"Я вийду, а ти, конвоїр, залишишся тут. Це пекло — твій дім": реалії колонії в Оленівці

Коли в середині березня в Маріуполі відкрився неофіційний “коридор”, підприємниці та волонтерці Ганні Ворошевій вдалося вивезти з міста десятеро людей. Проте діставшись Запоріжжя, вона вирішила повернутися в Маріуполь, аби рятувати інших. Вона витратила понад 130 тисяч гривень кредиту для закупівлі мікроавтобуса, на другий вистачило завдяки донатам українців та іноземців, які дізналися її історію порятунку зі статті “ВВС”. Разом з іншими волонтерами Ганна щільно завантажила машини “гуманітаркою” — консервами, памперсами, ліками — і повернулася в Маріуполь, який росіяни стирали з лиця землі.

Волонтери об’їжджали місто район за районом — роздавали допомогу та збирали людей. Була домовленість зібрати всіх в безпечному селищі поза Маріуполем, а потім рушити до Запоріжжя. 

Проте 27 березня під час чергового кола волонтерів затримали на блокпості Мелекіне. 

“Вони побачили в “Приват24” донати з Нідерландів, США, і це була червона тряпка для них. Ніби я іноземний шпигун”, - говорить Ганна. 

Ганну та її друзів-волонтерів затримали та вона опинилася в Оленівці, в якій проведе 100 днів в одному з корпусів колонії — корпусі ДІЗО. Перше, що вона зробить після звільнення, — писатиме маріупольцям, які розраховували на її допомогу. “Як ваші батьки? Виїхали, живі? Як я рада!” — писала Ганна. А ті 30 людей, які чекали її селищі, вибралися завдяки допомозі її друзів з-за кордону — нові ключі від мікроавтобуса передавали в Україну аж з самого Роттердаму. 

“Я так сподівалася, що вони здогадаються!” — з полегшенням згадує Ворошева. 

Два полонених на одному квадратному метрі

Ми говоримо з Ганною про усталений кіноіндустрією героїзм — про романтизований образ нескореного полоненого, який гордо плює в обличчя кату. Подібні штампи не мають нічого спільного з реальністю, зазначає Ганна. 

“Теоретично, ось накинемося ми гуртом на них. А потім що? Як вийдемо з приміщення? Там люди з автоматами. Героїзм людей в полоні — це витерпіти та вижити. Не зламатися і не зійти з розуму через побої, приниження чи умови побуту”, — говорить Ганна. 

На квітень 2022 року в Оленівській колонії утримували близько 700-800 осіб, на середину квітня — 2500-3000, у пікові моменти, за словами Ганни, в колонії перебували 4200-4500 осіб. 

“У камері з двома койками знаходилися від 7 до 10 людей. За всі 100 днів полону, мабуть, був тиждень, коли в моїй камері були три людини, це під час етапування”, — згадує волонтерка.

Через переповненість камер люди спали по черзі — по дві години. В камерах була жахлива задуха. Деякий час Ганна була вимушена виконувати роботу — вести перелік ув’язнених.  

“У камері на 24 кв.м були 55 людей, у камері на 20 кв.м — 47 людей. Я навмисно повільно записувала прізвища, аби людям зайшло повітря в камери”, — розповідає Ганна.  

Кара за кісточку черешні та хліб на 16 частин

Всі ув’язнені нескінченно відчували, що є частиною власності керівника колонії, згадує Ганна. Тому всіх полонених використовували як засіб досягнення будь-яких цілей керівництва, говорить волонтерка. Усі полонені були долучені до примусових робіт. 

Руками полонених жінок на території колонії розбили город. 

“Земля була без догляду років 10, дівчата руками рвали бур’яни, копали всі газони. Ми ще жартували, поки не зберемо врожай та не закрутимо консервацію, то не вийдемо звідси”, — згадує Ворошева. 

На городі вирощували капусту, огірки, росли плодові дерева. Полонені наївно сподівалися, що влітку смакуватимуть плоди своїх зусиль. 

“Ні. Більш того, якщо в людини знаходили кісточку черешні, її карали. Ударами палицею, відлученням від прогулянок, іншими обмеженнями”, — розповідає Ворошева.

За час перебування в колонії Ворошева втратила 10 кг ваги. Полонені не бачили ані консерв, ані будь-якого іншого білка. Полонені чоловіки були вимушені готувати борщ із картоплі та маринованої капусти на воді. Буряк до борщу потрапляв ще рідше. 

Переважно щоденний раціон полонених складався із каші та хліба. Порції хліба порівняні із раціоном часів Голодомору, коли українці отримували хліб за картками — 300 грамів на день. 

