"Нас за людей не вважають — ставляться як до потолочі": як тепер виживають люди в окупованому Бахмуті

Захоплене місто, яке росіяни стерли з обличчя землі десятками тисяч снарядів, на сьогодні перетворився на логістичний хаб. У рідкісних вцілілих будівлях і поодиноких укриттях замість житла містянам окупанти облаштували свої «хаби» — натомість місцевим доводиться жити деінде, нерідко — майже просто неба. А в їхніх будинках замість стін — десятки забитих фанерами дірок.

Аби вижити, зігрітися й купити бодай базові продукти (тим паче — ліки) людям доводиться їздити в інші міста. Про обіцяні виплати, якими росіяни мали забезпечити нібито всіх мешканців новоокупованих територіях, не доводиться навіть мріяти. Щобільше — людей, яких окупанти вивезли у Донецьк чи інші давно захоплені міста, так само покинули без будь-чого. Ані житла, ні одягу чи гуманітарних наборів. Бахмутянам доводиться шукати їжу з простягнутою рукою та принижуватися, допоки росіяни господарюють у знищеному місті. Тож які умови життя в Бахмуті на сьогодні, і на що окупанти нарекли містян — у матеріалі Східного Варіанта. 

«У бетон всмокталася людська кров, тіла лежать під тоннами цегли»: що відбувається в місті на сьогодні? 

Христина, мешканка Бахмута, а нині — переселенка у Києві, вимушено залишила у місті своїх батьків. Ті вже з кінця лютого 2023 року переїхали у підвал багатоповерхівки, в якій прожили понад 30 років. На той момент у їхній квартирі вже не лишилося вцілілих вікон — за кілька місяців до того їх довелося забити дошками, а потім — і ковдрами, аби хоча б якось втримувати тепло. Це не допомагало — і попри це обоє пенсіонерів відмовлялися їхати до доньки, допоки ще була можливість евакуюватися.  

«Сусідів по будинку на той момент майже не лишилося — всі або виїхали на територію України, або переїхали жити у приватні будинки. Наприкінці березня батькам теж довелося переїхати у будинок знайомих, — там був і підвал, і можливість опалювати кімнати дровами. Раніше там була навіть криниця, але коли батько намагався набрати води — не зміг: води не лишилося, а діставав звідти дуже мокру землю, яку вони відстоювали по кілька годин. Батько був впевнений, що це через вибухи — землю трусило від прильотів, тому все змішалося», — розповідає Христина. 

Дівчина зізнається, що кілька місяців сиділа на антидепресантах — особливо коли вдавалося зрідка поговорити з батьками. Пригадує, як мама у сльозах розповідала, що в бетонні уламки біля їх будинку в’їлася людська кров — тоді просто неба уламок позбавив життя місцевого чоловіка. Кілька днів його тіло лишалося на вулиці, допоки мешканці наближених будинків не вирішили через трупний запах захоронити його. Хоч це робили й молодші чоловіки — шоку від усвідомлення вистачило й для батьків, які допомагали проводити «церемонію поховання». Крім того, вулиця, на якій вони жили, до повної окупації просякла трупним смородом — про це їй розповіла мама уже згодом, наприкінці літа 2023 року. Під тоннами бетону лежали тіла загиблих містян — ті, які намагалися врятуватися у підвалах чи не могли спуститися з власних квартир. 

Коли у травні місто повністю захопили — будинок, в якому жили батьки дівчини, вцілів. Завдяки цьому лишилася можливість жити у знайомих стінах, проте й це було складно — хоч росіяни почали господарювати, про виплати, гуманітарну допомогу чи то воду для містян було складно навіть очікувати. Здебільшого подачки відбувалися на камеру російських пропагандистів, які приїжджали у супроводі вантажівки чи невеликого буса. Для «масовки» було достатньо про це оголосити — і люди вимушено приходили, щоб прогодувати себе чи родини.  

«Мої батьки кілька разів потрапили на камеру, коли прийшли по їжу. Їхні запаси були мінімальні, тому вони останніми тижнями мало що їли. У червні я вперше побачила їх на відео… Була просто рада, що вони живі, бо зв’язку з ними не було більш як місяць. Зараз так само доводиться чекати, поки мені вони самі зателефонують із сусіднього міста — зв’язку в Бахмуті немає», — розповідає мешканка окупованого міста.

