Відновлення правди. Як мешканці Донеччини брали участь в Українській революції

У 1917—1921 роках відбувалася національно-визвольна боротьба українського народу, відома як Українська революція. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.

Як наголошують в Українському інституті національної пам'яті, ці події повернули нашу батьківщину на мапу світу. Після століть бездержавності українці створили незалежну національну державу, яка мала територію, кордони, символи, власний парламент, уряд, військо, академію наук, гроші, мову, міжнародне визнання Української Народної Республіки. Відбулося об’єднання в одній соборній державі східних і західних українських земель. Нинішні символи України — синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн «Ще не вмерла Україна» обрані державними ще тоді.

У межах проєкту «Деколонізація. Відновлення правди» Східний Варіант розповідає, як Українська революція та проголошення УНР вплинули на Донеччину, та як на її теренах проходив український національний рух.

Як Донеччина воззʼєдналася з УНР

У 1917 році, коли на території Європи вирувала Перша світова війна, у Російській імперії розпочалася хвиля революційних потрясінь. Лютнева революція призвела до повалення монархії, зречення престолу Миколою II, проголошення республіки та встановлення влади Тимчасового уряду. Побачивши шанс звільнитися від російського гніту, у Києві в березні 1917 року проголосили про створення Української Центральної Ради (УЦР) та взяли курс на проголошення автономії. Це був представницький орган українського народу, а після проголошення УНР — перший парламент. І, як завжди, українці зіштовхнулися з протидією росії.

4 серпня 1917 року Тимчасовий уряд росії видав Тимчасову інструкцію Українській Центральній Раді. Відповідно до неї, правочинність УЦР поширювалася на пʼять українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську. Донеччина залишалася поза межами української автономності. З цього дня мешканці Донеччини розпочали боротьбу за возз’єднання з Україною. Про це Східному Варіанту розповів краєзнавець, член Національної Спілки Краєзнавців України й голова Історико-краєзнавчої організації «Добре поле» Анатолій Мєдвєдєв.

Пан Анатолій родом із Добропілля. Тему української революції на теренах Донеччини він вивчає вже пʼять років. Для цього досліджує численні архіви та фонди національних бібліотек. Маленькими фрагментами з різних видань, книг, журналів складається картинка подій, яка відбувалася в нашому рідному краї понад 100 років тому.

«На чисельних зборах українських організацій, як політичних, так і культурних, мешканці Донеччини засуджували рішення Тимчасового уряду і вимагали від нього приєднати Донеччину до Української автономії. Серед українських організацій, які виступали за возз’єднання з Україною, на Донеччині були осередки культурно-просвітницької організації “Просвіта”. Вони працювали в Бахмуті, Донецьку, Маріуполі, Слов’янську, Горлівці, Макіївці, Чистяковому, Дебальцевому, Волновасі, Костянтинівці. Українські національні об’єднання були в повітах, містах та селищах, серед яких були Бахмутська українська повітова Рада, українські ради й громади в Слов’янську, Бахмуті, Дружківці, Авдіївці, Єнакієво, Донецьку, Макіївці, Маріуполі», — розповідає Анатолій Мєдвєдєв.

Осередки українських політичних партій, які мали найбільший вплив серед мешканців Донеччини, активно брали участь в українському національному русі. Наприклад, Українська Партія Соціалістів Революціонерів (УПСР) та її відомі представники уродженці Донеччини Микита Шаповал зі Сріблянки Бахмутського району, Михайло Малашко з Георгіївки Покровського району. Другою за впливовістю українською партією в Донеччині була Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія (УСДРП), яка мала повітовий комітет та осередки в Бахмуті, Гордівці, Нижній Кринці, Макіївці, Дебальцево, Костянтинівці.

«Варто зауважити, що більш активну участь у діяльності українських політичних партій брали селяни, для яких важливо було отримати землю. Робітники й шахтарі брали більш активну участь у діяльності українських культурно-просвітницьких організацій і українських театральних гуртів, і не охоче в політичних партіях. Це було пов’язано, наприклад, з тим, що головна українська партія робітництва УСДРП ставило на перше місцеве вирішення національного питання, а робітники були зацікавлені у вирішенні, в першу чергу, економічних і соціальних питань», — розповідає Анатолій Мєдвєдєв.

Краєзнавець розповідає, що окрім культурних та політичних організацій, на Донеччині діяли ще військові ради: 25-го запасного піхотного полку в Бахмуті, окремого полку 3-ї кавалерійської дивізії в Покровську, 24-го запасного піхотного полку в Маріуполі.

