Відновлення правди. Козацька історія Маріуполя

І досі встановлення точної дати заснування Маріуполя викликає дискусії як серед пересічних мешканців, так і серед науковців. З 1977 року офіційною датою відліку приазовського міста заведено вважати 1778 рік, коли на його сучасних теренах було засноване повітове місто Павловськ. Але це не означає, що до цього тут ніхто не жив. Навпаки: територія сучасного Маріуполя стала частиною Кальміуської паланки, яка була адміністративно-територіальною одиницею Війська Запорізького. Докладніше про це в матеріалі

Витоки Кальміуської фортеці. Та чи існувала козацька Домаха?

У 15–16 століттях Надазовʼя перебувало під сферою впливу Кримського ханства. Цією територією пролягав один зі шляхів, яким татари користувалися для воєнних походів на Московське царство, — Кальміуська сакма (з татарського сукмак — стежка, дорога).

Кальміуський шлях відокремлювався від Муравського шляху (ще один степовий шлях на теренах України — авт.) правим берегом річки Кальміус — землями Кальміуської паланки Вольностей Війська Запорозького низового,  простягався через Слобідську Україну й біля фортеці Тор (сучасний Словʼянськ), перетинав Сіверський Донець, проходив поблизу фортець Старобільськ, Сватове, Валуйки, Новий Оскіл. А назву цей шлях отримав безпосередньо від річки Кальміус, яка впадає в Азовське море. Про це зазначає кандидат історичних наук Володимир Пришляк.

Для мешканців донецьких степів походи татар закінчувалися пограбуваннями та нападами. Тож невдовзі тут з’являються козацькі форпости, завданням яких було захищати прилеглі території від набігів ворогів. Одним із таких форпостів називають і Домаху, яка, за розповідями певних істориків, існувала на березі Азовського моря — на території сучасного Маріуполя.

Немає однозначного погляду на факт існування Домахи. Дослідники по-різному підходять як до трактування цього запорозького форпосту, так і до факту її можливого заснування.

Про запорозькі поселення на березі Азовського моря у 16 столітті згадував у своїй праці 1846 року «Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького» історик часів Російської імперії Аполлон Скальковський. Він писав:

«Військові пости для захисту кордонів та риболовства поставлені в Гарду на Бузі та в річки Кальміус зі сторони Азовського моря, “де зимівники козаків, ще із часів Прецлава Ланцкоронського (тобто з 16 століття) знаходилися”».

Дослідник А. М. Чорногор у праці «До історії заснування міста Жданова» 1971 року наголошував, що приблизно в 1500 році на території сучасного Маріуполя виник запорізький зимівник Домаха. Цей рік автор  пропонував роком заснування міста, «оскільки розвиток нового населеного пункту вже не припинявся».

Сама назва «Домаха» могла піти або від імені козачки, яка тут проживала, або від стародавнього міста Адамаха, яке існувало на березі Азовського моря на правому боці гирла річки Кальміус.

Як писав А. М. Чорногор, зимівник Домаха поступово перетворився на запорізький пост, який захищав промисловців, які ходили на Бердянське озеро за сіллю, і козаків, які займалися риболовством, від нападу кримських та ногайських татар. Коли частина запорожців переселилася після Північної війни, зимівник тимчасово зняли, однак повернули після повернення запорожців у 1734 році.

Доктор історичних наук Василь Пірко у своїх роботах також згадував про Домаху та вказував, що зведення цього запорізького укріплення припадає на початок 17 століття. Укріплення було побудовано на місці венеціансько-генуезького форпосту XIV–XV століть Адомахи.

«Нині з її існуванням не хочуть погодитися прихильники “указаної концепції” заснування м. Маріуполь в 1779 році на підставі грамоти Катерини II про відведення запорозьких земель під поселення виведеним восени 1778 р. О. Суворовим із Криму грекам, грузинам та молдованам. Саме завдяки пожвавленим зв’язкам запорозьких та донських козаків наприкінці 16 - початку 17 століття на річці Вовчій при витоках Кальміусу, Торця і Кринки та інших, появилося чимало запорозьких пікетів, зимівників, які згодом переросли в села й міста Донеччини», — писав Василь Пірко у своїй праці «Заселення Донеччини у XVI- XVIII ст.».

