олена Крилова разом із чоловіком — режисером Олексієм Кравчуком — в 1996 році переїхали з Харкова до Донецька працювати в Драматичному театрі імені Артема (зараз — Донецький національний музично-драматичний театр). Пані Олена мала мрію поставити в театрі «Одкровення Ісуса Христа» та для цього потребувала консультацій із релігієзнавства. Олексій, допомагаючи дружині, звернувся до Ігоря Анатолійовича, потім став ходити до нього вже на лекції, а разом із ним долучилася й Олена.

«Це були дуже цікаві лекції! Ігор Анатолійович завжди так розповідав… У суботу він читав лекції з психології, а в неділю — про Слово Боже. Працюючи в театрі, ми намагалися постійно ходити! А якщо не встигали, то брали запис лекцій і слухали. Коли в 1999 році ми переїхали до Львова, його учні продовжували мені висилати ці лекції. І в кожну вільну хвилинку я їх слухала, ходила вулицями й слухала. Ці лекції виховали в мені людину. Вони навчили мене цінностей, ставленню до світу, як переживати складнощі в житті», — розповідає Олена Крилова.

Після початку російсько-української війни Ігор Анатолійович тимчасово зупинив давати лекції, пригадує пані Олена. Це було для неї «справжньою прірвою».

«У мене було відчуття, ніби в мене забрали джерело, з якого я надихалася, яким я жила», — каже акторка.

Після визволення Ігоря Анатолійовича з полону Олексій та Олена не один раз зустрічалися з ним. Це були зустрічі, наповнені спогадами та теплом.

«Востаннє мені так пощастило… Я їздила до Києва на виставу. І якраз у неділю Ігор Анатолійович читав лекцію в Софії Київській, якраз там, під кленом. І ми поїхали з дочкою, посиділи, послухали, порозмовляли. І таке враження, коли учні зустрічаються, що ми одна родина», — пригадує Олена Крилова.

Людина з великої літери «Л»

Наостанок ми попросили друзів, колег, студентів та студенток Ігоря Анатолійовича сказати ще декілька слів на честь його доброї памʼяті. 

«Ігор був єдиним моїм другом — Другом із великої літери, а ще великим другом моєї родини, хрещеним батьком мого сина. Він назавжди залишиться в наших серцях. Світла пам’ять тобі, друже-брате»,

— Віктор Губарев, кандидат історичних наук, письменник, перекладач

«Ігор Анатолійович був не просто Людиною з великої літери, а і Вчителем із великої літери. Те, що в цьому було його покликання — не має сумнівів. А ще він був людиною великої Сили духу та всеохопної Любові. Бо витерпіти стільки випробувань, які припали на його долю, і продовжувати нести світло людям довкола можуть тільки такі моральні Велети. І тепер, коли його не стало поміж нас, то в нас усіх є завдання — берегти пам’ять про нього та його уроки»,

— Катерина Жемчужникова, громадська діячка та активістка

«Він залишиться в моїй памʼяті завжди усміхненим. Завжди. І дуже відкритою для всіх нас людиною»,

— Яніна Краснова, студентка Ігоря Анатолійовича у 2007–2012 роках

«Він залишиться в моїх спогадах добрим, люблячим батьком, вчителем. Людиною, яка завжди ставилася до тебе із цікавістю та увагою. Й от я хочу цьому навчитися, бо це такий прояв любові! Це була одна з його якостей — любов, яку він транслював світові»,

— Олена Крилова, українська акторка

«Він був людиною не тільки добрих запитань, але й добрих відповідей. Чесно, я відчуваю себе осиротілим після його смерті. Це була людина такого масштабу, яка завжди була поруч, яка не боялася жодних складних обговорень, яка не соромилася представляти Українську Донеччину. Він не сильно переймався питаннями власного виживання, але переймався питаннями, у який спосіб ми дивимося на майбутнє, що ми робимо і як ми робимо»,

— Станіслав Федорчук, донецький активіст та політолог

***

Редакція Східного Варіанта висловлює співчуття усім рідним та близьким Ігоря Анатолійовича Козловського. Вічна та світла пам’ять справжньому Вчителю з Донеччини.