Відновлення правди. Історія заснування Луганська

Роком заснування Луганська вважають 1795 рік, коли російська імператриця Катерина II видала указ про заснування чавуноливарного заводу в долині річки Лугань. Насправді ж ще до цього на території сучасного міста жили козаки, які й започаткували розвиток поселення. Докладніше про це в матеріалі

Від стародавньої історії до Київської Русі

Перші поселення на Луганщині своїм віком відносяться ще до стародавньої історії. Про це свідчать, зокрема, знайдені тут неолітичні стоянки та курганні поховання.

«Багаторічні дослідження дали нагоду відтворити умови життя людей, що жили на території Приайдар’я в 5900–5600 рр. до н. е. Хронологічно стоянки належать до епохи неоліту, причому це найдавніший у Східній Європі неоліт. Як відомо, ця епоха є часом епохального переходу людства до відтворювальних форм господарства (землеробства та скотарства). Проте старобільський неоліт за характером життя, ймовірніше, ще попередня епоха — мезоліт із його значним зростанням значення рибальства та інших видів діяльності, пов’язаних із річками. Місцеві мешканці також жили, переважно, користуючись річкою Айдар», — йдеться в «Нарисах історії Луганщини» авторів Віталія Курила, Олександра Набоки, Ольги Забудкової.

Перші курганні поховальні комплекси Луганщини належать до доби раннього енеоліту (4400–3800 рр. до н. е.). Зокрема, Олександрівський могильник, кургани біля Луганського національного аграрного університету та на вул. Марленівській у Луганську. Останні ж належать до епохи золотоординського панування.

Цікаво, що на Луганщині металургійна діяльність почалася не в 18 столітті, а задовго до цього — у другому тисячолітті до н. е. В епоху мідно-камʼяного та бронзового віків на території краю панували скотарі-кочівники. Вони навчилися не лише виробляти метали, а й використовувати їх у господарському житті.

«Приблизно в другому тисячолітті до н. е. в окремих районах Луганщини, близьких до місць зосередження нинішніх великих промислових підприємств, з’явилися специфічні стародавні стоянки, головною метою мешканців яких був видобуток та подальша обробка металів, насамперед — міді. Одна з таких унікальних стоянок була виявлена неподалік села Новозванівка Сіверськодонецького району», — пишуть дослідники.

У першій половині 13 століття на частині Луганщини панували половці, а трохи пізніше, у тому ж столітті, ці землі потрапили під владу монгольської Золотої Орди. Звільнитися від її ярма вдалося лише через століття, коли в 1362 році литовські воїни вщент розбили орду в битві біля Синіх Вод. Українські землі поступово почали звільнятися від монгольського впливу. Натомість із заходу на схід просувалося Велике Литовське Князівство.

Та навіть після цього за територіями українського степу на довгий час закріпилася назва Дикого Степу, що казало про неможливість заснування тут стабільних поселень. Адже постійні набіги татар із Кримського ханства (яке утворилося після розпаду Золотої Орди) призводили до постійних руйнувань та знищень.

Як Дике поле стало новою домівкою для козаків

У 14 столітті луганські землі входили до Чернігово-Сіверського князівства, яке було під васальним контролем Великого князівства Литовського. Остання литовська фортеця, де могли бути козаки (або, як їх ще називали, черкаси), була на березі річки Сіверський Донець поблизу сучасної Станиці Луганської. Саме там археологи зафіксували під час досліджень докази багатошарового населення і фортеці донських козаків.

Згодом почалися московсько-литовські війни, які тривали протягом майже усього 16 століття. У цей час на території сучасної Луганщини вже фіксували присутність «воровських козаків» — так московська влада називала тих, хто знаходився на цих землях без їхнього дозволу. Концентрація таких «воровських козаків» була помітна в районі теперішніх міст Лисичанськ та Сіверськодонецьк. Пізніше «воровські козаки» все ж були витіснені, а на їхнє місце з кінця 16 століття починаються хвилі козацьких заселень із Речі Посполитої.

Доктор історичних наук та професор Луганського національного університету ім. Т. Шевченка Олександр Набока виділяє декілька цих хвиль. Перша припадає на 90-ті роки 16 століття, коли в Речі Посполитій відбувається повстання під керівництвом Северина Наливайка. Побоюючись репресій з боку шляхти та за дозволом московської влади, яка також була зацікавлена в освоєнні безлюдних земель, козаки почали засновувати свої перші поселення на Слобідській Україні.