Маріупольський краєзнавець та дослідник Микола Руденко свого часу пояснював, що в 1500 році козаки (нащадки колишніх бродників) побудували в гирлі Кальміусу зимівник Домаха, а в першій третині 16 століття там же виникло запорозьке городище з такою ж назвою Домаха.

Однак, не всі дослідники погоджуються з існуванням Домахи. Кандидат історичних наук та доцент кафедри історії та археології Маріупольського державного університету Вадим Коробка зазначає, що на сьогодні немає жодного історичного документа, який свідчив би про існування «козацької Домахи». А території, де вона ніби знаходилася, в 16–17 століття перебувало під владою Османської імперії, що виключало вільне мешкання тут українського козацтва.

Беззаперечний факт Кальміуської паланки

Під час Північної війни запорізькі козаки на чолі з гетьманом Іваном Мазепою підтримали швецького короля та виступили проти Московського царства. Але козаки із союзниками зазнали поразки в Полтавській битві 1709 року. За таку «зраду» царський уряд заборонив козакам залишатися на їхніх історичних землях. Тож вони були змушені покинути свої території.

Наступні 25 років вони зверталися до царської, а потім і імперської адміністрації з проханням повернутися на землі своїх батьків та дідів. І все ж імперська адміністрація в Петербурзі задовольнила це прохання в 1734 році. Козаки повернулися, заснували Нову Запорізьку Січ, а на обох боках від Дніпра почали виникати козацькі поселення.

Саме після 1734 року на березі Азовського моря біля річки Кальміус сформувалося поселення, де проживали козаки та їхні родини. А. М. Чорногор писав, що укріплення в гирлі річки Кальміус козаки називали спочатку постом, а пізніше, зважаючи на значні розміри, фортецею. Між 1734 та 1756 роками фортеця стала центром однієї із шести паланок Війська Запорізького.

Вадим Коробка та його дружина Юлія (також кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії та археології МДУ) зазначають, що фортеця-селище Кальміус було засноване українськими козаками на правому березі річки Кальміус біля її впадіння в Азовське море. Цей населений пункт був центром адміністративно-територіальної одиниці Вольностей Війська Запорозького низового часів Нової Січі (1734 — 1775 рр.) та осередком заселення й господарського освоєння Північного Приазов’я.

«Щоправда, в описових джерелах, які походять від начальника Азовської губернії В. Черткова та канцелярії губернського правління, зустрічається назва центру паланки — “Домаха”, яку вживають окремі автори, навіть в енциклопедичних виданнях та в публіцистиці. Втім, в опублікованих до нашого часу документах козацького діловодства (листування Коша з паланкою) така назва жодного разу не зустрічається)», — пояснюють дослідники.

За словами істориків, при Кальміусі знаходилася залога із січовиків, на яку покладалося завдання убезпечення козаків-промисловиків від нападів кримських та ногайських татар, а також донського козацтва. Тут були випадки козацького суду за звичаєвим правом, існувала перша в краї православна парафія, якою опікувалися Митрополит Київський і Галицький. Центром парафії була деревʼяна церква на честь святого Миколая. У 1767 році церква була перевезена в село Камʼянка навпроти Нового Кодака (нині місто Дніпро), а на її місці побудували камʼяний храм.

«На чолі паланки стояла старшина, яку комплектували під час виборів у Запорізькій Січі. Вона призначалася Кошем з-поміж заслужених козаків; до її складу входили полковник, писар, можливо, деякі інші посадовці. Відомі імена старшин Кальміуської паланки, це, зокрема, полковники А. Чорний (1746 р.), М. Ус (1747 р.), Г. Якимович (1748 р.), Чуб (1753 р.), А. Порохня (1754 р.), П. Ногай (1756 р.), Л. Череда (1763 р.), І. Засуха (1767 р.), І. Велегура (1772 р.); писарі: О. Петруша (1745 р.), Д. Малиновський (1754 р.), Й. Сербинів (1756 р.), Г. Швидкий (1761 р.)», — пишуть Вадим та Юлія Коробка.