Христина додає, що відтоді росіяни пропонували її батькам та сусідам поїхати на територію «днр» — нібито в Попасну, Шахтарськ та Маріуполь. Родина Христини відмовилася від цього, сусіди ж погодилися. Щоправда, повернулися уже за кілька тижнів — коли їх привезли в населений пункт, де наказали самостійно шукати житло. Принаймні якщо їм не подобається «шелтер» — занедбаний гуртожиток з забитими вікнами та цвіллю на стінах. Хоча виїхали родини з більш-менш цілих приватних будинків, де могли жити у кращих умовах. 

«Я була дуже рада, але налякана, що батьків можуть насильно вивезти з будинку. Пощастило, що цього не сталося — зараз вони хоча б живуть там, де можуть зігрітися й не ходять під дулами автоматів», — каже дівчина. 

На сьогодні Бахмут — повністю мілітаризоване окупантами місто, хоч і виживати там доводиться з величезними зусиллями. У місті немає світла, води та газу. Будь-які зручності зрідка бувають у Соледарі — наприклад, мобільний зв’язок. Туди (або на раніше окуповані території) доводиться їздити за немалі гроші, просячи підвезти сусідів або даючи гроші їм на продукти чи ліки. Вартість дороги туди й назад для одного — від 500 до 600 рублів. Тому батьки здебільшого їздять окремо, намагаючись економити гроші, які ще до окупації перераховувала донька. Хоча й шлях також небезпечний, як і пересування містом — оскільки Бахмут та вся наближена територія густо замінована «пелюстками», якими розкидалася окупаційна армія. 

«Дуже страшно за батьків, тим паче я не знаю, що з ними відбувається. Востаннє ми розмовляли на початку листопада, коли мама поїхала по ліки та продукти. Тепер чекаю на її дзвінок цього місяця. Телефон з рук не випускаю, бо на розмову інколи буває лише 5-10 хвилин — і зв’язок поганий, і розмовляти телефоном мама побоюється, аби не наразити нікого на перевірки», — пояснює Христина. 

«Нас не вважають за людей»: мешканців Бахмуту «кинули» на обіцяні виплати 

У спілкуванні з журналістами мешканці Бахмута, які виїхали з потрощеного міста на територію так званої «днр», скаржаться: росіяни обіцяли кожному сплатити по кілька десятків тисяч виплат — нібито за пережиті жахи та за потрощене житло під час бойових дій. Хоч виплати й мізерні (порівнюючи з тим, скільки б довелося вкласти у придбання нового в іншому місті), але це принаймні могло дати «буст»  переселенцям. Однак і такого шансу росіяни їх позбавили — зауваживши, що поки що місто неможливо відновити, а тому й доставити туди хоч якісь гуманітарні набори чи гроші — неможливо. Тому ті, хто лишається жити серед руїн, мають у більшості величезні борги. Про це розповідає Ольга, мешканка Бахмута (ім’я жінки змінене у цілях безпеки — ред.). 

«Жителям Курського прикордоння виплачуватимуть 20 чи 40 тисяч рублів за оренду житла, бо їхнє зруйноване через бойові дії. Чому таких виплат немає мешканцям л/днр, як обіцяли на початку? У нас уже здають нерви! Я не знаю, як казати про це без матюків! Нас не вважають за людей. Допомоги ніякої немає, компенсації немає, статусів немає — ні мешканцям Артемівська, ні Соледара! Ми відчуваємо себе забутими та покинутими. І ставляться до нас як до якихось сволот чи поторочі — всі шарахаються й бояться навіть просто поговорити з нами. Соромно в очі дивиться, видно», — скаржиться Ольга. 

Жінка додає, що місто — в руїнах, і попри це жодна комісія чи так звана окупаційна влада не приїжджають — бояться побачити на власні очі те, на що прирекли містян. Через це про біди людей не знають на територіях більш вцілілих міст — аби не зіпсувати картинку «турботи» про мешканців захопленого регіону. 

