"Дива є": історія сєвєродончанки, яка вижила після удару російської авіабомби

Своєю історією дівчина поділилася зі Східним Варіантом.

“Темно, пил, діти кричать”

Юлія Матвієнко — корінна сєвєродончанка. У рідному місті дівчина провела дитинство, юність. Тут, у Сєвєродонецьку, Юлія двічі стала мамою.

Третя дочка з'явилася вже у Чернігові, який і став для дівчини другим улюбленим містом. До Чернігова Юлія приїхала до свого чоловіка. Офіційно пов'язати свої долі пара планувала 2022-го року. Але з 24 лютого планувати майбутнє стало неможливим. Почалося повномасштабне вторгнення росії.

Чоловік Юлії — військовий підполковник. Він вирушив на службу, і дівчина залишилася вдома сама із трьома дочками.

Юлія з дітьми евакуювалася за місто, але вранці 3 березня наважилася поїхати додому. Дітям Юля одразу облаштувала місце у коридорі між двома стінами. Старші її доньки сиділи у коридорі.

“Ближче до обіду я вклала спати молодшу доньку. Вона не схотіла спати, вийшла з кімнати, я пішла за нею. Слава Богу. О 12-й годині дуже голосно звучала сирена, а за пів години — бабах, ніби тебе по голові чимось ударили й ти втрачаєш свідомість. Я навіть не знаю, що саме полетіло в мене. Згасло світло. Темно, пилюка, діти кричать. Тільки потім до мене дійшло, що сталося. Впала бомба. Я почала викопувати з-під стін, дверей та бетону дітей”, — згадує Юлія.

За її словами, із квартир та укриттів почали виходити люди. У зруйновану квартиру Юлії зайшли чоловіки та стали допомагати виносити її та дітей.

“Я закривавлена ​​в піжамі й капцях. Мої діти без взуття, в одних шкарпетках. На них домашній одяг, який весь у моїй крові. Найменшій донці 1,2 року. Вона в мене на руках, де глибока рана і ллється кров”, — ділиться з нами багатодітна мама.

“Вижили не всі”

Люди, які прийшли допомогти, віднесли дівчину та її дітей до підвалу з іншого боку будинку.

“Бомба впала просто під мій балкон. Там величезна вирва. У підвалі з нашого боку будинку усі люди загинули. Того дня померло понад 50 людей”, — каже Юлія.

За її словами, важливо було повернутися до квартири, щоб знайти телефон. Потрібен був зв'язок із чоловіком. Також телефон лишився єдиним місцем, де залишилися фотографії дітей Юлії.

“Стіни між нашою та дитячою кімнатою взагалі не було, я просто через неї переступила. Знайшла свій телефон в уламках стін. І тоді зробила фото, щоб показати чоловікові”, — каже Юлія.

Поспішаючи, дівчина повернулася в укриття до дітей. А пізніше чоловіки з ТРО винесли маму з дівчатками з підвалу та під вибухами й постійними бомбардуваннями відвезли їх до дитячої лікарні.

“Нас відвели до підвалу дитячої лікарні. Там було багато дітей. Тому що цього ж дня на Чернігів росіяни скинули 3 бомби. Дві з них упали на школи. Там був жах. Постраждало багато дітей. Вижили не всі”, — згадує дівчина.

“Далі так тривати не могло”

Коли Юлію виписали, вона нарешті спромоглася зустрітися з дітьми. Разом вони переїхали до знайомих в інший район міста, де було безпечніше.

“Було дуже страшно. Діти боялися. Далі так тривати не могло. Я зателефонувала чоловікові. Він відпросився у командира та приїхав за нами. Забрав нас та людей, у яких ми жили. Ми виїжджали на свій страх та ризик. У місті залишатися було нереально: не було газу, світла, води, інтернету та постійні бомбардування”, — каже вона.

Сім'я приїхала на якийсь час до Львова у квартиру друзів.

За цей час на сторінці Юлії в Інстаграм на неї підписалося багато людей. Підписники з різних країн почали пропонувати безліч варіантів для евакуації.

“Я боялася виїжджати, бо було багато випадків із викраденням людей. Але у Львові залишатись теж було страшно. Були постійні тривоги, сирени. Страшно було взагалі залишатися в Україні з дітьми”, — ділиться із нами Юлія.

За її словами, серед охочих допомогти була португалка, яка з самого початку запрошувала та пропонувала допомогу з житлом у її країні.

“Марта — не волонтерка, але мені вона чомусь вирішила допомогти. Я наважилася поїхати. І там вона нам дуже допомогла. З Мартою ми досі спілкуємося”, — каже дівчина.

Юлія з дітьми поїхала наприкінці березня. Волонтери у Львові були на зв'язку із волонтерами з Португалії. Завдяки їм сім'ю зустріли у Польщі.

“З Польщі до Португалії ми поїхали 3 дні. Це було складно з маленькою дитиною. Але я не пошкодувала. Після приїзду нас оточували дуже добрі люди”, — згадує Юлія.

Красива, але чужа земля

Нова знайома в Португалії знайшла для Юлії з дітьми сім'ю, що приймає.