«Характер таких поселень був не такий, як на Запорізькій Січі. На Січ не допускали жінок, а на Слобожанщині селилися вже сімʼями, оскільки від гніву шляхти потрібно було рятувати й родини. Тому сюди, попри близькість до татар, прибували козаки з родинами», — розповідає Олександр Набока.

Друга хвиля переселень прийшлася на період повстання Богдана Хмельницького. Особливо на 50-ті роки 17 століття, коли Хмельницький зазнав перших поразок і уклав Білоцерківський договір. Саме в ці роки на Луганщині з’являються перші стабільні поселення.

Найбільша хвиля козацького розселення припала на 70–80-ті роки 17 століття, так звану «Руїну». Правобережна Україна стала місцем постійного протистояння, від чого люди шукали новий більш безпечний дім. У ці часи зʼявляються поселення Слобода Більська (сучасний Старобільськ), Біловодськ, Марківка тощо.

«Вже після відновлення Нової Січі козаки отримують змогу засновувати стабільні поселення. Тоді на території сучасного Луганська з’являються вже відомі нам козацькі селища Камʼяний Брід та Вергунка. Вони належали до Кальміуської паланки Війська Запорізького. Тож бачимо, що у 17–18 століттях заселення відбувалося з двох боків: з боку Слобідської України та з боку Запорізької Січі», — каже історик.

Землі козаків, на які прийшли серби та промислова революція

У першій половині 17 століття активізувалися російсько-турецькі війни, у яких на боці Російської імперії брали участь як козаки, так і серби. Імперська армія відштовхувала турків на південь до Криму, а землі, які звільнялися, передавали воїнам, які виступили на їхньому боці. У тому числі й сербам. У 1753 році на частині Луганщини була створена окрема територіальна військова одиниця Словʼяносербія, куди відійшли й запорізькі селища. Звичайно, що козаки відчували незадоволення від такого рішення влади, але мусили з ним миритися, каже Олександр Набока.

«Кам’яний Брід (село Кам’яне) на Лугані засновано в 1754 році як шанець 3-ї роти слов’яносербського кінного гусарського полку Івана Шевича. Третю роту потім змінила 4-та, а після утворення Бахмутського гусарського полку тут розташовувалася 10-та рота цього полку, тому село Кам’яне (Кам’яний Брід) отримало ще одну неофіційну назву — Десята Рота», — писали дослідники Володимир Подов та Віталій Курило в книзі «Історія Донбасу».

За результатами російсько-турецької війни 1768–1774 років територія Криму відійшла до Російської імперії. Створилися сприятливі умови для заселення та освоєння південних земель — донецького степу. Натомість поступово відпадала потреба в козацьких формуваннях, які довгий час патрулювали та захищали ці території від турецько-татарських нападників. У 1764 році наказом Катерини II була скасована Гетьманщина, а в 1775 — ліквідована та знищена Запорізька Січ. Епоха козаччини скінчилася, а козаки перестали займати окрему ланку суспільства і злилися з іншими верствами населення. 

Землі Війська Запорізького остаточно увійшли до Російської імперії. Зʼявилося кріпацтво. 

«Луганщина, як частина колишніх козацьких територій, поступово інкорпорованих у російську політико-адміністративну та соціально-економічну систему, наприкінці 18 століття, повною мірою відчула на собі справедливість висловлених Конквестом припущень (британський історик Роберт Конквест порівнював кріпацтво з рабством — ред.). Кріпацтво, яке прийшло в край разом із російським імперським порядком, було системою, що трималася переважно на рабський, особистій залежності селян від поміщиків», — пишеться в «Нарисах історії Луганщини».

Водночас розкривався промисловий потенціал Луганщини та Донеччини. Ще в 1721 році Семен Чирков та Микита Вепрейський знайшли поклади вугілля неподалік сучасного Торецька. Це стало початком нової ери та заснуванням Донецького вугільного басейну. Відкривалися шахти, заводи, фабрики, розвивалася логістика та торгівля. Це, своєю чергою, привернуло увагу багатьох іноземних підприємців, які бачили в Донбасі можливість заробити.

