«Ракета знищила будинок, 600 медалей та 300 кубків»: як майстер гирьового спорту з Донеччини відновив карʼєру на Волині

Євген Нескреба розповів Східному Варіанту про важкість втрат та сили, які допомогли йому повернутися у спорт

«Замість осіннього балу я пішов на перше заняття з гирьового спорту»

Коли Євгену було 12 років, у їхній школі в селі Миколаївка на урочистій лінійці нагородили переможців змагань із гирьового спорту. Це надихнуло хлопця. Він зрозумів, що теж хоче власну медаль. Підійшов до вчителя фізичної культури, щоб спитати про вступ до секції. «Приходь завтра», — відповів той. «Завтра — це субота, у школі осінній бал», — подумав Євген. Та допитливість до нового захоплення перемогло. І в суботу, замість танців, він пішов до спортивної зали.

На першому тренуванні замість гирі була швабра. Євген пояснює: так їх вчили робити поштовх. Тоді серед шкільного приладдя не було «легкої» гирі для початківців. Найменша — 16 кг. Тож перші тижні тренувалися зі швабрами, а вже після потихеньку переходили на гирі.

«У нас є дві вправи — поштовх і ривок. Поштовх — це спочатку закинув гирю на груди, а від грудей уже вгору. А ривок — це одна вириваюча на пряму руку. Тобто з підлоги взяв і на пряму руку, як маятник. Мені легше завжди дається ривок», — ділиться Євген Нескреба.

Через рік були перші районні змагання у Волновасі. Євген пригадує, що за пів року до того зламав руку. Та встиг оговтатися, вилікуватися і підготуватися. Тоді він зайняв 3-тє місце й отримав свою першу медаль. Перемоги надихали рухатися далі, тож Євген остаточно повʼязав своє життя зі спортом.

Перша велика перемога Євгена — Чемпіонат України серед юніорів. Тоді, в 1991 році, він посів 2-ге місце.

Свою любов до спорту Євген передав донькам — Маргариті та Тетяні. Маргарита, коли була маленька, часто хворіла. Лікарі порадили залучати її до спорту. Євген зробив їй маленьку гирю в 4 кг і дав тренуватися. Аж тут у Волновасі проходили перші змагання серед дівчат. Маргарита вирішила спробувати свої сили. Якщо на звичайному тренуванні вона підіймала гирю 50 разів, то на змаганнях виконала 115. І перемогла.

У 17 років Маргарита стала кандидаткою в майстри спорту. Як і батько, перемагала в обласних та всеукраїнських змаганнях.

Тетяна була ще маленькою, та вже хотіла виступати, як сестра й батько. Тренування та мотивація зробили своє — уже в 11 років вона отримання звання кандидата спорту, а потім — і майстра.

«У Рити рекорд у ривку був 125 чи 126 разів із гирею 16 кг, а в Тетяни — 190. Я відчуваю за них велику гордість. Кожного разу, як вони виступали, переживав, як за себе. Тетяна могла й без мене виступати, а Риті була важлива моя присутність. Колись було, що вона почала виступати, аж тут бачить — мене ніде немає. Ну вона гирю одразу ж і поставила», — пригадує Євген.

Щоразу Євген підтримував доньок: тренував, давав поради, готував приладдя. Зараз дівчата вже не займаються спортом. Маргарита живе в Данії, а Тетяна працює слідчою в Донецькій області. 

Сам Євген неодноразово ставав призером на міжнародних змаганнях. Звання Чемпіона світу він отримав у 2012 році в Білорусі та у 2019 році в Ужгороді.

«22 — було моє щасливе число»

Село Миколаївка, де народився та працював Євген, з 2014 року було на лінії зіткнення. Зі свого двору Євген бачив багатоповерхівки Докучаєвська, який вже був під контролем так званої «днр». Через постійні обстріли та загрозу Євген із родиною у 2017 році переїхав до Волновахи. Однак продовжував тренувати дітей і з села, і з міста.

Крайнє тренування було 22 лютого 2022 року. Наступне планувалося на 24. Та тоді всім уже було не до спорту.

