Боротися за них, як вони за нас. Історія полоненого захисника Маріуполя Руслана Бережного

Літо. У центрі Кривого Рогу проходить мітинг. Такі відбуваються по всій країні. Причина страшна. Нещодавній теракт в Оленівській колонії, де утримуються українські військовослужбовці. Кількість загиблих досі невідома, оскільки росія не надає достовірних даних.

Десятки жінок і чоловіків стоять з плакатами й закликає світ звернути увагу на чергову трагедію, завдану росією. А серед них — маленька дівчинка Тетяна з плакатом «Поверніть тата додому».

Вона донька нацгвардійця Руслана Бережного. І разом з мамою Христиною також прийшла на мітинг. Бо вже 8 місяців не бачила батька.

«Східний Варіант» розповідає історію Руслана, що зараз знаходиться у російському полоні, аби ми пам’ятали ім’я кожного з українських героїв.

У Кривому Розі — страшно, у Маріуполі — ще страшніше

Руслан і Христина познайомилися чотири роки тому у компанії спільних друзів. Спочатку вони також просто дружили, але приятельські зустрічі швидко перетворили на побачення закоханих. Згодом Руслан освідчився Христині, в них народилася донечка Тетяна.

Руслан тоді тільки починав свою службу у лавах Національної гвардії України. На службу державі пішов його друг і Руслан пішов разом з ним.

8 лютого Руслана з Кривого Рогу відправили на ротацію у Маріуполь. Попри новини про наступ росії, місто тоді жило своїм звичним життям. Після тимчасової окупації у 2014 році та обстрілу мікрорайону «Східний» у січні 2015 року маріупольці не очікували ескалації.

Але 24 лютого багато хто отримав дзвінок від родичів і близьких про початок великої війни. Руслан також подзвонив Христині та попросив негайно збирати речі і їхати у більш безпечне місце.

«Я не знала, куди бігти. Я одна у місті з маленькою дитиною на руках. Перших вибухів у Кривому Розі я не чула, але бачила жахливі новини у мережі. Я просто не знала, що мені робити, бо розуміла, що Маріуполь бомблять ще гірше. А там мій чоловік», — згадує той страшний день Христина.

Пізніше Руслан знову зв’язався з дружиною і попросив виїхати хоча б до його батьків у село. Христина погодилася. За кордон виїжджати не хотіла.

«Він мені пообіцяв, що знайде мене, де б я не була», — каже Христина. З того часу він ще довго не виходив на зв’язок.

Але новини про цілодобові обстріли Маріуполя і зникнення всіх комунікацій чітко давали зрозуміти: Маріуполь на межі катастрофи. Христина переживала не лише за чоловіка і його побратимів, а і за мешканців мирного міста, які проти волі стали жертвами росії.

На 8 березня у місті випав сніг. Христина згадує свою радість:

«Я раділа. Уявляла, що військові та цивільні зможуть зібрати цей сніг, і у них буде вода. Бо місто було відрізане буквально з перших днів».

11 березня у Руслана був день народження. Руслан не вийшов на зв’язок. Христина постійно дзвонила у його військову частину, щоб отримати хоч якусь інформацію. Але її не було.

Сухпайки ділили з цивільними

Ще до початку повномасштабного вторгнення росії Христина купила квитки до Маріуполя, хотіла зробити чоловіку сюрприз на день народження і погуляти містом.

«Так хотілося б побачити море, красиве місто Маріуполь», — з гіркотою згадує Христина.

Замість красивого Маріуполя вона побачила розтрощене, спаплюжене і понівечене місто, де буквально кожна будівля була зруйнована або напівзруйнована. А тлі цього хаосу — свого чоловіка, втомленого, схудлого. Своє фото Руслан надіслав їй наприкінці березня.

«Це виглядає, як кадр з фільму про постапокаліпсис, де головний герой — мій чоловік», — описує свої враження Христина. Руслан підписав це фото так «Все добре. Живий, здоровий. Люблю тебе».

У квітні він інколи виходив на зв’язок на кілька хвилин. А коли Христина не могла поговорити з ним, то писала його побратимам з єдиним питанням: як там мій Руслан?

Його побратими розповідали їй реалії воєнного Маріуполя. Люди сидять у підвалах і сховищах без їжі та ліків, у квартирах без шибок мінусова температура, поруч щось постійно вибухає і літає.

У блокадне місто неможливо було доставити харчі на інші необхідні цивільному населенню ресурси. Тому нацгвардійці знали: вони тут і зараз потрібні своєму народу. Руслан разом з побратимом ходили по будівлях і приносили людям їжу з магазинів, у які влучили снаряди. Те саме з ліками.

Українські захисники у Маріуполі вже котрий тиждень жили у режимі жорсткої економії припасів. Однак ділилися сухпайками з цивільними. Якось, після чергової вилазки до цивільних, побратим Руслана прислав Христині повідомлення: «Ми не могли жерти, бо знали, що десь у цей час голодують діти».

«У деяких сухпаях була, наприклад, згущенка. Отже її можна розвести з гарячою водою і буде вже щось на кшталт молока. Вони віддавали, що могли, людям, а самі сиділи на одному сухпаї тиждень», — каже Христина.

Сам Руслан ніколи не жалівся. Він знав, що Христина дивиться новини та розуміє, що відбувається. У квітні нацгвардійці перейшли до «Азовсталі» і разом з іншими воїнами боронили його.

А поруч знову цивільні. Знову без їжі та води. Христина згадує, як група нацгвардійців, серед яких був і Руслан, знайшла десь на території «Азовсталі» цукерки. Хлопці принесли знахідку дітям, що вже багато тижнів не бачили неба і сонця, не те що солодощів.

Невідомість лякає

4 травня у доньки Руслана і Христина, Тетянки був день народження. Дівчинці виповнилося два роки. У той день Руслан не зміг вийти на зв’язок. Але написав Христині вже 7 травня. Сказав, що дуже переживав через те, що не зміг привітати доню. Вони з Христиною переписувалися десь пів години, вперше за багато днів так довго.

Руслан написав, що не знає, коли знову зможе вийти на зв’язок і чи зможе взагалі. А ще сказав Христині: «Ти сильна! Ти впораєшся!».

Це була середина травня. Військові з «Азовсталі» допомагали цивільним вийти з «Азовсталі». А потім вийшли самі.

У цей час країною і містами за кордоном, де знаходилося багато українців, проходили мітинги з вимогою забезпечити процедуру екстракшн для захисників «Азовсталі».

«Ми сподівалися, що вони виходять для того, щоб їх відправили у нейтральну країну. Але потім зрозуміли, що це не ектракшн, а полон. Руслан довго не з’являвся у списках. Я думала, що з ним щось сталося. У ті дні я не могла їсти та спати. Постійно дзвонила у всі організації з проханням надати хоч якусь інформацію», — каже Христина.

Їй відповіли у Національному інформаційному бюро. Сказали, що він є у списках, і порадили чекати обміну. Але дати обміну не назвали. Ще додали, що має подзвонити хтось з Червоного Хреста, але з того часу ніхто з Христиною з цієї організації не спілкувався.

Вона вже 8 місяців не бачила чоловіка. І вже 6 не спілкувалася з ним. Христина зв’язалася з волонтерами, що провели у полоні 100 днів, у тому числі в Оленівці. Вони сказали їй, що бачили його в колонії на початку літа. Але після того його кудись перевезли.

«Ця невідомість лякає. Бо ми не знаємо, що з ним і як він. Особливо після трагедії в Оленівці. Ми передивлялися ці списки, але хто загинув насправді, а хто ні, ми не знаємо», — каже Христина.

«Не дамо нікому про них забути»

Христина об’єдналася разом з іншими родичами полонених захисників Маріуполя. Вони разом ходять на мітинги, збирають гроші на бігборди, закликають світ і українців не забувати про своїх героїв.

«Народ України має бути вдячний кожному захиснику. Не лише маріупольським захисникам, а і кожному. Адже саме завдяки їм ми зараз з вами можемо просто розмовляти, а я можу йти вулицею свого міста. Ми маємо постійно нагадувати про них: ходити на акції, підписувати петиції, робити пости у соціальних мережах. Бо як тільки ми про них забудемо, забудуть усі інші», — підкреслює Христина.

У приклад вона наводить історичний момент під час цьогорічного пісенного Євробачення, коли український гурт Kalush після свого виступу звернувся до світу з проханням зберегти захисників «Азовсталі».

«Ми всі йому писали та просили про це. І його могли дискваліфікувати, але він все одно закричав про це на весь світ. І весь світ дізнався. Розголос дає дуже багато. Він забезпечує тиск на різні структури», — каже Христина.

Разом з Христиною за свободу свого татка бореться і маленька Тетянка. Вже 8 місяців дівчинка зростає під звуки сирен. І вже дуже добре розуміє, що треба робити: одразу намагається кудись сховатись.

З мамою вона ходить на мітинги, тримає плакати на підтримку захисників. І, звичайно, дуже сумує за татом. 

«Вона йому кожного вечора бажає спокійної ночі. Коли у нас дзвонить домофон або телефон, вона питає: “Це тато?”. Коли бачить на вулиці чоловіків у військовій формі, теж питає, чи це тато. Я кажу: “Ні, це не тато”. Вона, буває, починає плакати», — розповідає Христина.

Але в іншому вона справжній борець. Як її тато і мама.

«Тетяна дуже розуміюча. Вона дуже сильна. Ми їздимо по містах на акції. Вона ніколи не плаче, не вередує. Розуміє, що треба потерпіти. Маленька геройка. Я розумію, що у дитини має бути дитинство, але я не хочу, щоб це дитинство було без батька», — каже Христина.

На сьогодні у полоні окупантів знаходиться понад 120 службовців військової частини 3011 Національної гвардії України, що базується у Кривому Розі. Не маємо права забувати про них і про кожного захисника і захисницю нашої країни.

***