У 90-х роках 18 століття шотландський підприємець Карл Гаскойн узяв на себе завдання чи не з нуля створити матеріально-технічну базу Чорноморського флоту, який будувався в нещодавно завойованому Криму. Для цього підприємець отримав державну субвенцію в розмірі 50 мільйонів рублів. Після масштабної геологічної розвідки степів луганського краю, в 1794 році він доповів у Санкт-Петербург, що знайшов у Донецькому та Бахмутському повітах достатньо вугілля та руди для виробництв гармат. Наступного року вийшов наказ Катерини II про початок будівництва чавуноливарного заводу поблизу річки Лугань, що і вважається станом на сьогодні початком історії міста Луганськ. Уже за три роки завод почав свою роботу, а вугілля для нього видобували в першій на Донбасі шахті поблизу Лисичої балки (сучасний Лисичанськ).

З початку заснування завод на річці Лугань називали Катеринославським, а з 1797 року — Луганським. З цього ж року так називали й заводське поселення, яке вже будувалося поруч. Для будування та роботи заводу на нього переводили людей із Російської імперії. Перші робітники селилися в навколишніх селах Камʼяному Броді та Вергунці.

«Вони будували завод, а поряд із ними казарми із хворосту і глини, а також землянки, де потім селилися самі. Так виникло робітниче селище ливарників на Лугані в Донецькому повіті, який незабаром був перейменований у Слов’яносербський повіт. У першу чергу було побудовано 11 кам’яних будинків для англійських спеціалістів і дві казарми. Будинки спеціалістів утворили вулицю, яку називали Англійською. Казарми й землянки утворили другу вулицю, названу Петроградською», — йдеться в «Історії Донбасу».

Хоч англійці жили добре, основну частину робітників заводу складали кріпаки, яких приганяли з інших регіонів імперії. Нижній прошарок заводського механізму складали каторжники та бродяги, яких насильно пригнали на завод для важкої роботи.

Та все ж таки завод Гаскойна не зміг утвердитися в промисловій ланці Донбасу й зачинився вже в 1887 році. Серед причин цього дослідники називають як брак незалежної інфраструктури, так і відсутність ємного комерційного ринку. Однак розвиток поселення, що було поряд, уже було не зупинити.

Формування міста Луганськ

З кожним роком заводське поселення більшало. Тут діяли пошта, госпіталь, аптека, бібліотека, музей. У 1823 році відкрили першу на Донбасі гірничу початкову школу для дітей заводських працівників, в 1839 році — початкову гірничу школу в Кам’яному Броді, а в Луганському заводі — гірниче училище, середній навчальний технічний заклад. У 1837 році в заводському селищі відкрито метеорологічну станцію — першу на Донбасі. Розвивалася торгівля.

«У поселенні Луганського заводу в 1801 році народився відомий учений і письменник — автор 4-томного “Толкового словаря живого великорусского языка” В.І. Даль, жили й працювали багато гірничих інженерів та інших фахівців, які стали провідними діячами науки й техніки. У їх числі — почесний академік Петербурзької Академії наук Є.П. Ковалевський, видатний гірничий фахівець, який став першим професором металургії в Україні, А.Ф. Мевіус та ін. Сюди приїжджали діячі гірничої справи, проходили практику випускники Корпусу гірничих інженерів — Гірничого інституту. Усе це висувало селище Луганський завод у розряд видних центрів економічного, наукового й культурного життя Донецького басейну. І не випадково вже в 1847 році в губернії обговорювалося питання про перетворення заводського селища в місто й перенесення сюди центру повіту зі Слов’яносербська. Проводилися і відповідні приготування. Проте титул міста і своє нинішнє ім’я — Луганськ — воно отримало тільки через три десятиліття», — писали Володимир Подов та Віталій Курило в «Історії Донбасу».

У 1882 році поселення Луганський завод та Камʼяний Брід обʼєднали, дали статус міста та єдину назву — Луганське. З цього починається новий етап у розвитку міста.

Історія доводить, що Луганськ має цілком українські корені. Тож російський історичний наратив про «русский город» є не більше, ніж частиною їхньої давно закладеної імперської ідеології «русского мира». Про це каже й Олександр Набока.

«Усі ці міркування, що зимівники, які тут були, не мають сили, чи то, що це були варварські поселення, не витримують критики. Це просто таке ідеологічне російське судження. Насправді це були звичайні поселення, які мали господарчу систему, вирощували зерно, торгували ним. Навіть без заводу, на мою думку, завдяки розвитку товарного зернового виробництва, цей край міг би стати достатньо цивілізованим», — резюмує історик.

***

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США / Supported by the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government