Великим українським центром на Донеччини було місто Бахмут. Тут існувала Бахмутська Українська Громада, Бахмутська українська повітова Рада, осередок «Просвіти» та організації всіх основних українських партій: від лівих УСДРП та УПСР до правих УПСФ. Також у місті працювала Українська військова рада.

Другим великим українським центром була Горлівка, де знаходився Бахмутський повітовий центр УСДРП та одна із найбільших організацій цієї партії на Донеччині. У місті працювали три партійні організації УСДРП та два осередки «Просвіти». У Юзівці (сучасному Донецьку) існувала Юзівська Українська Громада, українські театральні драматичні гуртки, два осередки «Просвіти». Менш активна проукраїнська діяльність проходила в Дружківці, Єнакієво, Макіївці, Словʼянську. У Волновасі працювали осередки «Просвіти» та Селянської спілки. У Маріуполі — Маріупольська українська рада, Українська військова рада, «Просвіта» та УПСР.

«Діяльність усіх цих організацій призвело до того, що в жовтні 1917 року на повітовому селянському з’їзді в Бахмуті й Маріуполі більшість делегатів виступили за приєднання до Української автономії, та задекларували що єдиною владою в Україні й на Донеччині є Українська Центральна Рада. 13 листопада 1917 року Українська Центральна Рада в односторонньому порядку постановила приєднати Донеччину до Української автономії, і поширити владу Генерального секретаріату на цю територію. Одними з перших держслужбовців, які були призначені Генеральним секретаріатом на Донеччині, були комісари освіти в Бахмутському повіті. Серед них вчитель із Горлівки Косячний, а в Маріупольському повіті — це Коваленко», — розповідає Анатолій Мєдвєдєв.

Донеччина в складі УНР та більшовицьке вторгнення

Краєзнавець каже, що мешканці північно-західної Донеччини радо зустріли новину про приєднання до української автономії. Трохи інша ситуація була в південно-східній частині, яка була в складі Області Війська Донського.

«7 листопада 1917 донський отаман Петро Краснов ввів у південно-східній частині Донеччини воєнний стан та ввів у регіон донські військові частини. Одразу після цього на занятій донцями території почався терор проти українських робітничих, культурних і політичних організацій. З першого дня донського терору в Київ до Української Центральної Ради посипались чисельні телеграми зі скаргами й проханням про допомогу, у Київ приїжджали цілі робітничі делегації. Уся допомога Києва місцевим мешканцям заключала в тому, що представники УЦР вимагали від донців припинити терор. Своєю чергою, донці говорили що проблема перебільшена, і ніякого терору нема».

20 листопада 1917 року Українською Центральною Радою в Третім універсалом була проголошена Українська Народна Республіка. Одним з авторів універсалу був уродженець Бахмутського повіту Микита Шаповал. Надалі він став секретарем пошти й телеграфів УНР.

Проукраїнські організації Донеччини радо сприйняли проголошення Української Народної Республіки. Але, як писав український політичний і державний діяч Ісаак Мазепа, «ніякого особливого ентузіазму на Катеринославщині він  (Третій універсал) не викликав». Анатолій Мєдвєдєв каже, що це було повʼязано, перш за все, з невеликою кількістю українців у місцевому самоврядуванні на Донеччині.

Водночас у регіоні почалася підготовка до виборів в Українські Установчі Збори. У Бахмуті та Маріуполі були створені виборчі комісії, а українські місцеві організації активно проводили агітацію. Місцеве самоврядування по різному ставилося до проголошення республіки. Міські думи в Слов’янську, Покровську, Маріуполі зволікали визнавати УНР, а в Донецьку, навпаки, дума почала активно співпрацювати з українською владою.

Своїм представником на теренах Донецького басейну Генеральний секретаріат УНР призначив уродженця Георгіївки Покровського району Михайла Малашка.

Однак, влада УНР на Донеччині практично не встигла сформуватися та почати працювати. Адже 21 грудня 1917 року більшовики оголосили війну УНР. На це з особливим занепокоєнням відреагували мешканці Донеччини, у регіоні почали формуватися загони вільного козацтва. Місцеві прихильники більшовизму готувалися «зустрічати» росію. Незабаром після початку війни більшовики проголосили в Харкові маріонетковий український уряд, який очолив уродженець Бахмуту Юхим Мєдвєдєв. На численних мітингах він закликав, що «їхній уряд справжній, а в Києві — не легітимний».