«22 — було моє щасливе число. Я кандидата виконав 22 числа. Майстра спорту я виконав 22 лютого 1995 року. А, виходить так, що рівно через 27 років після цього сталося останнє тренування на Донеччині», — ділиться Євген.

Місто Волноваха одним з перших потрапило під удар після початку повномасштабного вторгнення. Бойовики «днр» та російської армії впритул підійшли до міста, обстрілюючи його з усієї зброї, що мали.

27 лютого, коли місто було майже знищено, Євген із родиною на автівці змогли прорватися в бік Павлограда. Як виявилося, виїхали вони вчасно. Того ж дня місто вперше захопили росіяни, а наступного в їхню квартиру прилетіла ракета. Усі речі знищило. Та найцінніше — кубки та медалі за багаторічну спортивну працю.

600 медалей, 300 кубків, грамоти, подяки, посвідчення. Те, що напрацьовувалося десятиліттями, зникло за секунду.

Родина опинилася в Луцьку. Перший час Євген не міг навіть думати про спорт. А коли дивився на гирі, з’являлися сльози. Знайомі та друзі пропонували йому допомогу, щоб відновити тренування та виступати на змаганнях. Та він відмовляв.

«Я казав: як ви собі це уявляєте? Приїду, отримаю свою медаль, і як мені на неї дивитися? Коли 600 таких у мене було вдома. І про кожну з них я міг докладно розказати — коли отримав та який результат підняв. Місяць чи півтора я так ходив, думав. А потім подивися на себе в дзеркало. І побачив більше сивих волосин, ніж зазвичай. Зрозумів, що так я себе точно загоню. Узяв у місцевого спортивного обʼєднання гирі. Памʼятаю, вирішив усе ж уперше позайматися. Ніяк не міг налаштуватися. Підійшов, підняв, а в мене сльози. Поставив. І так десь тиждень», — розповідає Євген.

Перші медалі на Волині Євген отримав під час марафонського забігу на підтримку Збройних сил України. А невдовзі вже виступив на змаганнях із гирьового спорту. Як би важко не було — він знайшов сили повернутися в стрій.

Більше частину медалей Євген зміг відновити. Робив запити до Міжнародної та Всесвітньої федерації гирьового спорту, Асоціації та Союзу гирьового спорту. У відповідь йому надсилали відновлені нагороди та посвідчення. За 3 роки повномасштабної війни він не лише відновив, а вже встиг здобути десятки нових перемог. Тільки із Чемпіонату Європи в Італії минулого грудня привіз чотири кубки та медалі.

Зараз їздити на змагання важко. Євген розповідає: гирьовий спорт не є олімпійським. І тому має невелику підтримку від держави. Кожна поїздка до Європи на чемпіонат — це тисяча євро. Дозволити собі такі витрати Євген не може. Уже на Волині він познайомився з представниками благодійного фонду «Сучасна Україна», які зараз підтримують його на змаганнях та Чемпіонатах.

Основна робота Євгена — слюсар-сантехнік. З 8 до 17 він працює, а після йде на тренування. До змагань готується у вільний від роботи час.

У 2023 році Євген брав участь у Чемпіонаті світу в Угорщині, у грудні 2024 року здобув чотири 1-х місця на Чемпіонаті Європи в Італії від Асоціації гирьового спорту. Раніше, у червні, узяв участь у Чемпіонаті світу в Польщі. Зайняв 2-ге місце в поштовху та 1-ше місце в ривку. У липні 2024 року Євген виступав у Швейцарії від Федерації гирьового спорту України. Там встановив два світові рекорди в поштовху гирі по довгому циклу. Спочатку — дві гирі по довгому циклу, потім — одну.

На цей рік уже є плани — одразу кілька міжнародних чемпіонатів, які потребують серйозної підготовки та фінансування. Найближче змагання — Чемпіонат світу в Італії. Відбір туди Євген пройшов, посівши два 1-х місця в поштовху та ривку на Відкритому чемпіонаті Асоціації гирьового спорту України в Ужгороді.

На обласних фестивалях або змаганнях серед шахтарів Євген виступає за Нововолинську шахту. 

***

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів