"Я за освітою – юрист і економіст, а працюю санітаркою": жителі окупованого Маріуполя про доступні вакансії

На сьогодні захоплений навесні 2022 року Маріуполь рясніє представниками неслов’янської зовнішності, найчастіше завезеними у місто для того, аби «дати роботу та житло мігрантам». Так звана влада, яка поставила за мету нібито відновити демографію знищеного міста,  майже витіснила з ринку праці корінних маріупольців – саме тих, які пережили бомбардування, ховали членів родини серед руїн і оплакували власне понівечене життя.

Маріупольці, які увесь цей час живуть в окупації, скаржаться журналістам Східного Варіанта: для них привладні росіяни не передбачили посад навіть на позиціях клерків. Тому місцеві, які народилися та прожили пів століття у місті, вимушені з кількома вищими освітами працювати прибиральниками, двірниками, продавцями чи у кращому випадку – санітарами. 

«Маріуполь більше не для маріупольців, а для узбеків і чеченців»: які вакансії готові запропонувати місцевим жителям в окупації?

Євгенія, мешканка Маріуполя, розповідає: вона у 2012 році отримала червоний диплом фінансиста. За професією до повномасштабного вторгнення вона працювала 20 років, пройшла за цей час десятки курсів підвищення кваліфікації та навіть почала працювати з міжнародними фондами, в яких вважалася одна з кращих спеціалістів. Однак велика війна все перекреслила: офіс, у якому вона працювала, вигорів вщент через російську ракету, філіал підприємства екстрено виїхав із Маріуполя напередодні вторгнення, а сам бізнес припинив співпрацювати з тими, хто лишився на окупованій території. Через хворих батьків їй довелося лишитися в місті під триколором, і це таки забило останні цвяхи у домовину бідності родини – оскільки росіяни на ринку праці не лишили місця маріупольцям.

«Наше місто вже давно не для маріупольців. Тут від нашої місцевої культури не лишилося сліду, куди не плюнеш – узбеки, чеченці, якісь народи з росії, про яких я навіть не чула. І всім знайдуть роботу кращу, ніж нам, місцевим, щоб тільки заселити місто невідомо ким! І ті, хто ледь-ледь може зв’язати два слова російською до купи – працюють бухгалтерами, менеджерами. А ми все життя тут провели, вивчилися, дітей виростили – і повинні працювати продавцями, прибиральниками, клеїти оголошення по морозу на вулиці й впрошувати копійки, за які не можна прогодувати самого себе, не кажучи про оренду і якісь інші витрати», – каже жінка.

При цьому маріупольці обурені: вони й так працюють за безцінь – навіть на тих «чорнових» роботах, за які беруться лише приїжджі з «глибинок» росії. Зокрема, навіть з мінімальним рівнем зарплатні містян «кидають» на гроші – і замість обіцяних 11 тисяч рублів за місяць роботи на будівництві (близько 5 тисяч гривень), всім працівникам видали лише 7 тисяч (тобто менш як 4 тисячі гривень). І у багатьох випадках коли працівникам віддають хоча б частину обіцяних грошей – це вже вважається за успіх. 

«Чоловік працював із бригадою маріупольців, найняла їх пітерська компанія, яка тут ремонтувала пошкоджені будинки. Зарплату завжди затримували, але врешті таки віддавали. А з грудня минулого року взагалі забули, що їм потрібно платити! В результаті за січень, лютий і березень ми досі чекаємо хоч якихось грошей. Хлопці закривали «хвости» підряднику, виправляли всі недоліки після попередніх бригад. Дуже образливо. Бо коли почали з’ясовувати, що відбувається – виявилося, що договори, які вони підписали, були розірвані в односторонньому порядку задовго до крайніх виплат», – розповідає Галина, одна з мешканок міста (ім’я змінене у цілях безпеки – ред.). 

І ця ситуація – системна та триває з перших днів окупації міста, наголошують маріупольці. Наприклад, Олег (ім’я змінене у цілях безпеки – ред.) працював у підрядній московській фірмі, де підрядник також понад сотнею маріупольців уклав договір. Аргументував він це тим, що хотів дати роботу місцевим, які втратили у рідному все – і житло, і роботу. Але в результаті усіх чоловіків «без нічого» він такими ж і покинув – і без роботи, і без обіцяних грошей. 

«Кожному з наших хлопців із бригади винні 250-300 тисяч рублів. А не заплатили ні копійки – прикривалися тим, що договір офіційний, тому нам немає чому хвилюватися. І кілька місяців тому фірма усіх в один день звільнила й повернулася в Москву, а ми лишилися тут без нічого», – каже чоловік. 

Зокрема, за словами Олега, йому не заплатили ані за ремонтні роботи на «Нептуні», ні на «Туристі», БК «Металурга». А тим, кого ще не звільнили, у Маріуполі просто не платять грошей… і кажуть «закрити рота», погрожуючи звільненням. 

«У «Буд Альянсі» годують обіцянками. Дали розрахунки й сказали, що грошей немає, і вийшов наказ: якщо хтось вимагатиме зарплатню – звільняти. Так уже двох звільнили, а інші бояться обурюватися, терпіли», –  пояснює інший співрозмовник журналістів.