“Хліб з Оленівського хлібокомбінату ми впізнавали на смак. Типовий “сірий” за 16 коп. із радянського минулого. Його зберігали в корпусі ДІЗО, де бігали щури. А потім різали нам. Хлібина десь 650 г різали на чотири частини. Чверть — це на сніданок, обід та вечерю, три рази на день. Коли іншої їжі не давали, він рятував”, — згадує волонтерка. 

З подальшим прибуттям нових викрадених полонених в колонію порція тільки зменшувалася. 

“У середині квітня нас стало ближче до 2000 осіб. Тоді пішла нова хвиля полонених, хліб стали різати тепер на 8 частин. І видавали іноді раз на день. Коли нас пізніше стало 3000 осіб, хліб різали уздовж і ще на 8 частин. Тобто ми отримували 1/16 хлібини”. 

У кінці травня в колонії запрацювала пекарня. Тепер хліб готували полонені жінки. 

“Це був “кірпічік”, за вагою ще менший — десь 500 г. І більш пухкий”, — розказує героїня. 

Жінки працювали практично цілодобово в три зміни, було вільне “вікно” лише з 4.00 до 6.00 ранку. Часто з-за холодних вечорів тісто не здіймалося, а іноді псувалося зовсім. 

“Того вечора тісто місили дівчата з моєї камери. І раптом вимкнулося світло. На 20 годин. І вся колонія лишилася без хліба”, — згадує Ворошева

Бували дні, коли полонені лишалися не тільки без хліба, а без будь-якого харчування взагалі. Це були дні етапування полонених. 

Тортури для чоловіків та жінок: “Пісенні змагання”, миття туалетів та депривація сну

Розповідаючи свою історію, Ганна акцентує, що відношення до жінок та чоловіків в колонії було геть різним. 

“До жінок не застосовували фізичне насилля, ніяких сексуальних посягань. Жінки для самих чоловіків-конвоїрів — це не стандарт, новий досвід. У чоловіків зовсім інша історія. В них панує сувора ієрархія. Чоловіки не виходили з камер по 5-6 днів. Вони не отримували душа в принципі, їм ніхто не відповідав навіть яка година”, — говорить Ганна. 

Полонених чоловіків змушували присідати, розбиватися за алфавітом, присідати на рахунок один, два, три. Зміни конвоїрів “змагалися” між собою. Ув’язнені чоловіки мали готувати свій “номер” та співати. 

“Співали “Катюшу”, якісь тік-токовські пісні. Звісно, нікому з наших чоловіків не було весело з цього. Але ми намагалися підтримати їх. Гумор був нашою зброєю. Ми не могли дозволити собі руйнуватися від участі в цих принизливих речах. Ми вищі за це. Наша приказка була така: “Я вийду, а ти [конвоїр] лишишся тут. Це пекло — твій дім”, — говорить волонтерка. 

Ворошева говорить, що жоден чоловік у колонії не оминув побиття. Після допиту чоловіків змушували вертатися до камер навпочіпки. Якщо людина не могла, її змушували повзти.

Для жінок покарання полягали здебільшого у “принизливих” на погляд катів роботах, відмові від прогулянок та депривації сну. Так, загарбники неодноразово намагалися змусити говорити російською мовою парамедикиню Катерину “Пташку”. Як і заспівати гімн т.зв. “днр”. 

“Вона відмовилася, натомість запропонувала заспівати український. І вони змусили її мити підлогу, коли вийшла з ладу каналізація та все це розлилося”, — розповідає Ворошева. 

Проте навіть після покарань Катерина продовжувала співати українські пісні. “Одного разу заспівала на всю колонію. Спочатку була дзвінка тиша, а потім вся колонія аплодувала їй”. 

Випробовувати волю Катерини окупанти вирішили через депривацію сну — розповсюджені тортури через фізичне виснаження людини. 

“Вона зробить роботу, приходить в камеру спати, її повертають. Каже: “Я не спала”. Їй: “Потім поспиш”. Їй не давали спати, до двох діб без сну. Ми казали: “Катруся, ти чого? Бережи себе! Не для того ми вижили”, — пояснює Ганна. 

Психічне та фізичне здоров’я: Жінки не вставали з ліжка 

В Оленівці не було нікого, хто б не захворів на бронхіт, розповідає Ганна. У всіх були кишкові розлади внаслідок поганої їжі. Більшість людей страждали на зубні болі, не рахуючи тих, в кого щелепи були вибиті під час допитів. Двоє людей в колонії страждали на епілептичні напади, в колонії досі перебуває одна вагітна жінка. У багатьох — панічні атаки. 

