"Жінка Донеччини": як Юлія Содух зі Златоустівки вже 5 років стоїть на захисті країни

Цього року Юлія перемогла в конкурсі «Жінка Донеччини» в номінації «Захисниця року». Східний Варіант поспілкувався з нею про її службу та виклики повномасштабної війни

Момент, коли відбирає мову

Коли їй запропонували подати документи на конкурс «Жінка Донеччини», Юлія віднеслася до цього сумнівно. Воєнні будні вже стали для неї рутиною. Довкола служба, побратими та посестри, яким потрібно надавати психологічну допомогу та консультації. А поруч постійно ходять смерть та горе. Віра в себе підбадьорила і Юлія все ж заповнила анкету та надіслала її з усіма документами організаторам. Невдовзі її запросили до Києва, де проходило нагородження переможців.

Це був один із готелів столиці. Урочиста зала, тепла атмосфера, багато фотографій із міст та селищ рідної Донецької області. Коли назвали імʼя Юлії, як переможниці в номінації «Жінка Донеччини», вона не могла повірити. Нагороду їй вручив начальник Головного управління ДСНС у Донецькій області Олексій Мігрін. Треба сказати декілька слів перед усіма, але мову в той момент відняло. І Юлія побачила заплакані очі свого молодшого сина, який радів та аплодував, підтримуючи маму.

«У промові я сказала, що ми всі дуже змінилися: почали інакше мислити, говорити, діяти. Війна нас змінила, але це нормально. І дякувати Богу, що ми є такими, якими є», — пригадує військовослужбовиця.

Юлія народилася в смт Лисиче Донецької області. Дитинство та шкільні роки провела в Златоустівці. Після школи вступила до Бахмутського педагогічного коледжу на спеціальність «Дошкільна освіта». Пізніше, уже працюючи вихователькою в дитячому садку, Юлія вступила до Бердянського державного педагогічного університету на соціальну педагогиню. Після випуску працювала на два села — у дитячому садку Златоустівки та в школі сусідньої Хлібодарівки.

Хоч села сусідні, між ними 7 кілометрів. Щоранку Юлія прокидалася о 6 ранку, щоб встигнути на автобус до Хлібодарівки. А інколи добиралася велосипедом. І хоч жити на два села важко, роки свого викладання вона називає найкращими. Педагогиня — велика відповідальність. Необхідно вчасно підготувати матеріали для уроку, вкластися в 45 хвилин, закріпити знання учнів та учениць. Віддаватися роботі мотивували власні діти. На той момент Юлія вже мала двох синів — старшого Олександра та молодшого Данила. Після розлучення жінка мала підіймати їх сама.

У 2013 році Юлії запропонували перейти до Волноваської районної державної адміністрації. Спочатку в методичний центр, а потім — в управління освіти, сімʼї, молоді та спорту, де Юлія пропрацювала наступні 6 років, допоки не мобілізувалася до лав Збройних сил.

Момент, коли стискається серце

Юлія не мала військового досвіду до мобілізації. Тож після вступу до лав ЗСУ першою справою її направили до навчального центру для проходження загального військового вишколу. Їй було 40. Вона нічого не знала про військову структуру чи роди військ. Проте була впевнена, що після навчання потрапить саме до 56-ї окремої мотопіхотної маріупольської бригади. Щоб бути ближче до дому. Так і сталося.

Підготовка бійця важка. Необхідно витримати фізичні навантаження, проявити морально-психологічну стійкість, проходити щоденні тренування. 

«У мене була мета — покращити життя моїх дітей. А військовий вишкіл — невіддільна частина служби. Я розуміла, якщо я її не проходжу, то я повертаюся до управління освіти. Дороги назад не було».

Коли було складно, Юлію підтримували сини. Вони телефонували їй, казали, як сильно нею пишаються і яка вона молодець. Це завжди підбадьорювало.

Після навчання Юлія прийшла на посаду штаб-сержантки 56-ї бригади. Невдовзі пройшла сержантські курси, отримала нове звання та стала командиркою відділення протиповітряної оборони. Через 3 роки Юлія дослужилася до молодшої лейтенантки та перейшла до 41-ї окремої механізованої бригади на посаду офіцерки групи контролю бойового стресу.

«Пішла по своєму дипломному напрямку. Почала працювати з хлопцями, розповідати про бойовий стрес, як допомогти собі в такому випадку, як допомогти іншому. У житті вийшло так, що починала навчати я діток у садочку, потім учнів у школі, а тепер — наших бійців», — ділиться Юлія.