«Російське більшовицьке вторгнення на Донеччині розпочалось із боїв за Слов’янськ у грудні 1917 року між російськими більшовиками й українськими гайдамаками оборонцями міста. 1 січня 1918 року московські червоногвардійці захопили Слов’янськ і просунулись значно на південь Донеччини по лінії Краматорськ-Дружківка — Костянтинівка — Донецьк. Активного супротиву місцевого населення проти окупантів не було, були поодинокі виступи анархістів і вільних козаків», — розповідає Анатолій Мєдвєдєв.

За словами краєзнавця, найбільший супротив російському вторгненню відбувся біля Бахмуту на станції Сіль, де невідомі пустили пустий потяг на ешелон орловських червоноармійців, у наслідок чого загін фактично припинив своє існування. Ситуація з переслідуванням червоноармійцями активних українців не була всюди однакова. У багатьох містах продовжували діяти українські культурні й політичні організації, в інших же містах відбувались поодинокі політичні вбивства й погроми українських організацій.

Невдовзі Маріуполь також опинився під окупацією більшовиків. Усе почалося із червоногвардійських кораблів, які прибули до міста та почали громити українські організації. Українська військова рада 24-го полку закликала відкликати з міста кораблі чорноморського флоту, і просила Київ прислати в місто український корабель «Пам’ять Меркурія», телеграма закінчувалась словами: «Маріуполь — це важливий пункт для України». Однак Симон Петлюра, дізнавшись про це, заборонив вирушати кораблю в Маріуполь. І місто перейшло під контроль більшовиків.

Попри окупацію більшовиків, у кінці січня 1918 року на Донеччині відбулися вибори в Українські Установчі Збори. Серед обраних депутатів був селянин із Покровського району Іван Гордієнко та вже згаданий Михайло Малашко.

«Серед місцевого населення росло незадоволення червоноармійцями. Одними з перших проти червоноармійців виступили мешканці Донецька в березні 1918 року. Вони вимагали вивести червоногвардійців із міста, ліквідувати більшовицьку раду й передати владу місцевому демократичному самоврядуванню. Однак, протести не мали результатів. Мешканці Донеччини більш активно виступали проти більшовиків в околицях Покровська, Горлівки та Єнакієво, де місцеві здійснювали напади на червоноармійців. У самому Донецьку більшовики були вимушені ходити зі зброєю, бо на них постійно робили замахи невідомі люди. 9 квітня проти більшовиків повстали мешканці Маріуполя і вигнали з міста окупантів», — зазначає Анатолій Мєдвєдєв.

Після укладення Брестського мирного договору між УНР та країнами Четверного союзу (26 січня 1918 р.) німецькі та австро-угорські війська разом із загонами військ УНР на початку лютого 1918 року провели на українських землях наступ проти більшовиків. У квітні Слов’янська група армії УНР під очолюванням командира Володимира Сікевича разом із союзниками почала наступ на Донеччину. Червоні прапори були повалені в Слов’янську, Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, Донецьку, Покровську.

«Робітнича делегація Краматорська зустріла вояків Слов’янської групи з хлібом-сіллю та подарували українським прапор із написом “Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!”» — розповідають про ті події в Українському інституті національної пам’яті.

 Ось як звільнення Словʼянська пригадував сам Володимир Сікевич у своїх «Сторінках із записної книжки»:

«В цей момент почали наші гармати в бік ворога картачами сипати, а за яку хвилину, уся наша Славянська група перейшла в наступ. Як ворог побачив наші лави, з початку зупинився і обсипав нас кулеметним вогнем, а ще трохи — давай Боже ноги! Почали тікати і все своє майно на дорозі залишили. З гаслом «Слава Україні» наші козаки розвинули свої прапори й заняли позиції ворога. Забрали яких три тисячі полонених, шістнадцять гармат, вісімнадцять кулеметів, один броневик. Усі полонені були з кавказького фронту і їх мрії були лише їхати скоріше до домів. Вони абсолютно не знали, за що вони б’ються».

Краєзнавець Анатолій Мєдвєдєв розповідає:

«Досить складні й кровопролитні бої відбулись між австро-угорцями й більшовиками під час звільнення Волновахи. Головний бій на Донеччині, під час її звільнення, відбувся за Горлівку. 27 квітня місто було вже вільне. А 28 квітня бійці Українського полку Богдана Хмельницького з боєм звільнили Дебальцево, тим самим завершив визволення Донеччини від більшовиків».

