Спорт як порятунок: історія переселенки з Луганщини, яка змінила професію і відкрила власну справу

Ірина Міщенко народилася в Лисичанську. По закінченню школи продовжила навчання у Нафтохімічному технікуму за спеціальністю економіст-бухгалтер. Працювала за фахом у Комунальному автотранспортному підприємстві аж до повномасштабного вторгнення. Разом із чоловіком виховує двох дітей.

«Батьки не приховували своєї проукраїнської позиції»

Події 2014 року стали для родини Міщенків першим серйозним випробуванням. Ситуація у Лисичанську почала загострюватися після захоплення російськими військами українських міст у квітні 2014 року. А після проведення псевдореферендуму, якому не перешкоджала місцева влада та правоохоронці, стало зрозуміло, що треба виїжджати на підконтрольну Україні територію.

«Батьки не приховували своєї проукраїнської позиції й про це всі знали, тому було прийняте рішення покинути рідне місто», — пригадує події тих часів Ірина.

Сім’я виїхала на Полтавщину. Повернувшись додому за два тижні після звільнення міста, родина намагалася повернутися до нормального життя, попри близькість лінії фронту. За словами Ірини, місто не зазнало серйозних руйнувань і все було швидко відновлено, а життя потекло у звичному ритмі.

«Ми призвичаїлися, як і зараз, на третьому році повномасштабного вторгнення. Просто перестали звертати увагу на постійну загрозу й продовжували жити та працювати», — розповідає жінка.

Життя після повномасштабного вторгнення

24 лютого 2022 року близько 5 ранку в Лисичанську пролунали перші вибухи. О 7 годині Ірина вже була на роботі, тоді як чоловік з дітьми залишився вдома.

«Це було справжнє пекло. Вибухи не вщухали, постійно вила сирена. Люди в паніці виїжджали з міста», — згадує жінка перші години повномасштабного вторгнення.

Родина залишилася в місті, сподіваючись на швидку перемогу. Проте обстріли стали постійними. Від дій агресора руйнувань зазнала міська інфраструктура та житлові будинки. Але Міщенки не виїжджали, натомість долучилися до волонтерської діяльності, допомагаючи співгромадянам у скрутний час.

«Магазини зачинилися, життя наче зупинилося. У місті працювала всього одна пекарня, на день видавали на родину одну буханку хліба, якщо сім’я була понад 5 осіб, то дві. Кожен волонтер мав графік доставки хліба. Разом із цим ми з чоловіком розвозили гуманітарну допомогу — харчові продукти, ліки, господарчі товари, речі найпершої потреби тощо», — розповідає Ірина.

Звісно, що волонтерська спільнота тісно співпрацювала з військовими, і саме вони наполягли на тому, аби родина покинула місто. Врешті-решт, 7 квітня Міщенки разом із батьками Ірини виїхали з міста.

Спочатку дісталися Дніпра, їх прийняли у волонтерському центрі. А через декілька днів сестра матері запропонувала переїхати у Полтаву. Там родина залишилася близько 4 місяців.

«Роботи не було, заощадження закінчувалися, тому ми вирішили знову їхати туди, де жили у 2014, в селище Лютенька», — пригадує Ірина.

Пошук себе

Після вимушеного переїзду родина опинилася в Лютеньках, де Ірина постала перед труднощами працевлаштування. Вона бралася за різну роботу: від збирання малини до роботи у сільському магазині.

«Було важко, але в мене не було іншого виходу», — розповідає жінка.

У той складний час рятівним для Ірини став спорт, який завжди був частиною її життя. Відновивши фізичні тренування, жінка не тільки покращила власний емоційний стан, але й надихнула місцевих дівчат приєднатися до неї.

Спорт як порятунок: шлях до власної справи

Працюючи в магазині, Ірина вже розуміла, що це тимчасова робота. Вона шукала нові можливості для розвитку, проходячи курси з йоги та фітнесу.

Доленосним став момент, коли в соціальних мережах вона натрапила на оголошення про жіночі центри працевлаштування. Ірина вирішила спробувати.

«Ми вивчали як теорію, так і практику. Заняття тривали по дві-три години щодня. Нам детально пояснювали роботу м’язів, техніку дихання, особливості розминки, правильне використання тренажерів та спортивного обладнання. Окрему увагу приділяли роботі з дітьми та техніці безпеки», — розповідає жінка.

Успішно закінчивши навчання, вона отримала сертифікат та стартовий набір для відкриття власної справи.

У березні 2024 року зареєструвала ФОП. Поки тривав пошук приміщення для залу, заняття проводила на свіжому повітрі. Почали з легких пробіжок, поступово збільшуючи дистанцію.

«Найважчим випробуванням стало нерозуміння з боку частини односельців. У маленькому селі до новачків придивляються особливо прискіпливо. На жаль, дехто з місцевих вважає, що краще відкрити чергову забігайлівку, ніж спортивну залу», — зізнається Ірина.

Подолання перешкод

У маленькому селі пошук приміщення для спортзалу виявився непростим завданням. Зрештою увагу привернув занедбаний будинок, де раніше розміщувався магазин.

«Орендна плата складала 2000 гривень, але приміщення було в жахливому стані. Роками там ніхто нічого не робив, навіть територія навколо перетворилася на смітник. Після довгих роздумів я вирішила, що все ж варто ризикнути», — розповідає Ірина.

За два тижні інтенсивної роботи родині вдалося перетворити занедбане приміщення на спортивну залу. До ремонту долучилися сестра з чоловіком та мама Ірини.

«Я працювала і вдень, і вночі — фарбувала, білила, все робила власноруч. Кошти на обладнання довелося взяти в кредит», — згадує жінка.

Тепер у цьому приміщенні в Лютеньках Ірина проводить індивідуальні та групові тренування для дорослих і дітей.

Розвиток бізнесу

Першими відвідувачами спортзалу стали підлітки. Згодом сформувалися групи різного віку: від 4 до 18 років, а також група для дорослих. У залі проводять заняття з аеробіки, стретчингу, йоги та джампінгу на батутах.

«Вартість занять помірна. Обладнання купую поступово, в оплату частинами: спочатку придбали основні тренажери, потім батути для джампінгу. Крок за кроком оновлюю зал, впроваджую щось нове», — розповідає Ірина.

Особливу увагу тренерка приділяє соціальній місії — діти з родин, які перебувають у скрутних життєвих обставинах, займаються безплатно.

«Я не можу відмовити їм. У селі можливості обмежені, а діти прагнуть розвитку, спілкування та підтримки»,— пояснює вона.

Соціальна місія та плани на майбутнє

Спортивне життя не обмежується тренуваннями в залі. Влітку вихованці разом із тренеркою відпочивають на річці, долучаються до екологічних акцій. 28 вересня команда взяла участь у Благодійному забігу «Гадяцьке сафарі — 2024».

«Бігли всі — від найменших шестирічних учасників до підлітків. Мене запросили провести руханку перед забігом. Це був надзвичайно драйвовий день», — згадує Ірина, яка раніше вже брала участь у Всеукраїнському забігу на честь загиблих Героїв України, подолавши дистанцію в 10 кілометрів.

«Дуже хочу додому, в Лисичанськ. Ніхто і ніколи не зможе забрати в мене впевненості, що рано чи пізно ми туди повернемося. А поки що — не треба боятися змін та знецінювати себе», — каже Ірина.

Зв’язатися з тренеркою можна через її Facebook-сторінку.

***