28 Грудня 2022, 13:27

Історія

"Жіночу працю мають помічати": як волонтерка родом з Антрацита допомагає ЗСУ

Розповідаємо надихаючу історію про допомогу українській армії й про те, на що здатні жінки в умовах війни та гострої потреби виборювати мир для своєї країни

Від 24 лютого багато людей, крім власних цивільних професій, опанували й особливий фах — волонтерський. Чи не кожен другий збирає донати на свій День народження або інші пам’ятні дати. А брати участь у великих зборах від «Повернись живим» чи Фонду Сергія Притули стало доброю традицією для всіх свідомих українців.

Так само волонтерська робота не знає поділу на статі: серед відомих волонтерів є як чоловіки, так і жінки. Благодійний фонд «Гуркіт» зібрав навколо себе команду небайдужих, які з початку повномасштабної війни допомагають військовим та цивільним. Серед них — юристка Дар’я Писаренко, яка входила до жіночого волонтерського екіпажу і спеціалізувалась на доставці таких необхідних автівок для різних підрозділів ЗСУ протягом напружених весни-літа 2022 року.

«Східний Варіант» поговорив з Дар’єю про рідний Антрацит, роль жінки на війні та волонтерство як ментальну терапію.

«Партизанський рух в Антрациті був регулярним, стабільним і системним усі 8 років»

Дар’я Писаренко родом з Антрациту, Луганської області. Це місто є окупованим ще з початку російсько-української війни у 2014 році. Відразу після школи, в далекому 2006 році, дівчина переїхала спочатку до Маріуполя, а у 2010 — до Києва, де живе і зараз. Вона переконана: в її рідному Антрациті лишається багато проукраїнських людей. Займаючись юриспруденцією в громадському секторі, вона знає це напевне:

«Антрацит, за даними багатьох правозахисних організацій, до 24 лютого чинив чи не найбільший спротив всередині міста. Партизанський рух там був регулярним, стабільним і системним усі 8 років».

Волонтерством Дар’я почала займатись ще з 2014 року. Але робила це не настільки регулярно: багато сил пішло на те, щоб евакуювати маму з вітчимом з окупованого Антрациту.

Попри те, що сама дівчина не потрапляла в окупацію і не мала безпосереднього контакту з росіянами, вона з чоловіком готувались до повномасштабної війни всі 8 років. Окрім тривожного рюкзака з документами, пара озброїлась і необхідними знаннями:

«Чоловік здобув військову професію, у нього хороший військовий вишкіл. Я також намагалася отримати елементарні військові навички. Хоча б в контексті безпечного поводження в місті».

А вже 24 лютого Дар’ю розбудив чоловік і сказав, що Київ бомблять. Вже до обіду його не було вдома: поїхав по військових справах. Відтоді думка про призначення жінки на війні не давала Дар’ї спокою.

«Традиційно після всіх воєн ми чомусь забуваємо про роль жінки. Маємо лише кілька історій про жінку, як жертву, або про її геройський вчинок. Жіночу працю у нас завжди вважали й вважають досі допоміжною, хоча насправді вона й у війську, і у волонтерстві, і в тилу є такою саме важливою, як і чоловіча», — ділиться дівчина.

«Я чітко пам'ятаю, що в березні та в лютому рівень паніки в очах і швидкість прийняття рішень залежали точно не від статі людини, а від того порогу стресостійкості, який у неї був. Я бачила чоловіків, які мене, як юристку, питали, як проїхати через кордон при повному здоров'ї. І жінок, які підключалися до нашого волонтерського руху ледь не з дітьми на руках, тільки дайте щось зробити, бо треба рятувати країну», — додає вона.

Але волонтерка вірить, що під час цієї війни жіноцтво зможе голосно заявити про свою роль у суспільстві.

«Бути тільки мотивованими недостатньо»

«Існує такий стереотип, що ви, жінки, зі своїми «фемінізмами» виступаєте, але якщо прийде війна, то будете сидіти вдома, а чоловіки підуть воювати. Зараз у складі ЗСУ та добровольчих батальйонів воює багато жінок. У співвідношенні до загальної чисельності Збройних сил їхня кількість є одним з найбільших показників у світі. Але не забуваймо і про внесок тих, які залишилися єдиними опікунками в родинах з дітьми та, наприклад, лежачими батьками. Рівність чоловіків і жінок — це рух до цінностей, які ми зараз виборюємо на цій війні», — переконана Дар’я Писаренко.

Найбільше, додає вона, під час війни важать навички, які будуть ефективними саме на фронті:

«Зараз на цьому особливо наголошують військові. Бути тільки мотивованим недостатньо. Просто бути чоловіком чи жінкою недостатньо. Людина має бути водієм, вміти робити розвідку, займатися читанням карт чи керувати дроном».

