"Триває десятий рік": історії молоді з Донеччини та Луганщини, в яких росіяни вкрали дитинство

Наратив окупантів: росія рятує дітей Донбасу від українських нацистів

Починаючи з 2014 року російські пропагандисти поширюють новини про те, що росія нібито рятує українських дітей з-під обстрілів та «евакуйовує» їх на територію країни-агресорки. Часто ці діти опиняються в рф без батьків. 

Водночас відомі російські пропагандисти регулярно розповсюджують міфи про вигадані «нацбати» та «українських націоналістів», які тримають дітей в заручниках або цілеспрямовано їх вбивають. Про це неодноразово говорила пропагандистка Анна Кузнєцова у своїх інтервʼю та в соцмережах.

Наступний наратив росіян полягає у нібито створенні щасливого дитинства для українських дітей, яке вони ж і відняли. Для цього вони примусово вивозять дітей на екскурсії в росію, оздоровчі табори та створюють дитячі «військово-патріотичні мілітарні організації».

Однією з таких є «Юнармія», про діяльність якої Східний Варіант розповідав раніше. У пропагандистських каналах та медіа регулярно можна побачити новини про проведення «оздоровчих таборів для дітей з Донбасу» на території окупованого Криму або у рф.

Спростування

Насправді ж окупанти незаконно викрадають дітей з тимчасово окупованих територій у росію та забирають у них право на життя, освіту й приналежність до України. 

У липні 2024 року Омбудсман України Дмитро Лубінець повідомив, що росія з початку повномасштабної війни викрала, за офіційними даними, близько 20 тисяч дітей. Точну кількість викрадених дітей складно точно підрахувати через окупацію частини території України. За його словами, загальна кількість юних громадян України, яких вдалось повернути з початку повномасштабного вторгнення рф, становить 736 осіб.

У своєму телеграм-каналі Дмитро Лубінець також назвав дії росіян «машиною перевиховання» українських дітей. Подібна тактика окупантів працює на ТОТ Донеччини та Луганщини ще з 2014 року. Розповідаючи про викривлену історію росії та проводячи патріотичні змагання, вони намагаються виховати нове покоління, яке не пам’ятатиме Україну, натомість буде лояльним до керівництва рф. 

Справжні історії про те, яким було дитинство та дорослішання молоді Луганщини й Донеччини нещодавно презентували у книзі «Триває десятий рік». До книги увійшло 30 історій з 70, які митці «Гарелеї Неотодрешь» збирали у рамках онлайн-архіву 14-8-22. Відповідно до ідеї проєкта історії розділені на три частини:

• 14 — 2014 — початок війни росії проти України, окупація частини Луганської та Донецької областей.
• 8 — нескінченні вісім років життя між цими датами.
• 22 — 2022 — початок повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Історії молодих людей, які на власні очі бачили злочини окупантів, показують, що насправді росія не рятує українських дітей, а навпаки лякає їх та відбирає їхнє дитинство. 

Одна з героїнь книги, Віра Кравченко, у своїх спогадах розповідає про життя у Харцизьку у 2014, переїзд до Краматорська та еміграцію до Польщі через початок повномасштабного вторгнення:

«Мені було одинадцять, коли війна прийшла в моє місто. Перший спогад — жахливі новини та батьки, які дивляться телевізор, майже не відходячи від нього. Мене лякала розгубленість та страх в їхніх очах, але тоді я ще не сильно замислювалася над цим. Другий спогад — вибухи. Ще не в моєму місті, але вже близько — в Донецьку. Саме тоді я навчилася розрізняти, що таке «прильоти» та «відльоти». І третій — це сама окупація. Я чудово пам’ятаю, як я заснула під українським прапором, а прокинулась вже під невідомим мені взагалі “триколором”».

Поліні Пушкіній у 12 років довелося переїхати з Авдіївки до родичів у росію через початок війни, проте згодом її родина була вимушена шукати новий прихисток через негостинність там:

«Я зустріла війну влітку 2014 в Авдіївці. Мені було 12. Ми переїхали до росії, бо там були родичі, вони допомагали та ділили з нами квартиру, але за місяць прогнали, бо їм набридло. Ми з родиною переїхали до гуртожитку для працівників заводу. Жили ми настільки бідно, що я раділа м'ясу. Взимку 2015 ми з батьками повернулися до Авдіївки, бо життя в росії занадто депресивне!».

Олександр Сантимиров з Лисичанська розповів про страх бойових дій та невідомість через війну: 

«Мені було 16 років, я тільки закінчив 1 курс гірського технікуму. Пам'ятаю 22 або 26 травня. Я прокинувся від звуку сирени. Пам’ятаю, що цей звук вселяв почуття тривоги та жах. … Їсти не було особливо чого, ми знайшли стару консервацію і їли її. Ту ніч я спав як на голках, прокидався від будь-якого шурхоту. Вночі були сильні вибухи, я чув постріл і свист та говорив про себе: Господи, тільки не сюди».

Куратор книги Віталій Матухно розповів Східному Варіанту, що на документування історій дорослішання під час війни його надихнули дискусії через початок вторгнення, коли люди розповідали, як для них почалась війна у 2022:

«На той момент було незручно чути про початок війни, коли для людей зі сходу України вони тривала 8 років, а зараз вже 10. Мені здається, для нас весь цей час був зрозумілим контекст подій, проте повноцінного діалогу на рівні країни не було. Важливо було закріпити цей спільний досвід переживання дитячої травми через початок війни й життя в її контексті. Видання присвячується молоді України. Наша молодість — це дорослішання, яке було спотворене через війну».

Щоб отримати видання «Триває десятий рік» та прочитати усі історії молодих людей, необхідно заповнити форму за посиланням. Його ціна — це вільний донат на діяльність «Галереї Неотодрешь» та потреби ЗСУ.

Роками росія бреше про порятунок дітей та нібито визволення українського народу від нацизму, проте насправді залишає українську молодь без дитинства, змушує жити та зростати у війні. Тактика російських окупантів завжди полягає у знищенні й спотворенні усього, що формує ідентичність та памʼять українців про мову, дім та історію. 

***