(Не) інша країна: про те як дівчинка з Краматорська до Острога переїхала

У цьому місті по-іншому дихаєш. Навколо Острога немає великих підприємств, тому повітря тут не таке як в Краматорську. Щоразу, коли повертаюсь додому, то не можу вдихати на повні груди, бо кисень там перемішаний зі смогом заводів. Потім звикаю. 

В Острозі немає машинобудівних заводів, проте тут багато безпритульних собак. Вони тут по-особливому приємні, але дуже не люблять п’яничок. Напевно, колись хтось з них образив якусь надто розумну собаку — тепер ті не дають їм спокійно пересуватись. Розумні собаки. У Краматорську теж розумні собаки, але їх там набагато менше. Краматорськ — місто безпритульних котів. Острог — собак. От і вся різниця. 

Вікна мого гуртожитку виходять на вулицю з приватними будинками, тому зранку можна почути, як співають півні. До центру Острога вісім хвилин швидкою ходою. У Краматорську, звісно, теж є півні. Проте вони дуже далеко від центру (тут вже не вийде виміряти хвилини кроками). 

Якщо їхати машиною з Краматорська до Острога, то можна проїхати чимало кукурудзяних полів.

Між Острогом і Краматорськом — більше, ніж тисяча кілометрів. Більше, ніж мільйони страхів. Більше, ніж десятки стереотипів. 

Я думала, що я їду на іншу планету. Виявилося, що це навіть не інша країна.

У цій країні йде війна 

Краматорськ ближче до лінії фронту, ніж Острог. Тому в Острозі завжди підіймають голову, коли в небі з’являється літак. У Краматорську до літаків звикли, і голови підіймають тільки тоді, коли звук надто довго не зникає.

У Краматорську багато військових. В Острозі їх теж достатньо (тут поруч військове училище). 

Але про війну тут говорять зовсім не так, як говорять в Краматорську, бо говорити про невідоме — завжди страшніше, ніж про відоме. 

Я зрозуміла це випадково, коли ми з одногрупниками пішли на виставку фотографа-кореспондента з Радіо.Свобода Андрія Дубчака. Вона називалася «Лінія фронту. Рік 2018». Трохи пізніше, ми назвемо її «про життя».

Андрій розповідає історії про війну на Донбасі, фотографує військових і цивільних. 

Його фотографії кольорові, навіть коли кольорів там не дуже багато.

Вони розвішані по колу, поруч з кожною — роздрукована текстівка. Нічого незвичайного: чорні літери та білий папір. Вибиваються тільки різнокобарвні канцелярські стікери. Вони наклеєні на край фотокартки чи на папірець з текстівкою. Вони рожеві, зелені та жовті. Вони впадають в очі так, що спочатку дивишся на них, а потім вже на фотографії. На них розмашисто написано всього декілька слів: “Помер-тоді-то-тоді-то”. Крапка. 

Солдати на фотографіях сміються, готують їсти, граються з собаками. Поруч стікер. Помер-тоді-то-тоді-то. 

Я проходжу мимо. Різнобарвні стікери мене дратують. Постійно повертаюся до думки, що їх треба було зробити якось по-іншому. Додрукувати в текстівку, додати ще один білий листок. Але ж не рожевий канцелярський стікер! 

Підходжу до кожної людини, яку знаю. Кажу: “Видишь? Как глупо!” — намагаюся почути, що люди теж думають, що це дивне рішення. Але вони не хочуть говорити.

Вони кивають, слабко посміхаються, йдуть далі. 

З фотографій на мене дивляться солдати. Я бачила їх багато у своєму місті, щоб не надовго затримувати на них погляд. 

Зупиняюся тільки біля однієї світлини. 

— А ты видела терриконы? Видела? — чіпляюся до кожної людини, яку перестрічаю біля цього кадру.

Ніби те, що я бачила терикони робить мене якоюсь особливою. Або, можливо, коли дивлюся на них то відчуваю себе трохи по-домашньому. 

Тут териконів немає.Напевно, саме тому історії про війну тут сприймаються зовсім по-іншому.

— Ти відчуваєш себе спокійним. Дивишся, як вони сміються і тобі… спокійно. Але ти там. І там — війна, — Альбіна замовкає трохи різкіше, ніж зазвичай. Опускає погляд, нервово перебирає пальцями телефон. У її очах — набагато більше слів, насправді. І я не можу відчепитися від думки, що вона зараз готова заплакати, а я — ні. Від цього дивно стискає груди. Їй це болить сильніше. Набагато. Це відчувається в повітрі. В тому, як часто вона блимає. 