Дар’я Писаренко волонтерка гуркіт — Липень 2022 року, Херсонщина. Дар’я Писаренко переганяє автівку, що передали литовські волонтери. Фото надане Дар’єю Писаренко

Дівчина з дитинства непогано знається на картах, тому зараз рухається в цій сфері. Поки навчається самостійно.

«До кінця я ще не визначилась з фахом, але розумію, що час піджимає, бо скоро всі будемо безпосередньо задіяні в цій війні. Чим ближче професія буде до бойової, тим опанувати її буде складніше, але якщо зайнятися цим питанням, то все можливо», — впевнена Дар’я.

«Гуркіт» — калейдоскоп професій

Історія Дар’ї Писаренко в благодійному фонді «Гуркіт» почалась з поста одного з майбутніх співзасновників, Влада Самойленка. Він шукав людей з машинами, які б змогли доставляти все необхідне до Ірпеня. Ірпінь на той момент ще не був окупованим, але це була вже частково сіра зона.

Дар’я Писаренко волонтерка гуркіт_03 — Березень 2022 року, перед стартом до Ірпеня. Разом з Оксаною Бондар (ліворуч) та Ольгою Алієвською, волонтерками БФ «Гуркіт». Фото надане Дар’єю Писаренко

«Ми з Владом були знайомі до того. Я подзвонила, підключилася. 99 % учасників нашого волонтерського руху — це люди, які відреагували на такі заклики, друзі по фейсбуку, які максимально хотіли бути корисними для громад, де вони зараз є», — пригадує волонтерка.

Як каже дівчина, команда «Гуркоту» — це калейдоскоп професій: фізик Антон Сененко, тренер з фітнесу Андрій Півень, підприємиця Оксана Бондар, яка займається бізнесом з побудови басейнів. Ще є перекладачі, працівники, менеджери й навіть ...технологиня з корпорації «Рошен». В цьому, на думку Дар’ї, і полягає секрет їхньої продуктивності.

«Ніколи не задумувалась, хто що робить. У критичні моменти, які були протягом всього березня, ти просто розумієш, що є завдання й у кого є машина та час, той і їде. У нас горизонтальні стосунки, ніхто нікому не вказує, навпаки, всі один одного підтримують. Тому ми не ділили свої обов'язки, а бралися за те, чим могли допомогти», — захоплено розповідає Дар’я.

За словами волонтерки, через пів року всі процеси в “Гуркоті” систематизувалися, у кожного члена команди з'явилася своя роль. Розподіл стався природно: хтось почав займатись питаннями складу, хтось — перевезеннями.

Діяльність благодійного фонду «Гуркіт» почалася з евакуації та допомоги Ірпеню. Потім команда перейшла на гуманітарну допомогу Чернігову, зокрема, на евакуацію чернігівців і мешканців прилеглих селищ.

«З травня ми зрозуміли, що нагальна потреба концентрується зараз на півдні та сході України: від забезпечення їжею, коли можливості ще були не на тому рівні, до пікапів, приладів нічного бачення, рацій. Дрібні запити відпали й ми вирішили балувати ЗСУ тим, що допоможе робити їхню роботу якісніше, безпечніше і трішки швидше», — продовжує Дар’я.

Протягом пів року волонтерська ініціатива не була зареєстрована і не мала назви.

«Так вийшло, що ми зареєстрували благодійний фонд, коли вже зробили багато корисної роботи. Обрали назву «Гуркіт», бо ми постійно рухаємось вперед і від нас лунає гуркіт коліс», — підсумовує дівчина.

«У мене є відчуття довіри до ЗСУ, де б я не перебувала»

Попри розподіл обов’язків, завжди є охочі члени команди «Гуркоту» поїхати на схід України з гуманітарною місією.

«Волонтерам важливо туди поїхати, бо ти можеш побачити все на власні очі, проговорити багато питань. Комунікація — це 50% успіху будь-якої волонтерської діяльності», — обґрунтовує Дар’я Писаренко.

З міркувань безпеки логістика кожної поїздки вибудовується ґрунтовно. Особливу увагу волонтери приділяють дорогам, якими їдуть волонтери. За це відповідальний Влад Самойленко.

«Мушу сказати, що страшно завжди. Чесно, навіть в Києві страшно, бо прилетіти може всюди. Але у мене є відчуття довіри до ЗСУ, де б я не перебувала: схід це, центральна чи західна частина України. Все це підконтрольна територія України завдяки ЗСУ», — зізнається волонтерка.

Водночас Дар’я Писаренко відмічає, що військові, яким допомагав «Гуркіт», завжди йшли на зустріч і виїжджали в більш безпечне місце, щоб забрати волонтерський вантаж.