Дослідники та автори книги «Українська весна на Донбасі. 1918 рік» ось так описують ті події:

«Розвиваючи свій наступ, частина полковника Сікевича 28-го квітня з боєм здобула ст. Дебальцеве, де було захоплено понад 1000 вагонів і 16 паровозів, при чому більшовики кинули одну розбиту гармату й один цілий кулемет. Одвоювання частини земляно-вугільного басейну українським військом мало величезне значення в тому відношенні, що з’явилася можливість приступити до негайного вивозу земляного вугілля в інші пункти України, яка дуже потребувала цього палива. (…) Відступання большовиків мало жахливий вигляд: вони бігли по різних напрямах, а головна їх сила тікала на ст. Колпаково. 30-го квітня сталося заняття ст. Колпаково й інших пунктів, що межують із Донеччиною, при чому цими операціями закінчується вигнання большовиків із між України на Слов'янському напрямі».

Визволення Донеччини наприкінці квітня 1918 року завершилося символічним актом, розповідають в Українському інституті національної памʼяті. У Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, пофарбували їх у жовту і блакитну фарби, які знайшли на станції, а на кожному з двох боків намалювали тризуб, під яким написали «УНР». До стовпів прибили тримачі для українських прапорів. Священник відслужив молебень і окропив святою водою прапори. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а присутнє вояцтво вигукнуло: «Слава!».

Після того, як більшовицького ворога було вибито за український кордон, Володимир Сікевич відправив до Києва наступну телеграму:

«24 квітня, 1918 року, о 3 годині 26 хвилин, війська славянської групи заняли станцію Колпаково, що на кордоні України й земель війська Дону, вигнали ворогів далеко за кордон. З того дня жовто-блакитний прапор на кордоні цих земель давав знати цілому світу, що український народ має свою державу вільною і незалежною. Слава українському народові, що скинув зі своєї матері кайдани, які вона носила триста років. Союзники наші у двох переходах за нам, — Отаман Сікевич».

Й отримав таку відповідь від Симона Петлюри:

«Хай буде вам усім, мої любі запорожці, вічна слава! Ви зробили ту роботу, про яку мріяв наш нарід цілі віки».

Однак у Києві в ніч із 29 на 30 квітня 1918 року стався Гетьманський переворот, коли до влади прийшов Павло Скоропадський, проголосивши створення Української Держави на місці Української Народної Республіки та усунувши Українську Центральну Раду. Попри це, армійці продовжували нести гарнізонну службу в Бахмуті, Словʼянську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. За наказом, вояки охороняли державне майно та сприяли відновленню вугільної промисловості.

«Наприкінці травня Сікевич отримав новий наказ: охорону всього Донецького басейну передати місцевій цивільній, залізничній і німецькій владі, а війська групи перевести на північ сучасної Луганщини, де зайняти демаркаційну лінію з більшовицькою Росією. Невдовзі сюди прибули також вояки Кримської групи Болбочана. Запорожці знову об’єдналися і були реорганізовані в Окрему Запорізьку дивізію. Службу на кордоні дивізія несла до часу антигетьманського повстання в листопаді 1918 року», — пишуть в Українському інституті національної пам’яті.

Вихідці з Донеччини, які відстоювали інтереси української національної ідеї

У відповідь на ворожу пропаганду, що «усі мешканці Донбасу підтримують росію», зі 100-відсотковою впевненістю можна відповісти, що це не так. У різні століття та історичні епохи на теренах сучасних Донеччини та Луганщини були люди, які відстоювали ідеї українського народу. Були такі й під час Української революції 1917–1921 років.

Наприклад, один із відомих борців за Українську Народну Республіку та її Міністр внутрішніх справ — Олександр Мицюк. Він народився в селі Новоолександрівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Зараз це село належить до Кадіївської міської громади Алчевського району Луганської області та тимчасово окуповане ворогом. Після проголошення УНР Олександр Мицюк стає при ній Директором департаменту земельних справ Генерального Секретаріату, а після — Міністром внутрішніх справ. Після поразки України та її окупації більшовиками емігрував до Чехословаччини.