До того ж існувала паланкова символіка, яку застосовували в печатках. У її центрі схрещення козацької шаблі зі стрілою. А по боках цього зображення у два рядки розташовувалася абревіатура «ППКП» (тобто Полкова печатка Кальміуської паланки).

Після ліквідації Запорізької Січі в Кальміусі продовжували жити люди. У 1776 році тут мешкали один козацький старшина, 311 козаків та 23 робітники. Імперська адміністрація Азовської губернії декларувала заснування на місці містечка Кальміус міста Павловськ. У 1778 році начальником губернії В. Чертковим тут було закладено православну церкву в імʼя Марії Магдалини. Як зазначається в губернських статистичних відомостях 1779 року, із 74 жителів міста 57 були запорозькими козаками.

Невдовзі імператриця Катерина II дарувала грамоту про привілеї переселенцям із Криму, унаслідок чого на територію Надазовʼя почали прибувати греки.

«Загалом маріупольські греки розпочинали зводити місто Маріуполь не на пустому місці. Їм були передані 55 дерев’яних будиночків і Свято-Миколаївська церква, що належали козакам Кальміуської паланки. Наступність із козацьким періодом (особливо на початку опанування краєм переселенцями з Криму) полягала в безперервності в українському етнічному компоненті розвитку продуктивних сил краю», — пишуть Вадим та Юлія Коробка.

Яка ж дата заснування Маріуполя?

Павло Мазур, почесний краєзнавець Донеччини, пригадував, що весною 1978 року Миколу Руденка викликали в міськком Маріуполя (який тоді ще звався Жданов) та запропонували йому дописати та відредагувати нарис з історії міста, який свого часу написав викладач місцевого металургійного інституту Дмитро Грушевський.

Краєзнавець виконав доручення, результатом якого стала видана книга про історію міста, на обкладинці якої стояли прізвища Грушевського та Руденка. З того часу офіційним роком заснування Маріуполя вважався саме 1778 рік. Хоча сам Микола Руденко був прихильником ведення відліку історії міста саме з 1734 року.

«Руденко відстоював, так звану, “козацьку версію” заснування поселення в гирлі Кальміусу в 1734 році, яка, не дивлячись на низку документальних (письмових) і матеріальних джерел, до цього часу не сприймається місцевою владою. Демонстративний перехід Руденка на нове місце роботи був своєрідним актом протесту», — писав Павло Мазур.

«Виходячи з того, що в колах краєзнавців існують чотири дати заснування Маріуполя: 1734, 1778, 1779, 1780 роки, — доводить, що місто Кальміус-Маріуполь засновано в 1734 році», — зазначав Микола Руденко.

Вадим та Юлія Коробка писали, що у світовій практиці для визначення дати заснування міста чи поселення застосовуються такі критерії, як перша згадка в письмових джерелах, початок непереривної історії поселення, а також одне й те саме його розташування. За такими критеріями початок Маріуполя слід вести з моменту заснування українськими козаками фортеці-селища Кальміус.

Уже під час повномасштабної російсько-української війни, у 2023 році, міський голова Маріуполя Вадим Бойченко висловився про встановлення «історичної справедливості щодо заснування Маріуполя у X–XII ст., яке має давнє козацьке коріння».

Однак, Вадим та Юлія Коробка зазначили, що укладений «Експертний висновок щодо встановлення українського коріння Маріуполя, його історичних витоків, періоду заснування міста» від Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти й науки України містив ознаки фальсифікації. Зокрема, неправдоподібне визначення дати заснування міста.

«“Експертний висновок” — справжня “ведмежа послуга” для Маріуполя та маріупольців, яка в підсумку завдає шкоди, а не принесе користь. Вона відгукується в отруєній рашистською окупацією маріупольської історіознавчої атмосфери, що строюється рядом осіб — носіїв дипломів про вищу історичну освіту, які перейшли у своїх думках, переконаннях та діях на бік загарбників (…) Вони матимуть чимало слушних аргументів для спростування висновків експертної групи. Можемо бути впевненими, що зʼявляться контрекспертні висновки, море коментарів у пабліках, глузувань та дошкульних кепкувань із неспроможності української історичної науки», — резюмують Вадим Коробка та Юлія Коробка.

***