«Волонтерство навчило себе берегти, оскільки розумієш, що тільки твоє збережене життя дозволить тобі щось зробити й водночас не обтяжувати військових собою, якщо ти потрапив в небезпеку. І більшість волонтерів це розуміють», — говорить дівчина.

Цьому сприяє і те, що людина їде лише за потреби й за можливості надати щось корисне.

«У мене, наприклад, є «свій» госпіталь і два підрозділи, якими я намагаюсь опікуватись. Якщо для них у мене є окремий вантаж, то я буду їхати разом з нашими. У випадку, якщо суто по своїх контактах мені немає що везти, я продовжую займатися збором на наступний раз», — пояснює волонтерка.

Причиною нечастих відряджень команди Гуркоту також є доволі довга їхня тривалість.

«У липні 3 тижня мене не було вдома. Треба було поїхати за кордон, купити машину, пофарбувати її, заїхати до Умані на її частковий ремонт, а потім тільки відвезти на фронт», — пояснює Дар’я.

«Працювати та сплачувати податки — не гірше, ніж волонтерити»

У машин «Гуркоту», що використовуються для перевезень, переважно є постійно закріплені водії та водійки. Всі автівки, які команда благодійного фонду возила для ЗСУ, переважно возять командою. Особисто Дар’я самостійно намагається не їздити на схід України: боїться пригод на дорозі. Останній раз, коли вона поїхала сама з Дніпра до Краматорська, то пробила колесо. На щастя, поряд був шиномонтаж.

«Це ще й про компанію, бо в команді й труднощі переживати легше. Кілька автівок я відігнала просто з друзями. Коли я дзвонила своїм товаришам і казала, що є варіант відігнати автівку і треба проїхати зі мною до лінії фронту, люди часто відгукувались із задоволенням», — захоплено розповідає Дар’я.

Дівчина називає «волонтерство» своєю ментальною терапією на цьому етапі війни. Але справедливо відмічає, що кілька людей, які навесні активно волонтерили в межах «Гуркоту», зараз повернулися до повноцінної цивільної роботи. Сама Дар’я з жовтня намагається паралельно працювати та волонтерити, займаючись переважно тиловим забезпеченням та підтримкою армії фінансово.

«Якщо людина може вийти на роботу, то хай повертається і працює. Якщо може дозволити собі волонтерити, то хай волонтерить. Але жодної провини за те, що ви працюєте, сплачуєте податки та допомагаєте армії, не має бути і це точно не гірше, ніж волонтерство. Зараз іде війна не тільки на фронті, зараз іде війна економік», — говорить Дар’я.

«Малих донатів не буває»

За спостереженнями Дар’ї Писаренко, постійно здається, що зараз у людей кишені порожні. А потім трапляється Оленівка, Вінниця чи інші трагічні події в нашій історії, які викликають шквал допомоги. Пояснює вона такий феномен консолідацією суспільства, що викликане постійною напругою через регулярні обстріли та повітряні тривоги. І бажанням долучитись до чогось великого, до Перемоги.

«Малих донатів не буває. Для того, щоб мати змогу натиснути кнопочку і переслати кошти, люди працюють з ранку до ночі, а дехто і вночі. Кожен донат — це велика робота, яку ви зробили перед тим, як його відправити», — додає волонтерка.

За словами Дар’ї, на збори «Гуркоту» також впливає неабиякий соціальний капітал його волонтерів.

«Справи з грошима — це як заліковка в університеті: спочатку ти працюєш на соціальний капітал, а потім соціальний капітал працює на тебе. Багатьом нашим членам благодійного фонду, хто безпосередньо оголошував збори, люди довіряють, бо ці люди заробляли свою репутацію. Це говорить про горизонтальність зв'язків в українському суспільстві, коли суто на своїй внутрішній довірі та на репутації окремих людей маємо ефективну систему волонтерства, яка дуже підтримує українців», — говорить дівчина.

Що волонтерку трохи засмучує — небажання українців говорити публічно про власні пожертви.

«Дуже багато людей просять не публікувати з ними звітів, бо в нас не розвинена культура сприйняття подяки. Ми над цим працюємо. Це важливо: коли зробив добру справу, треба вміти прийняти подяку за неї й не соромитись цього», — пояснює Дар’я.

Натомість дівчина відчуває вдячність, що зараз їхні підопічні — військові — більшість потреб намагаються закривати своїми силами, просячи почасти допомоги в замовленні та доставці необхідного.

«Я пишаюся такими підрозділами, які систематизували роботу настільки, що вони навіть самі між собою можуть скинутися грошима, зібрати суму на пікап і єдиним завданням лишається його купити. Просто кращі представники українства, де самоорганізація на вищому рівні», — з гордістю підсумовує волонтерка.