"Спільнота Відновлення": як маріупольська центральна бібліотека "стає на ноги" в Дніпрі

«Спільнота Відновлення» — засноване «Східним Варіантом» ком’юніті незламних жителів сходу, які заново поставили на рейки свою діяльність у сфері бізнесу чи в громадському секторі. Люди, якими ми захоплюємось та про яких хочемо розповісти якнайбільшій кількості людей. Бо такі історії варті вашої уваги та підтримки. Підтримайте створення таких історій — долучайтесь до «Спільноти відновлення» та підтримайте Східний Варіант донейтом.

***

Територія творчості та дозвілля

Центральна міська бібліотека ім. Короленка в Маріуполі розпочала свою історію в 1904 році. Тоді ще в громадській міській бібліотеці нараховувалося понад 10 тисяч примірників книжкового фонду, а сам заклад розташовувався в маленькому одноповерховому будинку на Олександрівській площі (зараз — Театральний сквер, поруч із розбомбленим окупантами Драмтеатром).

У травні 1979 році бібліотека переїхала у свій відомий будинок за адресою проспекту Миру, 93Б. Один із корпусів бібліотеки пропрацював тут аж до повномасштабного вторгнення.

У 1990-ті роки в роботі відбулися кардинальні зміни: бібліотека стає більш відкритою для відвідувачів, внесені корективи в структуру, розпочалась активна співпраця з місцевими навчальними закладами, зміцнювалися міжнародні зв’язки та розширювалося коло партнерів із книгообміну.

У 1991 році до бібліотеки на посаду секретарки-друкарки прийшла працювати Вікторія Лісогор — майбутня директорка закладу. Пані Вікторія розповідає, що пройшла всі етапи карʼєри. Й у 2019 році на конкурсній основі отримала посаду директорки.

У цей час міська бібліотека пережила деякі зміни. Книжковий фонд був переміщений до старовинної будівлі колишнього банку, а в корпусі на проспекті Миру залишилась електронна бібліотека із читальним залом.

В останні роки перед повномасштабним вторгненням Центральна бібліотека була популярною серед містян. Попри пандемію та обмеження, сюди приходили відвідувачі в пошуках книжок та нових знань. У будівлі проводилися літературні вечори, зустрічі з письменниками та поетами, творчі гуртки та інші освітньо-пізнавальні заходи. Особливістю бібліотеки був розвиток краєзнавства та підтримування маріупольських авторів та авторок.

«У нас проводилися семінари, тренінги, форуми, були ігрові кімнати для діточок, майстер-класи. У місті працювало 15 бібліотек, 5 з яких — дитячі. У кожній із них була своя родзинка. Були й напрями патріотичного виховання. Багато читачів приходило до нас кожного дня», — пригадує директорка Вікторія Лісогор.

На жаль, через повномасштабне вторгнення росії сталий розвиток сучасної бібліотеки зупинився.

«Бібліотека нас прихистила та захистила»

Коли розпочалася повномасштабна війна, Вікторія Лісогор не хотіла виїжджати з рідного міста та покидати бібліотеку. У перший день, 24 лютого, сама пішла на роботу, попередивши колег та колежанок, щоб ті залишалися вдома для власної безпеки. У цю дату мав бути санітарний день, тому відвідувачів не очікувалось. Та й багатьом у місті, на жаль, було вже не до книжок.

Коли обстріли міста частішали з кожним днем, Вікторія разом із донькою перебралися з квартири до бібліотеки. Тут було непогане сховище та деякі запаси води. Поступово до бібліотеки почали приходити маріупольці із сусідніх домівок. Вони шукали безпечного місця та укриття. Таким місцем для них стала бібліотека. Вікторія пригадує, що бібліотека змогла дати притулок для 50 маріупольців. Задля допомоги одне одному, мешканці кооперувалися та розподіляли обов’язки між собою.

«Чоловіки відповідали за багаття. Я була комендантом. Допомагали нам поліцейські. Вони привозили іноді харчові продукти. Ми із цих продуктів готували й ділилися між собою. Коли закінчилася вода, набирали дощову або топили сніг. Потім почали зливати систему опалення. Будівля була великою, і в системі опалення було багато води. На крайній випадок у нас було ще декілька бойлерів, але до них ми не дійшли», — пригадує Вікторія пекельний березень 2022 року в Маріуполі.

Декілька разів поруч із бібліотекою були ворожі прильоти — вибивало вікна та двері. Вікторія пригадує, що був момент, коли неможливо було вийти з укриття через страшні обстріли та бої.

Після 14 березня блокадним містом почали ширитися чутки, що колони людей змогли виїхати через південні дороги. Про це дізналися й у сховищах бібліотеки. Вікторія пригадує, що поступово люди почали залишати укриття та намагатися виїхати з Маріуполя. За словами директорки, на щастя, жодна людина з їхнього сховища не постраждала та змогла виїхати в безпечний населений пункт: хтось на територію вільної України, а хтось — за кордон.

«Я залишалась у бібліотеці й до останнього виконувала свої обовʼязки. Ми змогли знайти звʼязок, я додзвонилася до родича, який пообіцяв знайти когось, хто зможе нас вивезти. Так і сталося. 16 березня вранці ми з донькою сходили додому та забрали деякі речі. Тоді я востаннє бачила свою квартиру. І того ж дня ми виїхали», — розповідає Вікторія.

Директорка пригадує, що в той день, коли вони виїжджали, окупанти скинули авіабомбу на Драматичний театр:

«Коли ми вже виїхали з міста, ми спіймали новини й дізналися про Драмтеатр. Схоже на те, що ми тільки проїхали повз Драмтеатр, і за якийсь час туди прилетіло».

Вікторія важко згадує дні, які вони з дочкою провели в окупованих Мангуші та Бердянську. Навкруги були російська армія та терористичні патрулі. Найбільше в такий момент хотілося свободи. У Бердянську родина майже тиждень чекала на евакуаційні автобуси, які окупанти не пускали до міста. Але одного дня колона із 49 автобусів заїхала та змогла забрати людей. 

На блокпості у Василівці, що в Запорізькій області, колону протримали декілька днів, не випускаючи на підконтрольні Україні території. Вікторія згадує, наскільки великим було щастя побачити перший український прапор та перший український блокпост після окупації. Це відчуття памʼятає і досі.

Під час блокади книжками розпалювали багаття, а в окупації — позбавлялися українських авторів

Через деякий час Вікторія дізналася, що в Дніпрі збираються розвернути діяльність гуманітарного центру «ЯМаріуполь». Тому вирішила поїхати туди, щоб долучитися та допомагати.

«І ось із того моменту ми почали працювати. Відновили документи та печатки. Пожурилися… Але треба було й щось робити. І ми вирішили почати збирати книжки. Я, чесно кажучи, не дуже сподівалася на цю акцію. Але відгукнулося дуже багато і благодійних фондів, і книговидавництв, і бібліотек. Мої друзі та колеги в різних містах теж оголосили акцію «Допоможи маріупольській бібліотеці»», — розповідає Вікторія.

Книжок надсилали так багато, що директорка не змогла їх більше збирати у своїй квартирі. Треба було шукати будівлю побільше:

«Я пішла до дівчат у дніпровську бібліотеку та попросила, щоб вони нас пустили. І вони мені дали приміщення невеличке, я складала там усі коробки, усі книжки. Й от так якось у нас пішло-поїхало».

Вікторія пригадує, що після того, як вона виїхала з окупації, їй написав читач, який узяв у бібліотеці книжку 16 лютого, ще в Маріуполі. Хлопець зміг вивезти книжку із собою та запропонував повернути її Вікторії. Так і сталося. У той момент Вікторія зрозуміла, що все в них буде добре. Особливо, коли є такі читачі.