Альбіна з Хмельницького. У неї в сім’ї військових немає.

— Ми з Марічкою стояли поруч, і там є одне фото, де обличчя у чоловіка засвічене. Кажу, бачиш, засвіт. Неправильне фото. А вона мені: «Не думаю, що це важливо», – Віка робить невелику паузу, ніби думає, чи хоче вона це говорити, – Так. Я теж не думаю.

Віка з Теребовлі. Її батько — військовий. 

— Ці фотографії не показують жах. Це війна зовсім з іншого боку. Тільки одне фото моторошне. Ото, де з опудалом. Там ще підписано: «Їх снайпер все бачить». Жахлива фотка. Параноїдальна, — Сєрий чомусь киває, напевно, щоб надати сили своїм словам.

Сєрий з Рівного. У нього тато пожежник, а це вважається військовою професією.

— Не думаю, що у війни два боки, — кажу швидше ніж розумію, що хотіла весь час мовчати.

— Думаю, про це можна довго дискутувати.

Ми замовкаємо.

— Тільки оці стікери кольорові якісь дурні. Жахливо вибиваються. Читаєш про життя солдата, тут «бах» і цей стікер рожевий з написом, мовляв, помер, – повертаю голову, щоб отримати якусь підтримку.

— А я так не думаю. Може в тому і цінність. Може він на тих стікерах одразу швидко писав, коли дізнавався. Вони набагато більше говорять, ніж текст під фотографіями, — кожен раз, коли Віка говорить про ці стікери та написи на них, то показує, як вона пише невидимою ручкою по долоні.

Мені більше нема що сказати про ці стікери.

Може воно й так. Може, що одразу писав і клеїв, щоб не загубити та не забути.

Думками повертаюся до фотокартки з териконом. Закриваю очі.

Вони їх не бачили. Але вони бачать стікери.

Я бачила терикони. Але не бачу стікери.

У цій країні про національних героїв говорять по-різному

Одні — пошепки. Інші — кричать. 

Про Бандеру до 10 класу я знала мало. Тільки те, що він вбивав людей і що його іменем нешанобливо називають українців. Не пам’ятаю, щоб мені хтось казав про те, що він зрадник чи негідник. Але чомусь я це знала. 

Історик, який готував мене до ЗНО часто казав щось на кшталт: “Про це буде мало запитань. Будуть боятися”. 

Моїм батькам в школі казали, що він ворог комунізму і “предводитель лесных братьев”.

Мені вже казали, що він герой. 

Тому про Бандеру я говорю тихо, бо мені здається, що насправді я про нього нічого не знаю. 

— Бандера? — Віка перепитує, бо, напевно, не очікувала такого питання. Світло відбивається на її обличчі, — Ну… він зробив багато доброго для України. Але і поганих вчинків у нього було достатньо. Ти вважаєш, що він зрадник?

Віці сімнадцять. Мені теж. 

Вона — дівчинка з Теребовлі. Це таке ж маленьке містечко як і Острог. Знаходиться в Тернопільскій області, але вже на Поділлі. Тому Віка сміється, коли говорить: «Так! Постійно забуваю, що я подоляночка!».

ЇЇ тато — військовий, родом з Батурина. Мама — медсестра, народилася в Бучачі.

Мій тато — слюсар, народився у Добропіллі. Мама — вчителька, родом з Дружківки.

Між нами майже нічого спільного, якщо судити по територіальному розташуванню.

Але у нас, на щастя, вистачає мізків, щоб так не робити.

— Ти вважаєш, що він зрадник? — питає.

Я закидаю голову, дивлюсь в стелю та декілька секунд сиджу мовчки.

— Моих родителей учили, что он последний негодяй и убийца. Меня учили, что он герой, — я намагаюся підбирати слова, бо не думаю, що колись з кимось про це говорила. Напевно, я виглядаю схвильованою, бо Віка трохи підіймає брови.

— То ти думаєш — він поганець?

— В общем-то, я просто не хочу делить всё на чёрное и белое. Наверное, он совершал плохие вещи. Наверное, он совершал хорошие вещи.

— Так. Він просто людина.

