Як німецько-радянська війна вплинула на Донецьку та Луганську області

Друга світова війна, зокрема німецько-радянське протистояння, є найкривавішою сторінкою в людській історії. У цій війні брали участь понад 60 країн і понад 100 млн людей, а воєнні дії відбувалися на території 40 країн.

У День скорботи та вшанування пам’яті жертв війни Східний Варіант розповідає, як німецько-радянське протистояння в Другій світовій війні 1941–1945 років вплинули на Донецьку та Луганську область, та яким було їхнє повоєнне відновлення.

Передумови Другої світової війни на Донеччині та Луганщині

Донецька та Луганська області в їхніх сучасних межах були утворені в 1938 році. Щоправда, тоді обласні міста мали імʼя на честь радянських діячів  — Сталінська та Ворошиловградська.

Напередодні Другої світової війни Донецька та Луганська області вже сформувалися як промисловий центр Радянського Союзу — так званий Донбас. Тривала політика індустріалізації — на теренах сходу виростали масштабні підприємства. Наприклад, Азовсталь у Маріуполі, Краммашбуд у Краматорську, авіаційний ремонтний завод у Луганську тощо. Тоді Україна ще оговтувалася від смертоносного голоду 1932–1933 років.  Донеччина та Луганщина відчули втрату працездатного населення в селах та містах. 

«Напередодні війни це був уже сформований індустріальний центр, як дехто каже: «вітрина сталінської індустріалізації». Звичайно, треба памʼятати, якими жертвами і якою ціною проводили індустріалізацію і колективізацію. Багато трагізму було у 1930-х роках. У цілому, Луганщина була вітриною соціалізму, батьківщина Стаханівського руху, адже саме в Кадіївці в шахті 1935 року Олексій Стаханов встановив рекорд із видобутку вугілля. Населення в області тоді в переважній більшості вже було лояльним. Спеціалісти з Луганщини працювали в інших регіонах та на передових підприємствах. З осені 1939 року біля Старобільська облаштували табір польських військовополонених. Тобто регіон сприймався як глибокий тил. Наприкінці 1930-х років сюди переселили лемків та бойків», — розповідає про умови тодішнього життя доктор історичних наук, професор Луганського національного університету ім. Т. Шевченка Олександр Набока.

Разом з індустрією розвивалися й інші сфери: економіка, освіта та наука. Відкриття масштабних підприємств в області потребувало фахових спеціалістів, тому відкривалися нові інститути та училища. Наприклад, у Донецьку в 1937 році заснували Сталінський державний педагогічний інститут (сучасний ДонНУ ім. В. Стуса).

«Треба розуміти, що індустріальне будівництво в цих регіонах відбувалося коштом фізичних сил людей, які тут жили. Була потреба в працівниках, будівельниках, гірниках, інженерах тощо. Як наслідок, у промислові регіони приїжджало нове населення, через що суттєво збільшилася кількість жителів. Варто відзначити, що на населенні Донецької області позначилися репресії 1937–1938 років. Людей арештовували, засилали, вбивали, якщо вони були невигідні для радянської влади. Тому, коли почалася Друга світова війна, велика частина жителів Донецького регіону вже мала свої образи на радянську владу», — розповідає докторка історичних наук, професорка кафедри історії України та спеціальних галузей історичної науки ДонНУ імені Василя Стуса Надія Темірова.

23 серпня 1939 року, за тиждень до нападу Німеччини на Польщу, Радянський Союз підписує з німцями Пакт Молотова — Ріббентропа про розподіл впливу в Європі. Так більшовики фактично підтвердили свою співпрацю з нацистами й були впевнені, що вони тепер «союзники».

Та дива не сталося. 1 вересня 1939 року Німеччина нападає та окуповує частину Польщі. Радянський Союз через два тижні вводить війська на етнічні українські території, які раніше були в складі Польщі, та приєднує їх до Української РСР. Фактично, більшовики так само розпочали Другу світову, як і Німеччина. Уже в червні 1941 року Німеччина нападає на Радянський Союз, чого Сталін не очікував. Так почалося їхнє протистояння, яке тривало до травня 1945 року.

Луганщина під час німецько-радянського протистояння

Приблизно 400 тисяч чоловіків та жінок із Луганської області були в лавах Червоної армії під час війни. З них військові втрати склали 250 тисяч людей — більш ніж половина. Інформація про загиблих серед цивільних різниться, каже Олександр Набока, за різними підрахунками складає від 46 до 100 тисяч осіб. Ще близько 70 тисяч луганців вивезли до Німеччини на трудові роботи як остарбайтерів.