З 15 маріупольських бібліотек вцілили лише декілька. На їхніх місцях, розповідає Вікторія, окупанти відкрили свої «бібліотеки», присвоївши їм нові імена. Бібліотека імені Грушевського стала імені Карамзіна, а імені Франка стала імені Пушкіна. Залишили незмінною тільки бібліотеку Горького, адже росіяни вважають його «руським» письменником.

«Ті, хто виїжджав, дзвонили мені й розповідали, що бібліотеки сильно розграбовані. Мародери виносили техніку, ламали меблі на розпал багаття і дуже багато книжок. Брали й спалювали. А коли вже прийшла окупація, я так розумію, що 50 % фонду немає. Але це приблизно. Літературу українською мовою не повикидали, але частину кудись вивозять. Замість неї завозять Чехова, Пушкіна та Достоєвського», — розповідає Вікторія Лісогор.

Директорка розповідає, що, на превелике щастя, вдалося вивезти понад сто електронних книжок маріупольських авторів. Вони доступні й на бібліотечному сайті, який досі працює. Зберегти вдалося відскановану збірку газети «Маріупольське життя» («Мариупольская жизнь»), датовану 1930-ми роками. Цю збірку бібліотеці передав маріупольський історик Вадим Джувага, який зараз боронить країну. Частину краєзнавчого матеріалу Маріуполя та Донецької області вивезла на окремому диску одна зі співробітниць бібліотеки.

Повернутися додому та відновлювати діяльність в українському Маріуполі

Пані Вікторія вірить у деокупацію Маріуполя та повернення додому. Саме там буде найбільше роботи з відновлення Центральної бібліотеки ім. Короленка. А поки що у Дніпрі директорка дбає про культурні проєкти, збір книжок та підтримування дистанційної діяльності.

«Найближчі плани в нас великі. Звичайно, ми хочемо деокупацію та швидше повернутися, але ніхто не знає, як воно буде. Тому ми й далі збираємо книжки. Ми проводимо різні культурні проєкти. З нашим краєзнавчим музеєм ми плануємо проєкт із документування війни, де будемо документувати історії наших маріупольців, та ті жахіття, які вони пережили. Ми хочемо це залишити, ми свідки цієї війни. І хто, як не бібліотека та музей, може це укомплектувати. Зараз разом із Департаментом культури організовуємо виставку в Києві «Маріуполь. Фільтрація #НаЖиво». І ще багато проєктів», — розповідає Вікторія.

Крім цього, маріупольські бібліотека та краєзнавчий музей планують культурний проєкт, щоби працювати з українськими військовими та допомагати їм у реабілітації. Та поки що це на етапі планування.

Вікторія зараз намагається зробити все, щоб Центральну бібліотеку Маріуполя не забували та згадували. Проходить семінари, тренінги, бере участь у культурних заходах. Розповідає про біль маріупольців та їхнє спільне горе. 

Директорка зазначає, що відновлювати роботу бібліотеки на новому місці дуже складно. Особливо без книжкового фонду. Потрібні меблі, сучасні девайси та технічне оснащення. Тому Вікторія звертається до благодійних фондів та організацій, пише грантові заявки, та поки що чекає відповідей.

«Якщо це сучасна модернізована бібліотека, то потрібен електронний каталог, відділ комплектування, щоб ці книжки ввести, поставити на облік. Зараз я практично працюю сама, приміщення ми поки не відкриваємо. Але якщо потрібно буде — зробимо. Та я все ж дуже-дуже сподіваюсь на деокупацію», — каже Вікторія Лісогор.

І хоча бібліотека фізично не працює, вона і далі веде свою діяльність заради власного відновлення та відновлення Маріуполя. Ніхто не знає, коли відбудеться деокупація приазовського міста, але бібліотека ім. Короленка буде готова знову відчинити свої двері в центрі міста та зустріти своїх читачів.

Як звернутися?

Слідкувати за новинами Центральної міської бібліотеки ім. Короленка можна у Facebook-спільноті. 

У разі потреби, звернутися до директорки бібліотеки Вікторії Лісогор можна через Facebook-сторінку.

***