«Всі знають, у якому стані місто — це суцільні руїни. То чому б не виплачувати людям компенсацію? Чи цьому теж ЗСУ заважає, — гроші забирають? Набридли ці пусті розмови за Артемівськ (окупаційна назва Бахмута — ред.) і Соледар. За нас забули начисто. Змінилася лише назва, а люди не потрібні», — наголошує мешканка Бахмута. 

Разом з тим Ольга зауважує, шо компенсація за пошкоджене житло, яку видають бахмутянам, мізерна. За неї можна придбати хіба що труну, максимум — подушку в неї (для комфорту). А справжню вартість будівельних матеріалів чи житла ніхто з окупантів не враховує — розміром виплат вони хіба що знущаються з людей. 

Крім того, окупанти вигадали ще одну схему, як законно відмовляти мешканцям Бахмута в компенсаціях. Відтак, за законами й України, і росії, зміна назви міста, вулиці чи прописки не є причиною змінювати паспорт. Водночас адміністрація днр за керівництва президента рф путіна видала новий наказ: мешканці Бахмута, аби отримати бодай якісь виплати, обов’язково повинні змінювати паспорт — і не лише на російський, а й вказувати в ньому окупантську назву міста — Артемівськ. 

«Керівниця ФМС Донецька це заявила — що повинен бути замінений паспорт і назва міста. Я в шоці, вони взагалі знахабніли! Що хочуть — те і роблять. Тепер лякають тим, що не приймуть такі паспорти зі зміною реєстрації при оформленні компенсацій», — скаржиться Ольга.

Щобільше — росіяни навіть припинили приймати заяви на виплати компенсацій за пошкоджене житло. Зокрема, замість обіцяних грошей вони просто «завертають» документи — зі словами, що невдовзі припиняють свої повноваження й нібито передають їх у Шахтарськ. Щоправда, в окупованому місті навіть нічого не знають про те, що невдовзі у них з’явиться нова функція та обов’язки.

А щодо виплат за втрачене майно, які окупанти нібито теж мали забезпечувати, склалася вкрай кумедна ситуація — містяни можуть отримати гроші лише за попередньо прописаний «шаблон» цього нажитого майна. І все, що виходить за рамки списку. яким би дорогоцінним не було. навіть не розглядається. 

«Місто зруйноване до фундаменту, його немає й невідомо, яке рішення ухвалять по ньому. А у втрачене майно можна написати лише холодильник, шафу для посуду, плиту, стіл, стілець або табурет, диван або ліжко, телевізор, бойлер або колонку, і все. Вони там список дають, більше нічого не напишеш», — каже у розмові з журналістами Віра, мешканка Бахмута.

Ще одна співрозмовниця, Світлана, додає: вона уже півтора року намагається домогтися бодай якихось виплат чи допомоги від так званої влади. Щоправда, ані президент путін, до якого вона теж зверталася, ані адміністрація «днр» чи навіть російські депутати не можуть (або не хочуть) нічим допомагати мешканцям розтрощеного міста.  

«Моїх батьків, яким більш як 70 років, і 94-річну бабусю півтора року тому евакуювали з Артемівська. Увесь цей час я бігаю всіма інстанціями! Президенту писала кілька разів. Всім байдуже — і як ви живете, і на що винаймаєте житло. Скрізь одна відповідь: тиша», — каже жінка. 

Відколи члени її родини переїхали на територію росії — їм довелося неодноразово звертатися за допомогою у місцеві лікарні та в соціальні служби. І, каже Світлана, жахливим ставленням росіян до переселенців вони шоковані — настільки їх відверто ненавидять на території федерації. 

«Моїй матері 71 рік, ледве ходить. Пенсія — 12 тисяч рублів, і вона не одна така в Рязані. І де їм працювати? Щодо соціальних столових, які нібито діють для переселенців — я собак краще вдома годувала. І паштетом, і тушонкою. А батьків і бабусю гірше за собак годують У лікарні взагалі їм сказали «валити туди, звідки приїхали». Це ще вони багато чого мені не розповідають — знають, що я приїду й голови їм поламаю, сволоті. Там ніхто нікому не потрібен, і нехай херню не розповідають, що все чудово і нашим людям там раді», — обурена мешканка Бахмута. 

***