Інга Павлій
Перша українська школа Донецька або чому "проросійський Донбас" — це брехня
Росіяни постійно переконують, що Донецьк — це російське місто, у якому ніколи не було відданих Україні людей. Цей наратив майже постійно використовує агресор, щоб виправдати свою окупацію Донецької області та геноцид українців. Східний Варіант наводить ще один доказ того, що даний наратив є маніпуляцією російської пропаганди.
1 вересня 1990 року. Сонячний день із ледве прохолодним вітерцем, що говорить про остаточний кінець літа та початок золотої осені. Сотні учнів та учениць Донецька традиційно в найкращому вбранні рушають до своїх закладів освіти, щоб вчергове сісти за парти.
Та багато донеччан пам’ятають, що той день був не зовсім звичним для міста. Адже була частина школярів, для яких учбовий рік почався не на святковій лінійці в шкільному дворі, а біля пам’ятника Тараса Шевченка на центральній площі. На святі Першого дзвоника поет Іван Драч урочисто вручив «золотий» ключ від першої україномовної відновленої школи № 65 у Донецьку її директору Леоніду Григоровичу Громовому. Науковець Володимир Білецький пізніше саме так описав цей день:
«Це було справжнє свято для українців Донецька‚ Донеччини‚ всієї України».
103 українських та 1066 російських шкіл на Донеччині
Остання школа з українською мовою навчання припинила свою роботу в Донецьку в 1986 році. Про стан тогочасної освіти на Донеччині згадує Володимир Білецький: на кінець восьмидесятих в області залишалося 103 україномовних школи, коли російськомовних — 1066. Та й ті, що були україномовними, переважно працювали у віддалених районах області та були розраховані на невелику кількість учнів. У такій ситуації Товариство української мови Донеччини ім. Т. Г. Шевченка поставило собі за мету створити українську школу в центрі регіону — Донецьку.
Про заснування школи згадує донецький активіст та політолог Станіслав Федорчук. Батько Станіслава, Сергій Миколайович, добре товаришував із першим директором школи Леонідом Григоровичем, а згодом ще й працював там вчителем історії.
За словами Станіслава, уже на перших кроках підготовки до відкриття обласне та місцеве управління, більшість якого сповідувало проросійський світогляд, всіляко намагалося цьому зашкодити.
«Попри так звану перебудову та гласність, зрозуміло, що для місцевих еліт, які бачили себе виключно в Москві, сам факт появи української школи був викликом.
Для того, щоб вона з’явилася, була створена ціла коаліція з мешканців, з українських світових організацій, починаючи від Світового конгресу українців і закінчуючи церковними структурами.
Виступали за це й депутати Верховної Ради», — згадує Станіслав Федорчук.
Товариство української мови Донеччини ім. Т. Г. Шевченка розпочало справжню організаційну кампанію за відкриття першої української школи в Донецьку. І коли, здавалося, згода була отримана, постало питання приміщення. Спочатку пропонували застарілі та віддалені від центра міста варіанти, та все ж змогли погодити надання будівлі колишнього навчально-виробничого комбінату в Київському районі Донецька. Після кропітких ремонтних робіт школа була готова прийняти учнів та учениць.
«Леоніду Григоровичу, першому директору, доводилося мотатисявсіма республіками, щоби привезти ті ж піаніно, щоби покласти підлогу, щоб вставити вікна. І я скажу, стільки зусиль, скільки поклав він і його однодумці, це була неймовірна робота!» — розповідає Станіслав Федорчук.
І для учнів, і для учителів до школи № 65 проходив величезний конкурс.
Й ось, 1 вересня 1990 року, сталося велике свято. Почалося воно біля памʼятника Тараса Шевченка в центрі міста, а продовжилося вже біля самої школи.
Пізніше сам Леонід Громовий в інтерв’ю для газети «Свобода» розповідав, що сама назва школи була «злочином» проти офіційної влади, тому її називала «школою бандерівців»:
«У 1989–1990 роках вона існувала як недільна, доводилося винаймати приміщення в місцевому університеті, бо не давали іншого. Навчання почалося з 239-ма учнями. 1990 року здобули ми власне приміщення, але старе й невідповідне для школи. 10 бажаючих на одне місце для вступу до першої кляси. Сьогодні [інтервʼю за 1994 рік — ред.] вже 460 учнів, з тим, що постійно доводиться відмовляти новим, яких немає куди примістити».
Донецька школа стала прикладом для інших навчальних закладів регіону
Станіслав Федорчук пригадує, що школа стала не просто освітнім закладом, а справжньою домівкою для громадських, політичних, наукових середовищ:
«Це був повноцінний український центр, де можна було побачити таке, чого більше ніде не побачиш. Наприклад, чудова українська бібліотека, наповнена закордонними виданнями, які передавалися представниками різних українських діаспор, а також книгами на історичну, художню тематику».