Знову мовчимо. Між нами нема ніякої прірви. Навіть натяку на неї. Ми просто сидимо в кімнаті та говоримо про Бандеру. Ось так, просто. Дівчинка з Краматорська та дівчинка з Теребовлі.

І усі загони про те, що мене тут не зрозуміють — кудись зникають. Я вдома. В Краматорську і в Острозі. І я буду вдома в Чернівцях, в Києві та Одесі. Бо я все ще можу говорити тут своєю мовою. І розуміти свою мову. Дві різні. Не надто схожі, але мої.

І я люблю отак сидіти тут і закидати голову, бо не знаю, що сказати. Але не через мовний бар’єр, а тому що тут мене вперше схвилювали ці теми. Тому, що тут я можу говорити вільно.  Так само як в сімейному колі. І мене зрозуміють. Не зважаючи на те, що нам говорили в школах і що в школах говорили нашим батькам.

— Бандера? — так само перепитує Тая. Потім слухає до якого висновку ми прийшли. – Але в той час не можна було по-іншому. Більше герой, ніж ні. Він — наша пам’ять.

З цим, до слова, теж складно не погодитися.

І знову ми сидимо в кімнаті (тільки вже в іншій). Дівчинка з Краматорська, дівчинка з Теребовлі та дівчинка з Ковеля. І знову ми розуміємо одна одну. Хіба це не диво?

Хіба це не руйнує всі стереотипи про різність?

У цій країні досі постає питання мови

У цій країні часто говорять “какая разница” і обирають не українську. У цій країні часто говорять “мова окупантів”, а не російська. У цій країні багато говорять. Різними мовами. 

Тому, я дуже боялася говорити російською в Острозі. Тому, коли проїжджала безліч полів з кукурудзою заздалегідь сумувала за нею. Виявилося, що дарма. 

Але про “мову окупантів” і про “комплекс меншовартості” — говорити боляче. Боляче, та потрібно. 

У той вечір, коли я наважилася щось сказати про це, було дуже весело. А потім була я, мова окупантів і п’ятеро людей, що говорять українською з дитинства.

Тоді ми зібралися на квартирі у Таї, що з Ковеля.

— Я понимаю, почему русский язык называют языком оккупантов, но это не язык оккупантов для меня. Это мой язык. Язык моих родителей. Язык, на котором я училась говорить и на котором училась читать. Неужели, я не могу любить свою страну на своём родном языке? Неужели, чтобы любить страну, мне нужно отказаться от него?

— Єв, камон, ніхто тут не думає, що ти говориш мовою окупантів. Усе добре, чуєш? Так, це мова, якою розмовляють наші загарбники. Але ми… я розумію тебе, чуєш? — Тая трохи схиляє голову, а потім обіймає мене за плечі. Цього достатньо, щоб я почала плакати. — От мій батько міг би щось таке сказати. Він налаштований… надто серйозно. Але я розумію, наприклад, що не всі, хто говорить російською погані. 

– Да! — насправді, я хочу сказати набагато більше, але не виходить.

Про меншовартість я наважуся поговорити ще пізніше, буду сидіти на килимку в кімнаті гуртожитку. Тая буде мішати ложечкою чай.

— Комплекс меншовартості? Ну да, є таке.

— А в чём он проявляется?

— Ну… наприклад, коли я була в класі восьмому, то спілкуватися в соціальних мережах українською було «не модно». Тебе вважали дивною, якщо ти писала українською. Я впевнена, що через це у мене такий сильний суржик. Слово російською – слово українською, — Тая посміхнулася. Але дуже швидко. Клацнула ложечкою об чашку. 

Це був момент, коли я чітко зрозуміла, що про комплекс меншовартості можна говорити довго. І майже з кожною знайомою мені людиною.

Як і про мову окупантів, в принципі.

Бо якщо ми живемо в одній країні, то й проблеми у нас будуть спільні. Навіть, якщо вони про мову. Навіть, якщо про мову і про язык. 

Між Острогом та Краматорськом — десь тисяча кілометрів. Десь безліч безпритульних собак, кукурудзяних полів, розмов та діалектів. 

І я вдома, коли вдихаю дим підприємств. І я вдома, коли його не вдихаю. 

Бо раніше я думала, що я їду на іншу планету. А потім виявилося, що це навіть не інша країна. 

Авторка: Єва Коритна