Не один раз ми вже згадували про Микиту Шаповала — уродженця Бахмутського району, одного з лідерів Української Партії Соціалістів Революціонерів, члена Української Центральної Ради, Генерального секретаря пошти й телеграфів УНР. З молодих років Микита Юхимович дотримуватися проукраїнських ідей. У Києві він познайомився з Михайлом Грушевським та Михайлом Коцюбинським, потрапив у спільноту людей зі спільними поглядами.

Микита Шаповал був співавтором Третього та Четвертого Універсалів. Після окупації України більшовиками в еміграції був секретарем дипломатичної місії УНР та вів активну проукраїнську громадсько-політичну та культурну діяльність. 

Брати Микити Юхимовича, Микола та Артем, також були відданими УНР. Артем Шаповал, будучи полковником армії УНР, загинув у боротьбі з більшовиками біля Вінниці. Микола Шаповал був генералом-хорунжим. Під час Першої світової війни був поранений, перебував у полоні. Організував культурно-освітнє товариство «Запорізька січ», увійшов до Союзу визволення України. У роки Директорії УНР був командиром 7-ї піхотної дивізії в Києві. З березня 1919 року — командир групи в боях на більшовицькому фронті. Микола Юхимович чи не до останнього боронив території УНР від більшовиків. Але, зазнавши поразки, емігрував до Франції, де також вів активне проукраїнське суспільне життя.

Лідером українців на Донеччині був Авраам Тавшавадзе. Він був членом УПСР Катеринославської Губернської Української Ради й головою Бахмутського повітового земства. У січні 1918 присягнув на вірність Українській Центральній Раді.

Михайло Малашко був родом із села Георгіївка Покровського району. Член Центральної Ради та отаман повстанців на Луганщині та Донеччині проти більшовиків. Восени 1917 року Михайло Малашко, як інструктор УЦР, працював у Слов’яносербському повіті. Про це йдеться в добірці документів «Провідники повстанського руху Придністровʼя». Був обраний до складу повітової земської управи та повітової Української ради в Луганську. У листопаді 1917 року був призначений заступником повітового комісара УЦР у Донецькому басейні, «комісар Донецького кряжу». На виборах до Українських Установчих зборів (грудень 1917 — січень 1918), які проходили вже в умовах відкритої війни більшовиків проти України, Михайло Малашко був обраний делегатом за українським списком УПСР та земства Катеринославської губернії (список № 5). Учасник перших боїв із червоними на території Придніпров’я та Донбасу.

У 1918 році Михайло Малашко — хорунжий 62-го полку, який входив до складу 8-го Катеринославського корпусу Української держави. З початком антигетьманського повстання та розпуском військових частин гетьманського формування, він очолив новоутворений український 1-й Бахмутський курінь у боротьбі проти донських козаків генерала  Краснова, які по узгодженню з гетьманом  Скоропадським, займали Донбас. У січні 1919 року Михайло Малашко, як командир «Куреня Донецького кряжу», бере участь в обороні Катеринослава від червоних та махновців.

2 квітня 1920 року Малашко був заарештований у Кам’янському. 10 квітня його та його побратимів засудили до розстрілу. Вирок було виконано в той же день.

Маріупольську спілку грецького народу під час Української революції очолював авторитетний грецький діяч Ілля Пічахчі. Організатори спілки вважали, що об’єднання греків допоможе захистити національні інтереси грецької громади в складних політичних обставинах.

Ілля Пічахчі, аналізуючи ситуацію в країні та більшовицько-українське протистояння, прийшов до висновку, що грецькому народові надійнішим союзником буде саме Україна. Ось як він писав:

«Беручи до уваги, що в складі українського населення є численна, у кілька мільйонів, група таких іновірців, як євреї, які протягом своєї шеститисячної історії показали здатність успішно боротися за національну самобутність, слід визнати, що в Україні в грецького народу буде надійний союзник у справі відстоювання національного самовизначення та захисту проголошених прав маленьких народностей. Крім того, в Україні є цілий ряд таких промисловостей, які роблять Україну найбагатшою і промислово розвиненою країною».

Ілля Пічахчі підтримував УНР та пропонував визнати Українську Центральну Раду найвищою владою за умови підтвердження нею національної автономії грецького народу в Маріуполі та Маріупольському уїзді.

Насправді про Донеччину під час Української революції та відомі персоналії тих років можна розповідати ще довго. Але беззаперечно можна відзначити важливу роль цього регіону в національно-визвольному русі України. Як 100 років тому, так і зараз, Донеччина показує свою єдність та бажання залишитися з Україною.

***