День визволення Сєвєродонецька: як це було 10 років тому

Сєвєродонецьк — одне з найбільших міст Луганщини. До початку повномасштабного вторгнення росії воно було важливим промисловим центром України.

Навесні 2014 року в Сєвєродонецьку за організації рф, як і в інших містах сходу та півдня України, активізувався проросійський рух. Його представники не визнавали результатів Революції Гідності й хотіли повторити «кримський сценарій» на Донеччині та Луганщині. За фінансової та мілітарної допомоги російської федерації проросійські бойовики отримали доступ до зброї та почали захоплювати міські адміністрації у великих містах.

Сєвєродонецьк перебував під окупацією так званої «луганської народної республіки» до 22 липня. У місті знаходилося декілька проросійських збройних незаконних формувань, серед яких найчисленнішою була група сепаратиста Олексія Мозгового. Також були формування сепаратистів Павла Дрьоміна та Сергія Пака.

Боротьба за Україну та двомісячна окупація

1 березня 2014 року в Сєвєродонецьку відбувся проросійський мітинг «Руська весна», учасники якого виступали за «федералізацію України» та «відокремлення Луганської області від України». Чоловіки та жінки вийшли на центральну площу міста з прапорами росії та Радянського Союзу. Як повідомляли місцеві журналісти, підставою для проведення мітингу став знос памʼятника Леніна в Лисичанську.

«У Лисичанську повалили Леніна. І сепаратисти після цього виставили пости біля Леніна в Сєвєродонецьку, охороняли його. Потім розповсюджувався такий міф, що із заходу їдуть автобуси з «бандерівцями», які хочуть повалити Леніна. Сепаратисти ставили намети біля міської ради, створювали щось типу своєї самооборони. І влада їм заперечувала», — пригадує мешканець Сєвєродонецька та очевидець подій Микола Скурідін.

Активніше події розгорталися у квітні. Як відомо, 6 квітня проросійські сили захопили будівлю СБУ в Луганську та отримали доступ до зброї, а 29 квітня — зайняли будівлі обласної прокуратури та обласної адміністрації, заявивши про створення так званої «луганської народної республіки».

Небайдужі мешканці Сєвєродонецька не хотіли мовчати. Ще 5 квітня вони провели автопробіг із лозунгом «Україна — єдина та неподільна» та «Україна повинна жити в мирі без війни». 6 квітня було заплановано провести флешмоб «Україна в серці», на якому учасники планували розвернути прапор України та заспівати гімн. У той день зібралося близько 100 людей. Вони не встигли навіть розвернути український прапор, як на них кинулися проросійськи налаштовані сепаратисти. Агресивні чоловіки били мітингувальників, не зупиняючись навіть перед жінками. Після розгону, сепаратисти спалили український стяг.

«На початку мітингу привезли на автобусах “тітушок” — невідомих чоловіків, які побили активістів. Вони порвали український прапор, побили жінок, літніх жінок. Було дуже прикро, що було багато міліції, і вони нічого не зробили. Потім сепаратисти організували свою ходу, пішли до Палацу культури та з російськими прапорами скандували: “Ні НАТО”, “Не будемо годувати Європу” й так далі», — розповідає Микола Скурідін.

1 травня відбувся мітинг, організований Комуністичною партією України. У цей день проросійськи налаштовані люди зняли український прапор із будівлі Сєвєродонецької міської ради та планували вивісити прапор Сєвєродонецька. Однак виявили, що він повторює кольори національного стяга, тож відмовилися від цієї ідеї.

8 травня в Сєвєродонецьку перестали працювали всі українські телевізійні канали та радіостанції. А 11 травня відбувся так званий референдум «за проголошення луганської народної республіки».

«Українське мовлення припинилося майже одночасно. Замовчало радіо та телеканали. Натомість увімкнулося телебачення армії “Юго-Востока”. І створився такий собі інформаційний вакуум. Бо в нас із засобів масової інформації працювало лише сарафанне радіо. А на проросійському радіо та телебаченні передавалося, що ось: “Йде українська хунта, треба швидше відокремлюватися, вони прийдуть і буде всім капець” і так далі», — пригадує мешканка Сєвєродонецька Анна Ніколаєнко.