“Це чудова родина. Вона — дитячий хірург, а він — психолог. Вони нам допомогли адаптуватись. Ми прожили у них 1,5 місяця. Потім нас заселили у квартиру їхніх друзів, які подорожували світом. Я і троє дітей жили у цій квартирі безплатно”, — каже багатодітна мама.

Старша та середня дочка Юлії навчалися у місцевій школі. За її словами, у їхніх класах не було українців, але дівчатка якось спілкувалися та навіть знайшли друзів.

“Я спілкувалася англійською мовою, але її там не особливо знають. Усі спілкуються португальською. Було складно. Одна з трьома дітьми. Все чуже. У мене їхав дах. І неважливо, що все є: і квартира, і їжа, і океан . Морально було дуже важко. Сумувала за чоловіком. Постійно плакала йому, що хочу додому”, — ділиться з нами Юлія.

У Португалії сім'я жила неподалік аеропорту. Літаки літали дуже часто. Щоразу від їхніх звуків мама і діти здригалися і переживали.

За словами Юлії, Португалія допомагає біженцям, але виплати невеликі, чекати на них потрібно довго. З дітьми вона приїхала у березні, а перші виплати отримала у липні.

“Якби не люди, які мені там допомагали, та Марта, яка мене туди забрала, я не знаю, що б я робила з трьома дітьми. Держава повільна, але люди дуже добрі й усі допомагають”, — зізнається вона.

У травні чоловік Юлії сказав, що все вже порівняно нормально і дівчина з дітьми може повертатися додому. На той момент він уже знайшов для сім'ї нове житло. Але Юлія додому поїхала не одразу: дуже боялася везти дітей у війну.

“Пізніше таки наважилися. Коли ми в'їхали в Україну, було дуже страшно. Але коли ми приїхали додому до Чернігова, зустрілася з чоловіком, одразу заспокоїлася. Вдома справді й стіни лікують. Звичайно, на повітряні тривоги спочатку ми з дітьми реагували пекельно. Нині вже звикла і я, і діти. Дуже шкода, що дітям доводиться звикати до такого”, — каже Юлія.

“Треба робити так, як хочеш ти”

Українка ділиться, що за весь цей час підтримка людей та підписників була колосальна. Але було багато хейту.

“Я наслухалася, начиталася стільки негативу. Не звертати уваги на це — неможливо. Я багато переживала, плакала. Реакція на фото, де я з пораненнями, була різна. Обурювалися, що я фотографуюся, коли таке сталося. Писали, що це все постановка. Говорили на перше фото, що це фейк, а Україна бомбить сама себе”, — згадує блогерка.

З хейтом дівчина зіткнулася і коли евакуювалася з України. Були ті, хто вважав це зрадою. Пізніше були й такі, хто засуджував повернення матері трьох дітей туди, де є військові дії.

Після приїзду в Україну вирішили зіграти весілля. Думки з цього приводу були суперечливі. І хейт також не змусив на себе чекати.

“Важливо про це розповідати”

За час війни Юлія дала інтерв'ю багатьом медіа. Про неї писали статті та навіть знімали передачі.

“У мене брали інтерв'ю СТБ. До нас приїжджала знімальна група “1+1”. Я всього цього дуже соромлюся. Це цілий подвиг для мене. Голос тремтів. Але я вирішила, що важливо про це розповідати. Хто, якщо не я?” — каже дівчина.

Серед пропозицій показати історію Юлії була і команда Playboy Ukraine. Сєвєродончанці написала представниця журналу, одразу пояснивши, що це не буде звичний для читачів формат. І запропонувала взяти участь для благодійного проєкту “Women stay stron”. Юлія стала першою героїнею проєкту.

“Це про сильних жінок. Кожна героїня розповіла свою історію. Вони хочуть допомогти жінкам, які постраждали внаслідок вторгнення росії. У когось із героїнь шрами, у когось немає ноги. Мета проєкту — допомогти таким жінкам віднайти красу заново. І показати, що відбувається з жінками під час війни”, — пояснює Юлія.

Мама трьох дівчаток розповіла, що за день до її дня народження їй зателефонував Олександр Чекменьов та запропонував провести фотосесію.

Олександр Чекменьов – відомий український фотограф. 15 грудня минулого року він продав портрет президента України Володимира Зеленського на благодійному аукціоні Forbes Ukraine у ​​Києві. За нього віддали 6 млн гривень. Фотографію було зроблено для обкладинки журналу TIME.

“Олександр, до речі, родом із Луганська. Він працює над книгою “Обличчя війни”. Фотографував мене для неї просто в мій день народження”, — каже блогерка.

Також Юлія розповіла, що про неї та інших постраждалих від повномасштабного вторгнення росії знімають документальний фільм.

“Днями я надіслала підписаний контракт. Режисер живе в Лондоні. Я не знаю, як він мене знайшов. Мета фільму — показати реалії українців, а також відкрити благодійний рахунок та зібрати кошти, щоб поділити їх між учасницями фільму”, — уточнює вона.

“Головне, що ми живі”

Юлія поділилася, що постійно згадує той страшний день. Думки про те, що могло бути, якби вона з дітьми була в кімнаті, від якої нічого не залишилося, ніби фонові.

 

***