Початок повномасштабного вторгнення Юлія зустріла з бригадою на донецькому напрямку. Розпочалися важкі бої за Піски, неподалік яких вона була. Та лякали не обстріли, а невідомість за молодшого сина, який на той час був у Златоустівці. Село досить швидко опинилося під ворогом. Юлія намагалася вивезти його звідти, та одного моменту їй сказали: «Вже пізно». Розуміючи, що з дітьми українських військовослужбовців окупанти можуть зробити все, що завгодно, до голови Юлії йшли найгірші думки.

«Півтора місяця я його не чула й не знала, що з ним. Коли там зʼявився звʼязок, просила сусідів подивитися, чи живі, що з ними. Одного дня я зателефонувала сусідці, вона прийшла до нашого будинку, а там був мій син із моєю мамою. Я вперше почула його голос за цей час. Це найкраще, що могло зі мною статися на той час! А Данило мені першим ділом сказав: “Мамо, у тебе день народження був, вибач, що я не привітав”», — пригадує Юлія.

Почалося планування операції, як вивезти Данила на підконтрольну територію України. Адже залишатися в окупації йому було небезпечно. Пізніше хлопець розповідав мамі, як до них приходили російські армійці та питали про його маму. Забрали її документи, військові нагороди та деякі речі. Телефонували окупанти і Юлії: пропонували здатися, якщо вона хоче побачити ще сина.

«Я дуже боялася, що його можуть забрати. До окупованого Криму чи ще куди. Я зробила довіреність на дівчину свого старшого сина Альону, хоч і розуміла, що ця довіреність буде юридично непридатна в окупації. І вона їхала через Польщу, Литву, Латвію, росію, щоб його забрати. Шлях назад був важкий. Пʼять днів вони їхали, це був листопад, похолодало, а в Данила й куртки нормальної не було. Тяжко, важко, але доїхали».

Данило боявся їхати. Окупанти переконували, що всі зелені коридори розстрілювали. Юлія пообіцяла сину, що звільниться зі служби, як він повернеться. І що вони будуть разом. Вона відпросилася в командира, щоб уперше майже за рік побачити дитину. Зустріч, наповнена сльозами, обіймами та поцілунками, запам'яталася на все життя.

Та Юлія порушила свою обіцянку. І після зустрічі із сином повернулася на службу.

Момент, коли стигне кров

Зараз Юлія в складі 22-ї окремої механізованої бригади перебуває на харківському напрямку. У її обов’язки входить ментально готувати військовослужбовців перед виходом у бій та стабілізувати тих, хто повертається з ліній зіткнення. У разі потреби направляти до вужчих спеціалістів.

В обох випадках змінюється підхід. Коли готуєш військових на бойовий вихід, то їх варто мотивувати та надихати. З ліній зіткнення більшість із них уже повернеться з психологічними травмами, пораненнями, контузіями. Тоді їх треба заспокоїти, підтримати, показати, що ти поруч.

Юлія теж не одноразово потрапляла під обстріли. Вона пригадує, як у її житті стався перший потужний приліт уже після початку повномасштабного вторгнення. Усе почалося близько опівночі. Протягом майже 4 годин українські позиції накривали касетні снаряди. Паніка, стрес, багато поранених. По закінченню Юлія разом із санітаром перевʼязувала та надавала психологічну допомогу. З того моменту все змінилося. Обстріли частішали. Змінювалися їхні час, тривалість, інтенсивність.

«Мене ще очікує робота над собою. За час служби довкола відбулося багато травматичних подій, які вплинули на мене особисто, на мій психофізичний стан. І мало енергії. Розумію, що трішечки я вже видихалась. Пощастило з командирами, вони це розуміють, дають час поїхати та полікуватися самій. Але потім я дивлюся на хлопців. І розумію, що їм гірше, ніж мені. Тому тут я потрібна більше. Вони мене мотивують. Вони — титани, які, не дивлячись на обставини, йдуть знов і знов туди, де пекло», — ділиться Юлія.

Діти — те, що підтримує, те, що дає силу Юлії, коли стає зовсім важко. «Я хочу, щоб вони бачили сильну матір», — каже вона.

На нагородженні Юлія познайомилася з іншими жінками Донеччини, які вкладають багато сил і часу в розвиток суспільства та наближення перемоги. Виховательки, підприємиці, військовослужбовиці, громадські діячки, волонтерки, мами — усі мають велике серце та заслуговують на відзнаку.

«Ми всі змінилися, але це нормально, бо ми знаходимося в ненормальних обставинах. Нічого нас не зламає, і діти побачать, які сильні їхні батьки. Я завжди кажу хлопцям: “Як ми думаємо, так ми й живемо”. Сьогодні подумали, а через 2 місяці воно сталося. Тому думаємо тільки позитивно, думаємо тільки про хороше. І це класно, що є такі конкурси, які відзначають людей із нашої області, які стільки вже вклали в перемогу, у країну, і продовжують це роботи. Це надзвичайно. Це дуже підтримує», — дає Юлія напуття.

***