Імпровізований душ знаходився всередині корпусу ДІЗО. Це був контейнер на 7 кубометрів води, який ув’язнені наповнювали власноруч, та два шланги: 

“Щоби помитися, мало синхронізуватися багато факторів. Нагрітий бак, настрій конвоїрів, час, не знаходження тебе на допиті. Якщо вдасться, відповідь зазвичай: “Добре, прямо зараз”. І в тебе було 5 хвилин на трьох-чотирьох чоловік”. 

Мило в колонії з’явилося наприкінці червня, як і гігієнічні прокладки для жінок. 

“Прокладок не було до кінця червня. Робили тряпки з медичних халатів. В медичній частині був склад із рештками упакованої медичної форми — шапочки, халати. Ми просили їх в медсестри, вона теж ув’язнена”, — говорить Ворошева. 

Нігті, які відросли, жінки пристосувалися “підпилювати”, шорхаючи їх о цементні стіни. Проте, деякі жінки в Оленівці втрачали віру, замикалися у собі та не мали сил піклуватися про себе. 

“Вони не вставали з ліжка, відмовлялися від їжі. Деякі з них не були в душі 25 днів. Я знаходила для себе силу в допомозі людям, що зневірилися. Наполягала, щоб їм надали доступ до душу. “Тебе чо, больше всех надо?” І я розмовляла з конвоїром мовою його рівня. Тиснула не на жалість, а так: “Саша, нам нужно в душ, мы же бабы. Мы уже воняем”. Переходила на сленг. А жінки… Вони боялися вийти, вони боялися його. Їм соромно роздягатися, соромно, що бруд. Я допомагаю зняти їй футболку і  використовую її в той же час як мочалку. А вона стоїть і плаче. Відчуває і радість від того душу, і приниження одночасно, що хтось торкається її”, — плаче від спогадів Ворошева. 

Доведення до самогубства та смерть після допиту

Ганна розповідає про камеру чоловіків, в якій перебували 55 осіб. Це камера на 24 кв.м., розрахована на 8 осіб та без жодної полиці. Чоловікам не тільки було заборонено доступ до душу взагалі, певний час їм заборонили та доступ до туалету. 

“Було відмовлено у воді, аби змивати цю “чашу генуя”, яку вважали за туалет, - розповідає Ганна. - Мочилися в ємності, аби потім цим змивати. Коли забилася каналізація, був наказ не користуватися туалетом. Ну скільки часу 55 людей витримають? Там огидна їжа, це кишкові розлади. Був туалет на першому поверсі для співробітників. “Можна?” “Можно Машку за ляжку”, — у відповідь. Так, забивається каналізація у камері. Відчиняються двері: “Кто срал?! Сюда мне 5 человек!” І люди виходять, їх б’ють. Логіки там не існувало, тільки жорстокість”. 

З військовополоненими чоловіками поводилися дуже жорстоко, говорить Ганна. Зазвичай їх приводили з бараків до корпусу ДІЗО — “підготувати” до подальшого допиту. 

“Ми не могли бачити це, та і не хотілось. Але я це чула. Вигук прізвища, тупіт ніг, відчиняються двері, кроки зупиняються. І починається. Чуються удари, крики, падіння тіла. Вигук: “Встань!”, “Убери руки!”, “Не закрывай лицо!” Чоловік плаче, молить: “Не треба більше!”, але побиття продовжується. І крик перетворюється на безкінченний крик”, — згадує Ганна. 

Ганна говорить, що було достатньо чотирьох хвилин тортур, аби людина не змогла стримати крику.  

“В середньому чоловіки трималися десь 10 хвилин. Багато хто терпів дуже довго і не кричав. А ми молилися: “Ну закричи”, — говорить Ворошева. 

Тортури в Оленівській колонії витримували не всі. Ганна посилається на слова інших волонтерів, які перебували там, — принаймні одна людина не винесла побиття. Чоловіка винесли з камери мертвим. 

З власних спостережень Ганна свідчить про те, що в Оленівській колонії був зареєстрований факт самогубства. Вона не знає, чи брати цей факт в лапки:

“Це відбулося у сусідній камері. Я чула, що говорили співробітники колонії в коридорі, цей випадок зафіксований на фотоапарат як спіробітниками колонії, так і медичними працівниками “швидкої” з Донецьку. Чоловік перерізав себе бритвою. Але як вона в нього опинилася? Людину обшукували до цього, після цього. Бритва просто могла лежати там”. 

Ганна допускає, що це був факт доведення до самогубства. “Цей чоловік був там три чи чотири рази. Того ранку, десь пів на шосту, конвоїр навшпиньки заходив до камери. І коли повернувся пізніше, удав, ніби перший раз побачив [тіло померлого чоловіка]”.

