Історія
«Треба брати й робити!»: як волонтерка Ганна Тимофєєва мобілізувалася до ЗСУ та захищає Донеччину, яка стала їй домом
Ганна Тимофєєва з 2015 до 2023 року допомагала українцям та українкам, які постраждали від російської війни в Україні. Спочатку волонтерила, а потім — працювала в гуманітарній місії «Проліска». У 2024 році Ганна приєдналася до ЗСУ й зараз є офіцеркою, заступницею командира самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону з психологічної підтримки персоналу 23 окремої механізованої бригади.
25 лютого в Україні відзначають День української жінки, який приурочений до Дня народження Лесі Українки. У цей день Східний Варіант розповідає історію Ганни Тимофєєвої, яка щодня виконує надважливу місію та допомагає захисникам на полі бою
«Приїхала працювати на Донеччину за покликом серця»
Наприкінці 2014 року Ганна прийшла на вокзал міста Харкова, де тоді був транзитний і волонтерський пункт для переселенців, і запропонувала свою допомогу. Вона розуміла, як це — переїжджати з місця на місце й наново шукати свій дім. Її батько — військовослужбовець, тож родина часто переїжджала, коли Ганна була маленька.
На Харківському вокзалі вона побачила розбиті долі людей і розпач. Тоді на сході були запеклі бої — Донецький аеропорт, Горлівка, Дебальцеве, Щастя, Станиця Луганська. Люди бігли від війни та бойових дій, частина з них втратила свої домівки через російські обстріли та окупацію. Були ті, хто втратив найцінніше — своїх рідних.
Але водночас Ганна побачила силу. Силу людей у єднанні проти спільного горя. Небайдужі люди приходили на вокзал, щоб допомогти постраждалим. А переселенці демонстрували стійкість, бо мусили починати життя наново й підтримувати свої родини.
«Керівництво Харківського вокзалу потужно включилися тоді в роботу. Волонтери, ДСНС, поліція, медики — усі працювали, як один механізм. На першому поверсі зустрічали переселенців, реєстрували, давали талончик на користування душевими та їдальнею. Також на добу давали безплатно готель, видавали гуманітарну допомогу. А на другому поверсі люди чекали своїх поїздів, щоб їхати далі Україною, і була для них їдальня. Мене тоді вразило, як люди виїжджали разом із хатніми тваринами, що вони їх не кидали і брали із собою. І я памʼятаю ці дивани на вокзалі, на яких тихенько сиділи люди з тваринами, і всі чекали чогось свого», — ділиться спогадами Ганна.
Два роки Ганна допомагала на Харківському вокзалі всім, хто цього потребував. Коли найбільша хвиля переселенців минула, вона зрозуміла, хто хоче й далі цим займатися і робити ще більше. Разом із волонтеркою Мариною Воронцовою вони завантажили автівку гуманітарною допомогою та поїхали в Авдіївку, яку тоді часто обстрілювали бойовики так званої «днр». Тоді вона вперше побувала в зоні бойових дій. Й одразу зрозуміла, що хоче тут працювати.
Згодом Ганна долучилася до гуманітарної місії «Проліска». Її перше місце роботи — Торецьк та його околиці. Ганна відвідувала наближені населені пункти до лінії розмежування, бувала в сірій зоні, спілкувалася з мешканцями, постраждалими, відвозила гуманітарну допомогу. Водночас почала спілкуватися з військовослужбовцями й допомагати їм.
«З весни 2015 року я відвідувала Харківський шпиталь. Бо хтось на вокзалі попросив когось провідати. Або подивитися і щось передати. І такі відвідування затягнулися теж на декілька років. Тож коли я почала працювати на Донеччині, у мене було вже багато друзів серед військовослужбовців. Я працювала на лінії розмежування і без співпраці з ними було б важко», — ділиться Ганна.
Ганна реалізовувала проєкти допомоги постраждалим від війни та мешканцям прифронтових територій. Вона ділиться: чим ближче було до лінії розмежування, тим важче отримати базові послуги для громадян. Тож разом із колегами забезпечувала доступ до соціальних, пенсійних, адміністративних послуг. Організовували видачу харчових продуктів, роботу транспорту тощо. Відновлювали паспорти, пенсійні посвідчення та інші документи для людей, які їх втратили. Хоч робота була небезпечною через постійні провокації зі сторони російських бойовиків, Ганні подобалося бути частиною цього.
Водночас із роботою на Донеччині, Ганна усвідомила, наскільки їй сподобався цей край. Вона ділиться, що саме тут відчула себе, як вдома. Це було більше, ніж просто робота. Люди, природа, атмосфера — усе стало особливим для неї.
«Я приїхала сюди працювати за покликом серця. Це дуже приємні спогади. Після Торецька я працювала поблизу Світлодарська і всіх населених пунктів до Попасної, Майорського, Зайцевого, Гордіївського й Бахмута. У Бахмуті я придбала квартиру, була готова осісти і відчувала себе, як вдома. Але почалося повномасштабне вторгнення росії».
Волонтерка Марина Воронцова, з якою Ганна співпрацювала за часів АТО/ООС, після початку повномасштабної війни добровільно долучилася до війська. Вона загинула в листопаді 2025 року біля Покровська.
