"Хотів захищати Україну": 5 років тому від ворожої кулі загинув 20-річний захисник зі Слов'янська
14 лютого Роману Напряглу виповнилося б 25 років. Але п'ять роки тому на Донбасі куля снайпера обірвала життя українського захисника. Розповідаємо його історію
Він загинув через два тижні після свого 20-річчя. 26 лютого 2017 року поблизу села Пікузи Волноваського району Донецької області він кинувся на допомогу пораненому товаришу, але загинув від ворожого обстрілу.
«Східний варіант» поговорив з матір'ю героя Оленою Напрягло і товаришами по службі Романа, і дізнався його історію.
Як активного організатора та учасника патріотичних акцій в рідному Слов'янську Романа знала вся проукраїнська громада міста.
Під час окупації Слов'янська Роман був серед тих сміливців, хто малював синьо-жовті прапори на стінах будинків.
Коли місто звільнили Роман став волонтером, допомагав військовим.
«Ромі тоді виповнилося 17 років. Почав збирати їжу для військових, речі теплі. Їздив копати окопи», — розповідає його мама Олена Напрягло. — «Одного разу Ромка поїхав під Донецький аеропорт. Взагалі нас не попередив. Поїхав на “Мурашник” це наші позиції прямо біля злітної смуги ДАП. Там потрапив під обстріл. Нам потім розповідали, що їх обстрілювали танки, гради й артилерія цілий день. Тоді командир наказав відвезти волонтерів, але Ромка відмовився їхати. Сів просто і почав заряджати магазини для автоматів. Ми тоді про обстріл цих позицій тільки по телевізору дізналися».
З того часу Роман з батьком Дмитром стали все більше обговорювати бажання йти в армію. Але батькам пообіцяв, що закінчить навчання в Слов'янському коледжі національного авіаційного університету, і тільки після цього прийме остаточне рішення. Слово своє Роман дотримав.
«Рома пішов служити в 19 років. Як тільки закінчив Слов'янський коледж Національного авіаційного університету. Відмовляти було марно — як вирішив, так і зробить. На фронт хотів з 2014-го. Постійно з батьком обговорювали військові події. Коли відразу після звільнення міста поруч з нами стояла бригада ЗСУ, бігав до військових, допомагав їм», — згадує Олена Напрягло.
Спочатку служити пішов батько. Домовлялися, що розвідає обставини, а потім сина покличе до себе.
Роман хотів йти в батальйон «Карпатська Січ» в складі 93-ї бригади. Там були знайомі, туди їздив допомагати, коли ще навчався. Але 27 липня 2016 го його направили в 500-й батальйон 36-ї бригади морської піхоти. Поїхали разом з товаришем з Добропілля Дмитром Федишиним. Разом навчалися, і воювали разом. Рома служив під Маріуполем спочатку зв'язківцем, а потім гранатометником.
«Була осінь 2014-го року коли я познайомився з Ромкою. Високий, з дитячим обличчям і, як виявилося, з паралельної групи. Познайомилися на Віче, яке проходило на площі Слов'янська щонеділі. Вже тоді ми якось потоваришували й почали спілкуватися не тільки раз на тиждень, а і в коледжі. Трохи пізніше ми потрапили в добровольчі формування і загальних тем у нас стало ще більше. Ближче до кінця навчання я вирішив, що за фахом працювати не хочу, а от в армію піду охоче. Відразу вирішив йти в морпіхи. Повідомив про це Роману і виявилося, що він теж не тільки хоче піти в морпіхи, а і є у нього знайомства в цьому напрямку. Так ми й вирішили, що підемо разом. Таким чином ми й потрапили в один батальйон, одну роту і взвод, а потім і на один опорний пункт.
Якось він попросив сфотографувати його “по-атошному”, ну там РПГ з ракетою, спорядженням, одним словом тактикульщина. Через якийсь час, коли ми окопувалися на новому місці, ми вдвох пішли на нічне чергування. Вечір, бруд і болото кругом і тут йому спало на думку сфотографуватися. Хто б тоді міг подумати, що це фото буде на його меморіальній дошці. Якщо чесно, я і досі до кінця не звикся з тим, що він загинув».
На питання, чи ділився син своїми враженнями, новинами з фронту мати заперечливо хитає головою.
«Він мене оберігав. На всі питання відповідав, що все нормально, турбуватися нема про що. А потім просив передати трубку батькові. Ось тоді й починалося обговорення. Тоді чоловік йшов в іншу кімнату і вони довго розмовляли. Від Ромки новини з фронту, а від батька — напуття, поради, прохання не ризикувати без крайньої потреби», — розповідає Олена.
І згадує:
«Як подзвонить, розмови про що завгодно, тільки не про війну. “Мама, як рисовий суп варити? Мене на кухню черговим поставили”. Я йому розповідаю. Потім помовчимо якийсь час. А в кінці: ти обов'язково дзвони частіше. Він відповідав, що обов'язково подзвонить».
Сильне бажання відстоювати державну незалежність сина мати пов'язує з його корінням. Предки роду Напрягло родом з Кубані, звідти й неприйняття будь-якого роду посягань на свободу. Потреба відстоювати право бути вільним і не підкорятися нікому.
«Думаю тому, що він так рвався захищати Батьківщину, ще сприяло виховання в сім'ї» — розповідає мама. — «Я завжди йому говорила: “Ти народився чоловіком. Зараз ти маленький, але повинен відповідати за свої вчинки. А виростеш потім ще й за дружину і дітей будеш нести відповідальність”. Ось і виріс син відповідальним. Вважав своїм обов'язком піти в армію, і встати на захист країни».
Лютий. Тоді Роман з побратимами закріпилися на нових позиціях. Готували зміцнення в посадці, яка все одно проглядалася наскрізь.
Хлопець, який сидів поруч з Ромою, раптом вискочив. Снайперська куля потрапила йому в живіт, він впав. Роман кинувся на допомогу, став допомагати затягувати його назад — до окопу було максимум півтора метра … Але ворожий снайпер продовжив обстріл.
Куля потрапила в шию, пройшовши легені, вийшла зі спини. Роман помер від внутрішньої кровотечі. Хлопець, якого він рятував, вижив. А те місце назвали «Ріо» — за позивним Романа …
Згодом батько Романа Дмитро Напружило перевівся в 36-у бригаду, де служив його син.
Загиблого за незалежність своєї країни воїна Романа Напрягло проводжало все місто.
Була влаштована громадянська панахида, а на площу, де встановили труну з тілом, прийшли попрощатися сотні людей. В останню путь його проводжали друзі, побратими, просто жителі міста.
У Слов'янську Романа згадують щорічно. Тут проходять ходи в його пам'ять. Обговорювалися пропозиції назвати на його честь одну з вулиць міста. У школі, де він навчався, в рік загибелі воїна встановили пам'ятну дошку.
Побратими досі згадують Романа як життєрадісну і веселу людину. Він умів підтримати в скрутну хвилину, був сміливим, бадьорим, завжди готовим до дії.