До кордонів Луганщини німецькі окупанти підійшли восени 1941 року. Але тоді переважні сили німці кидають на битву за Москву, тому на сході України виникає затишшя. У середині липня 1942 року німці починають наступ на Сталінград, починається наступ на північ Луганщини.

Окупація регіону відбулася достатньо стрімко: радянські війська відступали, а німці займали населені пункти. Останнє селище, яке було зайнято на Луганщині, Свердловка (сьогодні Довжанське). Її окупували 22 липня 1942 року. 

Німецька окупація Луганщини була однією з найкоротших в історії УРСР. Після битви за Сталінград починається контрнаступ радянської армії й в грудні 1942 року вже звільняють перший населений пункт області — село Півнівка.

Під час окупації ситуація в області була різною. Німецькі окупанти намагалися подати своє перебування як «звільнення». Нерідко в історичній хроніці за літо 1942 року можна побачити кадри, як німці з луганцями грають у футбол, а місцеві дівчата спілкуються з німецькими офіцерами. Так окупант намагався показати «ідеальну картинку».

Та існує й інша сторона. Наприклад, у селі Чмирівка Старобільського району стоїть памʼятник «Скорботна мати», споруджена на честь загиблих на війні 1941–1945 роках односельців. При звільнені села знайшли братську могилу, в якій виявили рештки розстріляних нацистами мирних жителів.

«Радянська комісія вказала на 271 труп, знайдених у великих трьох ямах. Там були чоловіки, 50 жінок, 9 дітей. Як розповідали очевидці, там були останки звичайного колгоспника, якому доручили в період евакуації вивезти колгоспне стадо на схід. Під час переправи його зупинили німці, звинуватили у ворожості до німецької армії та розстріляли. У період німецької окупації спливли драматичні моменти колективізації, масових репресій 1930-х років. В архівних документах можна прочитати, що селяни видавали німцям тих, хто встановлював колгоспний лад. А ті вже їх затримували, катували, вели в поле… Так, такі історії були, однак все ж масового характеру німецькі репресії на Луганщині не набули», — розповідає доктор історичних наук.

Напередодні німецької окупації радянська влада встигла евакуювати частину промислових підприємств регіону. У наказах вищого керівництва зазначалося: «залишити голу землю». Щоб ворог не отримав доступ до промислових потужностей. Підприємства повертали вже після повернення радянських військ.

Коли Червона армія повернулася на Луганщину на початку 1943 року, почалася масова мобілізація чоловіків. Більшість із них пішла на битву за Дніпро.

В області ж радянські війська почали розправу з колаборантами. Так арештували директора Луганського краєзнавчого музею Сергія Локтюшева, який залишився в окупації та намагався зберегти музейні фонди. НКВС звинуватили його в загибелі музею та державній зраді. Він раптово помер у Погорілівській вʼязниці в 1943 році. Реабілітований у 1990 році.

Після боїв та руйнувань на область чекало довге відновлення. І хоч радянська влада ставила за мету подолати наслідки війни в першу повоєнну пʼятирічку, насправді відновлення тривало довгі роки. Найстрашніші втрати — людські — відновити неможливо.

Донеччина під час німецько-радянського протистояння

Коли Радянський Союз готувався до війни, то не передбачав, що вона буде на його території. У його розумінні бої мали тривати десь за межами СРСР. Тому з осені 1939 року майже не евакуйовували населення чи промислові підприємства Донеччині, зазначає Надія Темірова. Цим почали займатися тоді, коли ворог уже стрімко підійшов до кордонів Донецької області восени 1941 року.

«Донеччині та Луганщині гітлерівське керівництво відводило надзвичайно велику роль. Східна частина Радянського Союзу цікавила їх із погляду сировини й усього промислового комплексу. І вже потім, після війни, коли керівники нацистської армії писали свої спогади, відомий німецький фельдмаршал Манштейн писав, що Гітлер вважав, що від потенціалу володіння Донбасом залежатиме весь хід війни. І чому так? Тому що саме тут великі поклади вугілля. І нацисти робили ставку, що вдасться захопити Донбас, його вугільні шахти й продовжити видобування», — розповідає докторка історичних наук.