Леонід Григорович Громовий, який є не просто першим директором, а й ідейним натхненником школи, втілював у життя концепцію освіти, яка передбачала системний розвиток особистості. Для учнів та учениць були організовані заняття з іноземних мов, музичних інструментів, патріотичні гуртки.
«Школа була українською не тільки за фасадом чи за тризубами, намальованими на шкільній огорожі. Це був спеціалізований заклад, у якому не просто навчали української мові, а займалися розвитком особистості дітей. Частина вихованців Леоніда Григоровича ще з 2014 року брала участь у російсько-українській війні, дехто продовжує боротьбу й зараз. І я хочу сказати, ті методи, які запроваджував директор, і той викладацький склад, а все було на конкурсній основі, показало свою абсолютну ефективність», — розповідає Станіслав Федорчук.
За 1990–2010 роки школа випустила 613 учнів, з них — 89 медалістів.
«Людина — творець, Людина — патріот, Людина, яка володіє мистецтвом любити й бути любимою» — так звучало гасло школи.
Володимир Білецький свого часу назвав першу українську школу Донецька ефективною: близько 90 % випускників вступали у вузи, а конкурс у перші класи становив 5–10 осіб на одне місце.
«Так що перша українська себе виправдала. За нею пішли‚ на її прикладі вчилися аналогічні школи в Маріуполі‚ Горлівці‚ Слов’янську‚ інших містах Донеччини», — науковець.
Звільнення Леоніда Григоровича та російська окупація
Станіслав Федорчук пригадує, що з перших днів функціонування школи місцеве управління освіти робило будь-що, аби припинити навчальний процес української школи. Антиукраїнські сили розуміли, якщо виникне феномен успішної української освіти в Донецьку, якщо вдасться зламати стереотип, що “все українське — провінційне та несерйозне”, то сам Донецьк зміниться.
Через 10 років роботи Леоніда Григоровича звинуватили в перевитраті бюджетних коштів та звільнили з посади директора школи № 65. Станіслав Федорчук пригадує, як це було:
«Ситуація була така. Леоніду Григоровичу районний відділ освіти навʼязав соціального працівника в школу. Він одразу ставив питання, із чого йому платити заробітну плату, адже це не передбачено бюджетом. Та відповідно до Кодексу законів про працю, він, як керівник, мусив виконати ці вимоги, та виплатив заробітну плату. У відповідь той же районний відділ звинуватив Леоніда Григоровича у величезній недбалості та порушенні бюджетної дисципліни, за що він і був звільнений».
Частина викладачів залишила школу в знак підтримки директора та в знак протесту. Леонід Григорович продовжив працював вчителем історії в іншій школі Донецька, після чого вийшов на пенсію.
«За роки я не бачив людини, настільки натхненної власним процесом виховання інших. Леонід Григорович настільки жив цією школою, вона була його найбільшим життєвим проєктом, він дав їй усі сили. Його можна було зустріти в школі в будь-яку годину дня і ночі. Для нього було очевидним встигнути виховати якомога більше українців, дати їм путівку в життя, дати бачення того, ким вони є», — каже Станіслав Федорчук.
За словами політолога, після звільнення Леоніда Григоровича, школа чи не кожен рік змінювала директорів. Це вкрай негативно вплинуло на системність освітнього процесу та ефективність навчання. У 2014 році в школі була спочатку виборча дільниця під час виборів Президента України, а потім — виборча дільниця так званого «референдуму» проголошення «днр». Частина викладачів поїхала з міста, частина — залишилася. Зараз в окупованому Донецьку заклад продовжує функціонувати як школа, але вже без українських підручників.
У 2014 році в домівку Леоніда Григоровича прилетів снаряд «Граду», чоловік отримав сильні поранення, а згодом покинув окуповане місто. Останні роки життя прожив на Київщині, пішов із життя 28 вересня 2018 року.
Зараз Станіслав Федорчук збирає кошти на памʼятник для Леоніда Григоровича. Долучитися всі бажаючі можуть за посиланням ТУТ.
«Хрест ми почали робити ще три роки тому, він мав бути встановлений ще минулого року. Та цьому завадило повномасштабне вторгнення. Я сподіваюся, що цього року, до 28 вересня — пʼятих роковин смерті Леоніда Григоровича — ми нарешті зробимо це. Я не можу поставити памʼятник своєму батькові, який похований в окупації, та я можу зробити це хоч пану Леоніду Григоровичу. Я думаю, для багатьох ця памʼять є важливою», — каже Станіслав Федорчук.
***
Попри значний ідеологічний тиск та нав’язані російською пропагандою міфи, відкриття школи № 65 доводить єдність українського суспільства в Донецьку. Небайдужі освітяни були готові протистояти ворожим стереотипам із російськими наративами та добилися заснування українського навчального закладу в серці Донецької області.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