На цій території безправ’я зустрічалися люди, які співчували полоненим. 

“Вони відверталися, коли бачили, що ми передаємо хліб чоловікам. Був один конвоїр, у зміну якого купалася вся зона. Він був з т.зв. “днр”, робітник якоїсь колонії. Коли ми чекали етап з “Азовсталі”, сказав: “Тримайтесь, дівчата, буде дуже жостко, бережіть психіку. А я сюди більше ніколи не повернусь. Не платять мені стільки”, — розповідає Ворошева.

Коли за два дні заїхали полонені з “Азовсталі”, новий конвоїр підійшов до камери Ганни, поклав руки на віконце та позіхнув. 

“Шо ты?” — спитала Ганна. “Та пи*да. Прикинь, “Азов” х**рить запретили”. “Ну ты крепись”, — відповіла Ганна. 

Після прибуття полонених з “Азовсталі” в колонії почалось послаблення. З 00.00 і до 6.00 в корпусах наставала тиша - замовкло радіо, перестали мучити полонених, в їжу почали додавати “пір’їнки м’яса”. Проте затишшя тривало всього два тижні. 

“Це чистої води садизм, психопатія. Не було в них ні співчуття, ні сорому. Є розмір ноги, розмір души, а є розмір садизму”, — розповідає про росіян Ганна. 

Вона пояснює, чому ті, хто виходить з полону, не розповідає всіх деталей: 

“Це не тому, що хтось не хоче травмувати читача. Важко афішувати пережите приниження, особливо чоловікам. Коли ти потрапляєш у простір абсурду та беззаконня, це складно усвідомити. Ти не розумієш, чому відбувається це, адже цього не може бути, просто тому, що не може бути. Є люди, яких охопив стан абсолютного страху. Є ті, хто намагається вижити, використовуючи розуміння про новий простір. І є люди, які усвідомлюють все повністю, не закривають очі, але потім ховають все це в шафу свідомості, аби закрити та ніколи не згадувати. Я не хочу забувати. Це частина мого досвіду”. 

Що робити родичам полонених 

Серед родичів полонених, будь то військові чи цивільні, нерідко поширюється думка, що публічність полоненого може стати на заваді подальшого обміну. Проте, Ганна вважає, що замовчувати факт того, що ваш родич знаходиться в полоні, — не треба. 

“Більш того, біду треба персоналізувати, — радить Ганна. — Полонених багато. Є військові, є мирні жителі. В кожного є своя історія. Є вагітні, є люди після інфаркту. Говоріть про це, стукайте у всі інстанції”. 

Волонтерка говорить, що звертатися варто до обох сторін, як до української, так і російської.

“Листами завалювати треба обов’язково. Оскільки часто буває так, що в Україні людина вже має статус полоненого, а Росія не підтверджує цього, чим робить неможливим запит людини на обмін”, — говорить Ганна.

Вона радить родичам цивільних полонених акцентувати в інфопросторі увагу саме на тому, що людина є саме цивільною.  

“Це обов’язково, адже це порушення правил ведення війни, - говорить Ганна. - Так, саме поняття “правила ведення війни” — нонсенс, але вони порушують навіть ці жахливі речі. Обов’язково треба наголошувати, що росія — країна-терорист, бо вона досі не визнана такою. Я зустрічала дружин бійців т.зв “днр”, вони якось виїхали до Європи з двома паспортами та користуються благами, за які Україна заплатила кров’ю. І своєю поведінкою вони знецінюють образ українця”. 

Але найголовніше, на чому наголошує Ворошева, — родичам та близьким полонених треба продовжувати жити: 

“Від всіх, хто знаходиться в полоні, єдине побажання до близьких. Продовжуйте жити, продовжуйте кохати. Ми мріяли лише про те, аби наші діти були щасливі, любили, будували сім’ї та не впадали у відчай. Аби ніхто з наших близьких не впав у розпач, тримався і вірив в нас, що ми повернемося здоровими”. 

*** 

За 100 днів полону Ганни Ворошевої, корпус ДІЗО, в якому вона перебувала, не відвідала жодна міжнародна організація. Саме в цьому корпусі знаходилися всі полонені жінки.

Після звільнення Ганна продовжує підтримувати родичів полонених, для яких їй вдалося вивезти послання. Ризикуючи своїм майбутнім звільненням, вона покрила своє тіло численними листами та зашила маленькі папірці у власній білизні та куртці. 

***

Чат в Телеграмі, який створили звільнені волонтери, для обміну інформацією з родичами полонених 

Підтримати героїню можна за реквізитами: 4149 6293 5722 4518

Головне фото: зйомки документального фільму “Маріуполь…поза зоною”. Архів Ганни Ворошевої