Точно невідомо, скільки загинуло мешканців Донецької області під час німецько-радянського протистояння. Є відомості, що загальна цифра загиблих Донецької та Луганської областей становить 379 тисяч осіб. Ще 270 тисяч людей були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Загалом на момент повернення радянської армії, у Сталінській області лишилося менш як 50 % довоєнної чисельності населення, на підприємствах залишилося лише 10 % довоєнної кількості працівників-чоловіків. Населення міста Сталіно (Донецька) зменшилося у 2,5 раза.

«Десь наприкінці жовтня 1941 року сучасна Донецька область була окупована. Далі нацисти дійшли до двох доволі потужних водних переправ — річок Сіверський Донець та Міус. Вони уперлися в ці водні артерії. І від листопада 1941 року Червоній армії вдалося загальмувати подальше просування німців на схід. Аж до липня 1942 року вдавалося тримати цю лінію, допоки не почався новий наступ німців, і тоді радянські війська все ж змушено відступили. Ну а датою звільнення Донецького регіону вважається 8 вересня 1943 року. Саме в цей день звільнили Донецьк від німецько-нацистської присутності», — розповідає Надія Темірова.

Під час окупації політика нацистів була доволі високопомірна щодо мирних жителів. Абсолютно ясно, що вони прийшли не розв'язувати проблеми людей, а реалізовувати свою політику, яку назвали «новим порядком». З початку своєї присутності німецько-нацистські війська освоювали вугільні родовища краю. Для цього в Сталіно заснували управління вугільної промисловості сходу та гірничо-металургійне управління, яке мусило керувати шахтами й заводами.

«Вони займалися переважно відновленням діяльності промислових заводів. Дійсно, частина була евакуйована Радянським Союзом до окупації, але ж це заводи-гіганти, їх повністю перевезти не вдасться. На тому, що лишилося, німці намагалися налагодити виробництво. Так, їм усе ж вдалося реанімувати Новокраматорський машинобудівельний завод і налагодити випуск продукції. Але говорити про серйозні успіхи не можна. Видобування вугілля на Донеччині так і залишилося задумом», — каже докторка історичних наук.

У перші місяці окупації німці нібито загравали з місцевим населенням: давали свободи, підтримували погляди, навіть дозволяли вводити українську мову в освіту та друк. З часом для людей ввели трудову повинність. Були створені своєрідні виховні робітничі табори в Сталіному та Горлівці, куди заганяли людей під наглядом поліції. За ними жорстоко стежили, щоб ті виконали денну норму.

У 1942 році почалося примусове вивезення населення до Німеччини. Надія Темірова каже, що перші остарбайтери були добровольцями, адже їх запевнили в лояльних умовах праці. Як виявилося насправді, людей направляли на промислові підприємства, де доводилося тяжко працювати. Їх обмежувати в їжі та пересуванні, змушували виконувати денну норму, чого б це не вартувало.

«Працював у період окупації й репресивний механізм. Німці шукали євреїв та тих, хто був проти німецької окупації. Їх затримували, катували, вбивали. Тіла німецькі окупанти могли скидати в шахти. Так, у шурф шахти «4/4 біс «Калинівка» в Сталіно скинули тіла 75 тисяч людей, з яких 25 тисяч були євреями. Не задовільнившись нищенням євреїв, нацисти почали полювання за дітьми мішаних шлюбів. Донеччина, як ми памʼятаємо, це інтернаціональний край. І тут було багато змішаних сімей за етнонаціональною ознакою. Навіть за такими дітьми полювали. Переслідували ромів. Наприклад, в 1942 році в Артемівську (Бахмут) розстріляли ромське населення», — розповідає Надія Темірова.

Восени 1943 роки Донеччина остаточно перейшла з рук німців до рук більшовиків. Уже після війни на регіон очікували роки відновлення, передусім промислових потужностей.

«Коли говорилося про відбудовчі процеси, то йшлося не про покращення життя людей, а саме про промисловість. У першу чергу, вугільну. Саме вугілля потрібне було для промисловості Радянського Союзу, тому що, коли тривала ще війна, потрібно було виготовляти зброю. Одразу ж почали підключали інженерні кадри, технічні вдосконалення, щоб якнайшвидше отримати результат», — зазначає науковиця.

Загалом відновлення Донеччини після Другої світової війни тривало приблизно до середини 1950-х років. Саме тоді показники виробленої продукції вийшли на довоєнні.

Варто відзначити ще одну особливу сторінку історії Донеччини та Луганщини під час Другої світової війни — діяльність похідних груп ОУН, які працювали на поширення ідеї української незалежності. Та це окрема тема для обговорення. Почитати про це докладніше можна в статті Східного Варіанта.

***

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів