"Тримаємо Україну в собі": як мешканка Слов'янська поширює українську культуру за кордоном

Російські пропагандисти не одне десятиліття намагаються переконати світ, що Донецька область — історично проросійський регіон, де проживають прихильники «руського світу». Однак історія Тетяни вчергове доводить, що це неправда. Сьогодні Східний Варіант розповідає, як мешканка Словʼянська популяризує за кордоном українську культуру

Як любов до Словʼянська повернула Тетяну з Санкт-Петербурга

Тетяна Євтухова народилася в Словʼянську. Після закінчення школи вона поїхала вступати до Санкт-Петербурзького державного інституту культури. Але не вступила. Пані Тетяна зізнається, що їй дуже сподобався Санкт-Петербург (який тоді ще називався Ленінград). Тож вона прийняла рішення залишитися там, через що вступила до професійно-технічного училища за спеціальністю «Кранівниця електромостового крана».

У Санкт-Петербурзі пані Тетяна стала мамою — у неї народився син. Їй подобалися культура та театр. У майбутньому вона бачила себе гідом чи екскурсоводом. І навіть думала про те, щоб спробувати вступити ще раз до вищого навчального закладу — на цей раз до Ленінградського інституту театру та кіно. Але любов до рідного міста перемогла кар’єрні амбіції.

«Дитині було вже сім місяців. І я все більше розуміла, що хочу додому. І я спитала чоловіка: “Поїхали додому?”. Він каже: “Поїхали”. Я виявилася все ж “людиною маленьких містечок”. І все більше сумувала за Словʼянськом. Я дуже люблю наш Словʼянськ. Я займаюся його краєзнавством, дуже цікавлюся історією. І коли ми приїхали додому, я була такою щасливою…» — пригадує Тетяна.

Вдома Тетяна вступила до Словʼянського державного педагогічного інституту (зараз — Донбаський, ДДПУ) та вивчилася на логопединю. Спочатку працювала, як приватна фахівчиня, потім — у дитячому садочку. Та життя змінилося, коли вона за рекомендацією декана дефектологічного факультету прийшла працювати на катедру педагогіки університету, у якому сама ж і навчалася. Так почався її багатолітній викладацький та науковий шлях.

Асистентка, старша викладачка, захист кандидатської дисертації та отримання вченого звання — пані Тетяна пройшла всі кар’єрні сходинки в рідному до болю університеті. Сьогодні вона — завідувачка катедри природничо-математичних дисциплін та інформатики в початковій освіті. У своїй альма-матер Тетяна працює майже 32 роки. І зізнається, що це — найкращі роки її життя. І зараз, коли до неї приходять навчатися вже діти її перших студентів, вона продовжує нести викладацьку варту ДДПУ.

Як усе життя перевернулося за один тиждень

Словʼянськ називають «містом, із якого все почалося». 12 квітня 2014 року проросійські сили захопили міські будівлі правозахисних структур. Тетяна пам’ятає, як усе це було — будівля міліції, яку тоді захопили терористичні бойовики, розташована поруч із її домівкою. Вона пригадує виритий бліндаж у їхньому дворі, «невідомих» чоловічків та обстріли, які почали накривати місто. Тоді Тетяна разом із мамою майже на місяць покинули Словʼянськ, допоки його не звільнили українські захисники. І навіть не здогадувалися, що через 10 років їм доведеться знову виїжджати. Тільки тепер — надовше.

Коли зранку 24 лютого 2022 року Тетяна почула в телефонній трубці від своєї колежанки, що почалася війна, то не повірила. «Яка війна? Вона триває вже 8 років» — крутилося в голові. Та вибухи, які почали лунати того дня з різних сторін, та новини, у яких йшлося про перетин кордону російськими військами, підтверджували найгірші думки.

Душе швидко Тетяна зрозуміла, що це зовсім інша війна від тієї, яка почалася у 2014 році. Ворог стрімко окуповував українські землі, бомбардував міста та села, а над Словʼянськом постійно чувся гул ворожих літаків.

Наступного дня після початку вторгнення Тетяна разом із мамою та котом виїхали на дачу за місто, як вони робили 10 років тому. Та відчуття безпеки це не додало. У новинах лунали все страшніші цифри цивільних смертей. Навколишні до Словʼянська села безжально обстрілювали. Ворог ставав дедалі ближче.

«Мені стало ще страшніше, ніж було у 2014 році. Я приїхала додому, адже там, де перебували, поруч обстріляли село з літаків. І це було ніби у фільмах про 1941 рік. І тут, уже у Словʼянську, знову літаки, літаки, повітряна тривога… Я зрозуміла, що не витримую. І ми вирішили, що треба їхати», — пригадує Тетяна.

Пʼять днів родина провела в дорозі до Литви, куди Тетяну запросила подруга, яка вже довгий час там проживала. Так Тетяна разом із мамою та котом опинилися у Висагінасі — наймолодшому місті Литви.

У 1975 році Висагінас був заснований як місто-супутник для атомної електростанції, яку якраз почали будувати на березі однойменного з містом озера. Сьогодні у Висагінасі проживає близько 18 тисяч людей. Він розташовується в екологічно чистому районі — серед лісів та озер. Тут є все необхідне для життя.

Литва є країною, де для переселенців з України організували велику підтримку. Керівництво держави, пам’ятаючи про наслідки тоталітарного більшовизму, упевнено взяло курс на викреслення російської федерації з усіх сфер суспільно життя. Навіть попри те, що росіяни — одна з найбільших діаспор у Литві.

У Висагінасі росіян теж достатньо, ділиться Тетяна Євтухова. Колись вони приїжджали сюди, улаштовуючись на електростанцію, а після розпаду Союзу — в пошуках вищого рівня життя. Є ті, хто підтримує Україну, є ті, хто може прилюдно підтримати путіна. Та зазвичай такі люди не кажуть свої думки вголос, адже знають, що можуть мати наслідки.

Коли Тетяна з мамою опинилися в незнайомому місті та країні, було дуже важко. Усього за тиждень їхнє життя кардинально перемінилося. На щастя, Донбаський державний педагогічний університет, памʼятаючи досвід пандемії, швидко перевів роботу в онлайн-формат, тож Тетяна мала змогу дистанційно виконувати всі свої обовʼязки.

Та серце бажало більшого.

Як давнє бажання маленької Тетяни реалізувалося, коли їй було 59

Одного дня пані Тетяна пішла до будинку самоуправління Висагінаса (міська рада) та запропонувала свою допомогу.

— Можливо, я буду вам чимось корисна? — спитала вона, — мені хочеться щось робити.

— А ви знаєте, що в нас є українська громада? — почула Тетяна питання у відповідь на своє питання, — я дам вам номер телефону, а ви запитаєте.

А потім пролунало ще одне питання, якого Тетяна геть не очікувала:

— А ви співати вмієте?

— Може і вмію…, — відповіла Тетяна.

— У нас є український гурт — «Калина». Можливо, вам буде цікаво.

Так Тетяна вперше почула про «Калину». А за кілька днів уже прийшла туди на першу репетицію. Спершу сиділа та слухала, як співають інші, а згодом — уже разом з учасницями вивчала та розспівувала українські народні пісні. Не забарився і перший у її житті виступ.

«Гурт “Калина” вже давно є в Литві. Йому, мабуть, за 30 років. Багато людей приходило й уходило. Зараз у нас сім-вісім дівчат, усі — українки. Наша керівниця — Наталія. Вона має музичну освіту, а ми всі — аматорки. У нас неймовірні автентичні костюми, які збирала голова української громади. І ми співаємо дійсно неймовірні старовинні пісні. Такі, яких, мабуть, чули й співали наші бабусі. Я прийшла до колективу у квітні 2022 року. А в травні, на День Європи, нас запросили на Європейську площу Вільнюса виступити. Сказали, що співати будемо всі. Хвилювалася, не була впевнена, що пам’ятаю всі слова, але все пройшло чудово», — усміхається Тетяна, пригадуючи свій перший виступ у Литві.

У репертуарі гурту найрізноманітніші українські народні пісні: сезонні, козацькі, удовицькі, обрядові, святкові. Серед них «Ой, мама, люблю Гриця», «Летіла зозуля», «Ой там на горі», «Калина-малина, чого ж ти не цвітеш» тощо. Чи не всі учасниці — переселенки й абсолютні аматорки в співах. Їх обʼєднали любов до України та бажання творити українську культуру за кордоном.

Литва — багата на етнофестивалі, розповідає Тетяна. І на багатьох із них запрошують гурт «Калина», щоби прилюдно послухати українські народні пісні та насолодитися їхнім гарним виконанням. Наприклад, нещодавно гучно відіграв Міжнародний фестиваль національних культур «Руденінєс». У Висагінасі зібралися представники татарського, киргизького, латиського, білоруського, польського та українського народів. Представники кожної країни пригощали своїми традиційними стравами. Учасниці гурту «Калина» готували від себе борщ.

Почавши співати, Тетяна несвідомо виповнила, як виявилося, одне зі своїх дитячих бажань. Коли вона пішла до першого класу, мама віддала її в музичну школу. Для Тетяни підібрали скрипку. Однак спершу заняття їй не сподобалися, було важко. Затиски струн різали маленькі пальці, а сама скрипка давила на плече кожного разу, як семирічна Тетяна її підіймала. Одного разу вона сильно заплакала, і мама вирішила забрати її з музичної школи.

«Зараз це моя єдина претензія до мами. Єдина. Кажу, жартома: “мамо, ну як ти могла мене примусити? Ти ж бачила, що в мене це було?”.  І зараз мені цього дуже не вистачає — хотілося б уміти грати хоч на чомусь», — ділиться вона.

Натомість тепер Тетяна — співачка українського етногурту «Калина» в Литві. І готова нести українство для литовців.

Звичайно, Тетяна чула проросійські наративи про те, що у її рідному місті «чекають росію», а сам регіон — проросійськи налаштований. Та вона розуміє, звідки все це взялося. Розглядаючи «проросійськість Донбасу», треба сягнути глибше в історію його трагедій та геноцидів, які організовувала тут Російська імперія, а потім і Радянський Союз. Вона каже:

«Ми памʼятаємо Голодомор, і які наслідки він мав для регіону. Мій прадід загинув від розкуркулення. І кого заселяли після цього в їхні хати та на їхні землі? Росіян. Тому так, можливо, що відсоток російськомовного населення був більший, ніж в інших областях України. Але це не тому, що так хотіли люди. Ти можеш не бути чистокровним україномовцем, але ти маєш українську душу. І поширюєш це, тримаючи Україну в серці».

***