«Я люблю результат — це завжди надихає»
За декілька тижнів до 24 лютого уже було зрозуміло, що війна загостриться. Ганна пригадує: тоді на лінії розмежування посилилися обстріли зі сторони бойовиків, збільшилися провокації. На тимчасово окупованих територіях перекрили будь-які звʼязки з підконтрольними, оголосили евакуацію населення, мобілізацію чоловіків.
24 лютого 2022 року Ганна прокинулася о пʼятій ранку від звуків вибухів. І зрозуміла: почалося. Тоді в Донецькій та Луганській областях працювало 10 офісів «Проліски». Через нерозуміння, куди піде ворог, та стрімку окупацію деяких населених пунктів було прийнято рішення виїхати до більш безпечних регіонів.
«Головний офіс «Проліски» виїхав із Харкова до Ужгорода. Але наші проєкти тривали й далі. І тому, коли ми швидко облаштувалися на новому місці, то знову включилися до роботи і я знов їздила Україною, працювала на нових локаціях, допомагала запускати нові офіси. У травні я все ж таки потрапила додому — у Бахмут. Я забрала документи, потрібні дані, ми тоді завезли гуманітарну допомогу. Пізніше мені вдалося ще раз побувати на Донеччині. Ми проїжджали Лиман, і я попросила, щоб ми заїхали у Святогірськ та інші міста», — ділиться Ганна.
Із часом Ганна усвідомила, що її досвід та знання можуть згодитися у війську. І прийняла рішення долучитися до Збройних сил України. Вона зізнається: процес мобілізації був дещо затягнутий і неорганізований. Адже спочатку в Територіальному центрі комплектування її хотіли назначити на іншу посаду, хоча жінка мала відношення від 23 ОМБр. У березні вона нарешті долучилася до бригади, згодом пройшла навчання, отримала фах та військове звання.
Спершу Ганна працювала в групі психологічного супроводу та відновлення. Вона проводила консультації з військовослужбовцями, тренінги, навчання, тестування, щоб визначити моральний стан бійця. Ганна ділиться: якщо вони бачать, що військовослужбовець сильно втомився, то можуть рекомендувати направлення в санаторії чи профілакторії під час відпусток, щоб ті відновили сили.
З минулого жовтня Ганна стала заступницею командира самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону з психологічної підтримки персоналу.
«Моє завдання — зберегти високий морально-психологічний стан колективу, щоб люди були готові виконувати бойові завдання, запобігти психологічним втратам. На мою думку, якщо людина буде задоволена всім базовим, вона буде готова якісно працювати. Грошове забезпечення, оформлення документів, відпустки, здорове спілкування з побратимами — усе це впливає на моральний дух. Моя основна задача — працювати з людьми й організувати все це», — розповідає Ганна.
Офіцерка погоджується, що українські захисники й захисниці втомилися. Уже пʼятий рік вони воюють у наднормованих умовах, не бачать рідних людей, жінок, дітей, втрачають здоров’я. Але водночас цінують колектив і побратимів, і тому готові стояти до кінця. І це — неймовірно надихає, каже Ганна:
«Вони розуміють, що й навіщо вони роблять. Вони цінують побратимів і посестер, готові допомагати одне одному й рятувати у важкі моменти. І тому це велика шана працювати поруч із такими людьми, бачити, як вони віддають себе. У нас розумне ставлення до людей. Якщо людина потребує перепочинок, вона його отримає. Ми виділяємо путівки до закладів відпочинку на Закарпатті, Івано-Франківщині. Підтримуємо тих, хто тільки мобілізувався, щоб допомогти влитися у військове життя і колектив. Я люблю результат, коли бачу, що це дійсно допомагає. Це надихає».
«В екстремальних ситуаціях жінки не слабші за чоловіків»
У 2015 році, коли Ганна волонтерила на Харківському вокзалі, вона побачила родину переселенців, яка їй запамʼяталася. Поки чоловік та діти сиділи та чекали, жінка була дуже зібрана — бігала, шукала, вирішувала.
«Я не хочу порівнювати, я хочу сказати, що жінки в екстремальних умовах не слабші за чоловіків. Вони приймають емоції та починають діяти. Я бачу щодня, як військовослужбовцям важливо, щоб їх підтримували жінки, щоб вдома їх хтось очікував. Жінки сьогодні за десятки та сотні кілометрів тримають цих чоловіків, які тримають фронт. А хтось і сам на фронті. Хтось так само волонтерить, як я колись. Тому українським жінкам тільки шана й повага. І нехай чекають своїх чоловіків, вірять у них, підтримують морально, щоб люди, які тут воюють і виборюють нашу свободу, знали, що їм буде до кого повернутися і заради чого вони це роблять», — каже Ганна.
Під час повномасштабної війни з росією, українки демонструють надзвичайну витримку та силу. Вони волонтерять: донатять, допомагають зі зборами, вʼяжуть теплі речі захисникам і захисницям, виготовляють маскувальні сітки, готують домашню їжу, відправляють пакунки. Вони служать: захищають, рятують, евакуюють, лікують. Вони люблять: піклуються, підтримують, надихають, виховують.
У цей день дякуємо кожній, хто допомагає нашій державі у важкі для неї часи!
***
Інга Павлій
