Війна, ВПО, адаптація: як волонтерство допомагає переселенцям

ЖИТТЯ ДО…

Софії Діденко — сімнадцять років. Вона народилася в Білопіллі та майже все життя прожила там. Про своє рідне місто згадує з теплом:

«Це таке маленьке і дуже комфортне містечко. Для мене це дім, у якому я виросла, це спогади. Раніше здавалося, що в місті навіть нікуди сходити, але зараз Білопілля так не вистачає».

До 2022 року Софія вела звичайне життя: ходила до школи, навчалася на відмінно і мріяла про життя у великому місті. Проте, з початком повномасштабної війни її життя змінилося. Перші дні вторгнення були важкими. Білопілля не зазнавало інтенсивних обстрілів, але Софія відчувала страх через можливі напади ворога. Дівчина пригадує, що перші місяці майже не виходила на вулицю.

Улітку 2022 року вона почала волонтерити. Свій вільний час проводила у волонтерському центрі, де плела маскувальні сітки. Дівчина вважає, що це був маленький крок до чогось великого.

У січні 2023 року в Білопіллі активізувалася молодіжна діяльність. Софія з подругами долучилися до проєкту однієї громадської організації. Разом вони стали керівницями молодіжного простору “Free youth”.

«Ми з дівчатами почали робити молодіжний “двіж”: благодійні кіноперегляди, турніри в теніс і подібні заходи. Часто після обстрілів міста ходили розбирати завали. Нас звісно в той момент дорослі майже не сприймали серйозно, вважали ще замалими, але ми продовжували вперто робити свою справу», — ділиться спогадами Софія.

У березні 2024 року дівчата організували в місті Суми благодійний бал-маскарад «Містерія масок». Для Софії цей бал став такою собі точкою відліку: вдалося створити потужний захід, зібрати понад 45 тисяч гривень на ЗСУ та отримати новий досвід.

Так Софія стала волонтеркою та почала розвивати активну громадську діяльність у Сумах та рідному Білопіллі, допоки ворог не посилив обстріли рідного міста. 

ВИМУШЕНИЙ ПЕРЕЇЗД

Навесні 2024 року ворог почав значно інтенсивніше обстрілювати Білопілля:

«На нас сипали “градами”, КАБами, ракетами. Мама з чоловіком проживали в Сумах, а я залишалася з бабусею в Білопіллі та довго відмовлялася виїжджати. Не хотіла покидати бабусю та свою кішку. Але коли прилетіло близько і сильно, довелося зібрати речі та їхати в Суми», — пригадує Софія.

Переїзд та адаптація в новому місті були нелегкими. Софія зізнається, що найважче було покинути близьких людей. Ще складніше було читати новини про обстріли Білопілля:

«Коли ти знаходишся вдома і чуєш всі ті вибухи, тобі якось спокійніше. Ти розумієш, наскільки близько та сильно вдарило. А коли ти сидиш десь далеко і читаєш: “Білопілля, в укриття!”, а на питання “Чи сильно прилетіло?” чуєш: “Нормально”, стає важко. Ти не розумієш, “нормально” — це приліт в десяти кілометрах чи десяти метрах».

Софія пригадує, що перший час після переїзду вона дуже хотіла повернутися додому, навіть попри небезпеку. Її підтримкою стала подруга з Білопілля, яка переїхала до Сум раніше і допомагала адаптуватися до нового середовища.

Окрім подруги Софію рятувало волонтерство.

ЯК ВОЛОНТЕРСТВО ДОПОМАГАЄ АДАПТУВАТИСЯ

Після переїзду до Сум Софія долучилася до благодійного збору від команди «Суми майбутнього». Разом з подругами вона допомагала просувати збір коштів у соціальних мережах, організовувала різноманітні акції. Спочатку виходили на вулиці міста із плакатами «Донат — це твоє життя».

Згодом дівчата проводили благодійні ігри з перехожими. Окрім цього, Софія брала участь у сумських толоках, допомагала місцевому притулку для тварин та активно долучалася до акцій підтримки полонених «Азову». На своє сімнадцятиріччя дівчина влаштувала особливу акцію: вийшла на вулицю з плакатом «У мене День народження. Привітай донатом»:

«Я пам’ятаю, як стояла із цим плакатом, і так багато людей підходили, вітали та закидали гроші на збір. Я зовсім не очікувала такої реакції від перехожих, але була дуже приємно вражена».

ВІДШУКАТИ СЕБЕ ЗАНОВО

Попри труднощі адаптації, Софії вдалося реалізувати себе в новому місті. Вона впевнена, що після переїзду в інше місто найголовніше — не сидіти вдома:

«Найкраща порада — вийти у світ і шукати своє. Це може бути музика, малювання, аніме — що завгодно. Головне не залишатися весь час вдома. Рано чи пізно вдасться знайти своє оточення та можливості. Після переїзду я знову відшукала себе у волонтерстві. Завдяки благодійності я була постійно зайнята, мала багато роботи й відчувала себе потрібною», — підсумовує дівчина.

Софія зазначає, що надалі продовжуватиме активну громадську діяльність:

«Просто існувати — це не мій вибір. Я хочу бути корисною для країни. Чим більше гарних справ ти робиш — тим більше отримуєш задоволення. А життя в нас одне, тому треба прожити його на максимум».

Авторка: Юлія Колодич

***