Пані Анна відвідала референдум 11 травня. Бо тоді вважала, що він має хоч якусь силу. Тому пішла на «дільницю» та проголосувала «Ні» на питання: «Чи підтримуєте ви Акт про державну самостійність луганської народної республіки?». Усвідомлення, що це була повна фікція, прийшло трохи згодом.

«Люди йшли на референдум. Оці мільйони російських рублів, що вливалися в пропаганду, спрацювали. Я тоді вважала, що мій голос буде щось визначати. Памʼятаю, що на “дільницях” не було ширми, урн чи затверджених бланків. Мені дали якийсь папірець, на якому я і поставила “Ні”», — розповідає Анна.

У травні Сєвєродонецьк остаточно потрапив під вплив сепаратистів. Вони захопили місцеву прокуратуру, намагалися зірвати роботу виборчих комісій у день виборів Президента України. Місто заполонила атмосфера небезпеки та гніту.

«Тоді зʼявився такий термін, як “отжать”. Бойовики “отжимали” автомобілі ніби як “на потреби республіки”. І тому люди поховали свої автівки, ходили пішки або пересувалися велосипедом. Могли затримувати людей, які не погоджувалися з ними. У нас був проукраїнський активіст Сергій Самарський, його тоді довго тримали “на підвалі”», — розповідає Микола Скурідін.

Анна Ніколаєнко пригадує, що поступово з міста виїжджали люди, а прилавки з продуктами пустішали:

«Це було дуже відчутно. Перестали завозити екзотичні фрукти, елітний алкоголь тощо. Магазини вивозили свої вартісні товари, щоб вберегти від можливого бомбардування. Памʼятаю, що з вулиць зникли люди. Наприкінці червня місто було настільки порожнім, що можна було пройтися головним проспектом Сєвєродонецька й не зустріти жодного автомобіля».

Водночас місто обстрілювали. Проросійські бойовики цілилися у блокпости сил АТО, намагаючись спровокувати українських захисників. Були зафіксовані випадки їхніх обстрілів житлових районів міста. Хоча бойовики звинувачували у всьому сили АТО, намагаючись налаштувати проти них якомога більше місцевих.

22 липня — звільнення міста

У середині липня 2014 року сили АТО підійшли максимально близько до трикутника Рубіжне-Сєвєродонецьк-Лисичанськ. 21 липня українські захисники зайшли до Рубіжного, повернувши місто під контроль української влади. Наступна ніч була важкою — тривали бої за Сєвєродонецьк.

У ту ніч Микола Скурідін був разом зі знайомими за містом на дачі. Він пригадує, що було гучно:

«Ми не знали, чи спускатися в підвал, чи ні. Як почули стрілянину, намагалися заховатися. А вранці, не пам’ятаю точно, чи хтось подзвонив, чи я прочитав в Інтернеті, що в місто вже зайшли наші».

Анна Ніколаєнко теж памʼятає той день. Вночі була сильна злива з грозою, звуки якої поєднувалися з мінометними обстрілами та виходами з «Градів»:

«Напередодні звільнення над містом летіли “сушки”, це було страшно, здавалося, що вони можуть зачепити дах на будинку. Вранці 22 липня я подивилася у вікно й побачила двох військових. Але не знала, хто це — чи наші, чи “лнр”. Поступово почав з’являтися зв’язок, ми вже зідзвонилися з нашими родичами. А потім уже в Інтернеті та соціальних мережах побачили фотографії з нашими українськими захисниками».

22 липня підрозділи Національної гвардії України, Збройних сил України та добровольчих батальйонів атакували формування «лнр» із двох боків, а саме батальйонами територіальної оборони та 24-ю механізованою бригадою. У другій половині дня дві колони українських військових увійшли до міста. У центрі Сєвєродонецька тоді зібралися місцеві мешканці. Вони вітали українських захисників та дарували їм квіти.

Тікаючи, проросійські бойовики не встигли забрати свої речі. На одній із баз терористів були знайдені військові документи громадян росії.

Під час обстеження міста в будівлях Сєвєродонецького ДІАП, МВС, УБОЗ та інших були виявлені «підвали», де терористи в заручниках тримали людей.

У 2022 році російська армія вдруге окупувала Сєвєродонецьк, зруйнувавши місто вщент та позбавивши мирного життя тисячі його мешканців. Але українці знають, що «Сєвєродонецьк — це Україна». Й одного дня український прапор знову замайорить над його міською адміністрацією.

***