Разом з тим маріупольці додають, що вихователі у дитсадках хоч і більш систематично отримують оплату, проте жити їм теж немає на що – за місяць роботи вони отримують 16 тисяч рублів. Тобто менш як 10 тисяч гривень. 

«Ми працюємо в школі Мангуського округу і вже два місяці не отримуємо зарплату й так само відпускні. Ніхто не виплачує, сам відділ освіти отримує зарплату, школи та садочки не отримують нічого уже два місяці. Як можна жити людям далі й збирати дітей до школи, якщо немає коштів? Вчителі звільняються! Розрахункові також ніхто не виплачує», – скаржиться Алла, маріупольчанка (ім’я змінене у цілях безпеки – ред.). 

Через це місцеві обурюються: уже зовсім скоро може вийти така ситуація, як і в 90-х, коли невдовзі вчителі та інженери виходитимуть на вулиці й продаватимуть власні речі. Оскільки інакшим чином вижити в окупації просто неможливо. 

«У школах, наближених до сіл, скрізь така ситуація. Моя мама працює вчителем і сидить без копійчаної зарплати. Щомісячно мені доводиться допомагати фінансово. Школи з дитсадками й лікарні скільки можна переносити то на російський лад, то знову на український? Через це взагалі багато хто починає працювати в приватних закладах, бо інакше матимеш тільки обов’язки й ніколи – грошей. Кожні пів року – затримки зарплат, при чому на роботах постійні перевірки. Немає на робочому місці навіть в обід? Штраф. Відійшов поїсти – штраф, натомість ніякої фінансової підтримки немає. Люди нікому не потрібні, а на 16-18 тисяч рублів не виживеш», – додає маріупольчанка Марія.

«Дві освіти отримала, щоб тепер виносити сечу й кал у лікарні»: на яких посадах тепер працюють освічені маріупольці? 

Знайти роботу в окупації – один з найбільших та найскладніших викликів, зазначають співрозмовники. Насамперед – через брак вакансій, проте ще одна причина – в тому, що перш ніж пропозиції роботи з’являться у доступі – на те місце автоматично знаходять якогось представника не слов’янської зовнішності. нібито намагаючись повністю змістити маріупольців із соціально вищих сходинок у місті. 

Вікторія, 38-річна маріупольчанка (ім’я змінене у цілях безпеки – ред.), за освітою – лікар-педіатр та фармацевт. На навчання вона витратила понад 10 років життя – спершу в медінституті,  потім – на інтернатурі, потім ще 10 років працювала у місцевій лікарні. Однак з початком повномасштабного вторгнення жінка втратила роботу, а медзаклад, в якому працювала, був буквально розтрощений на цеглини з танків та авіації. В результаті, коли у нього формувався новий штат, для неї серед усіх вакансій не знайшлося жодного місця. Кабінети зайняли ті медики, які приїхали з різних регіонів росії – нібито через те, що мали бажання працювали «на благо» маріупольців. 

«У приватних розмовах мені розповідали, що ніхто сюди їхати не хотів – у знищене, пусте, з випаленими будинками й пустками місто, в якому лишався трупний запах. Але їх ледь не насильно випхали, щоб вони на нас набиралися досвіду, як на піддослідних. Навіщо було це робити, якщо в Маріуполі були свої медики? Не всі виїхали – лишилися і педіатри, й хірурги, й ЛОРи, УЗД-спеціалісти. Навіть молоді, яка лишилася й була на інтернатурі, можна було дати роботу, бо з росії приїхали такі самі недосвідчені лікарі. Натомість нас усіх навіть не розглядали на посади лікарів – тільки замінювати «утки», носити кал і мочу з палат, хоча в медицині я набагато досвідченіша й із деякими «молодняками» сварюся, бо вони ставлять діагнози одним місцем, і вони часто помилкові», – каже жінка.

Вікторія зауважує: така ситуація – по всьому місту. Маріупольців окупаційна влада нібито принципово вирішила не влаштовувати на серйозні посади – хіба що «по знайомству», хоча й це рідкість. Нині, за її спостереженням, усі робочі місця з доходом від 25 тисяч рублів посідають росіяни, більшість яких навіть не розуміють, що їм потрібно робити. А в результаті від цього страждає все місто – бо такі працівники займаються радше шкідництвом, аніж чимось допоміжним. Тоді як місцеві тепер працюють на будівництві, де їх систематично «кидають» на гроші й змушують принижуватися й випрошувати роботу, меншу вдвічі за мінімалку. 

«Чоловік мій – інженер. Він почав шукати роботу, показував резюме, чим займався, що конструював. У нього багато і приладів, і пристроїв, які допомагали й на будівництві, й на майстернях, і для СТО він створив кілька приладів для більшої зручності ремонту машин. Але у так званому «центрі зайнятості», точніше тому, як вони називають ту конторку, йому сказали обирать: або йти воювать, або лити цемент. Зараз він тягає цеглу на будівництві, отримує 14 тисяч рублів і «пайок» – якусь кашу без нічого й солоні огірки, які, на думку керівництва, вартують ще 4 тисяч рублів, які він їм не доплачує через «харчування на роботі». Годують помиями, платять копійки, і ми з вищими освітами тепер нагадуємо якихось «отбросів» суспільства», – додає жінка.

***