Від травми до свободи: як бойовий медик допомагає ветеранам з ампутацією повернути самостійність

Невеликий силіконовий тримач — і людина з біонічним протезом може тримати ложку, зубну щітку і навіть малювати. Для когось це дрібниця. Для когось — повернення до самостійності. Саме такі адаптивні речі створює ветеран — бойовий медик Гліб Бєшкарєв. Східний Варіант розповідає його історію.

31 грудня 2023 року молодший сержант Гліб Бєшкарєв стояв у Серебрянському лісі й дивився в нічне небо. Майже за двадцять років до цього, на новорічному ранку в дитячому садку міста Сорокине — тоді ще Краснодона, — він мріяв бути солдатом. Тепер він стояв тут, у зимовому лісі на Луганщині.

«Я згадав той момент. Подумав: виходить, мрії збуваються. Шкода, що у такий спосіб».

Десять кілометрів від кордону

Дитинство Гліба минуло у місті Сорокине, приблизно за десять кілометрів від російського кордону. Цю близькість відчували не лише географічно: регіон роками жив під сильним впливом російської пропаганди.

У 2007 році родина переїхала до Києва. Глібові тоді було шість.

«Бабуся казала мені, що я “рускій”, що ми — росіяни. Пам’ятаю, як після переїзду до Києва якийсь час був переконаний, що тут живуть страшні бандерівці», — згадує він.

У 2014 році Сорокине стало одним із перших міст Луганщини, які опинилися під російською окупацією. Частина родини залишилася на окупованій території, і з часом спілкування майже припинилося.

«Чим довше люди живуть під окупацією, тим сильніше на них впливає режим. У нас накопичилося стільки чутливих тем, що зрештою не стало про що говорити».

Коли реальність змінюється

На початок повномасштабного вторгнення Глібові був 21 рік. Він закінчував бакалаврат з біології в КНУ імені Шевченка і працював хіміком-синтетиком.

«Передчуття великої війни не було. Я приділяв цьому занадто мало уваги. Але врешті-решт війна мене наздогнала», — розповідає Гліб.

Він вирішив іти. Звернувся до військкомату — пояснили: за віком і станом здоров'я не підлягає мобілізації. Але запропонували контракт — із частиною на їхній розсуд. Гліба це не влаштувало. Він сам почав шукати — і знайшов бригаду «Буревій».

«Краєм вуха я чув, що ця частина бере участь у боях за Луганщину. Я хотів бути саме там, звільняти свою малу Батьківщину», — пояснює ветеран.

На військово-лікарській комісії ваду серця свідомо приховав. У травні 2023 року підписав контракт з бригадою «Буревій» — на три роки. Служив старшим навідником міномета, згодом перекваліфікувався на бойового медика — працював у піхотному підрозділі та штурмовій групі:

«Мотивувало те, що я був на своїй землі. Коли приїжджаєш у прифронтове місто і розумієш, що воно пов'язане з твоїм рідним краєм — це зовсім інше відчуття».

Одного разу їхньому підрозділу протистояв підрозділ так званої «народної міліції днр». Гліб розумів: там можуть бути друзі з дитинства, колишні знайомі, родичі друзів.

«Це викликало неприємні емоції. Але в ситуації війни ми маємо робити свою роботу», — каже він.

Місія: рятувати

Працюючи бойовим медиком, Гліб швидко зрозумів: турнікети, бандажі, оклюзійні наліпки — те, що рятує життя в перші хвилини після поранення, — або були неякісними, або взагалі відсутні.

«Якісне медичне забезпечення на фронті трималося не на системі — на людях. На волонтерах, які везли перевірені турнікети. На командирах, які погоджували відрядження на навчання. На самих медиках, які шукали курси, запрошували інструкторів, навчали бійців», — розповідає ветеран.

Гліб робив те саме. Одним із найважливіших став курс від Всеукраїнської ради реанімації — із жорстким фінальним іспитом. Повне спорядження, бронежилет, 30 секунд — добігти, провести маніпуляції, взяти пораненого на себе, перенести. Пройшли не всі.

«Інструктори були суворі. Але справедливі», — згадує український захисник.

Допомогла біологічна освіта: анатомія, біохімія, фармакологія — нова інформація лягала на готовий фундамент. Згодом він сам навчав бійців — у своєму батальйоні й сусідніх. Пізніше пройшов додаткове навчання — вже з іноземними інструкторами.

«У нинішніх реаліях українська тактична медицина має передовий досвід. Але наша проблема в тому, що цей досвід не масштабований. Є бойові медики, з якими не зрівняється жоден фахівець НАТО, бо такого досвіду просто не отримав. Але якщо це одна людина на десять тисяч — вона не впорається», — вважає Гліб.

Влітку 2025 року, відслуживши два з половиною роки, Гліб звільнився за станом здоров'я. Вада серця, яку він приховав на комісії, дала про себе знати.

Місія: відновлювати

Він повернувся, але війна змінила все. І його — теж.

Гліб вступив на магістратуру в КПІ — на спеціальність, пов'язану з протезуванням та ортезуванням. Паралельно проходив курси з 3D-моделювання у цій сфері. Серед однокурсників було багато ветеранів з ампутаціями.

Він побачив те саме — але вже в іншому вимірі. На фронті бракувало того, що рятує тіло в момент поранення. У цивільному житті бракувало того, що повертає тілу функцію після.

«Після ампутації з’являється нова реальність. У ній багато дрібних дій стають складнішими, ніж здається. Тому важливо, щоб побут не ускладнював життя, а полегшував його», — наголошує Гліб.

Адаптивні речі, які дають людині з ампутацією можливість самостійно готувати їжу, тримати пензель, застебнути куртку, — або не вироблялися в Україні взагалі, або коштували надто дорого.

За словами ветерана, багато речей, які здаються складними, насправді можна закрити доволі простими рішеннями — без надскладних технологій і дорогого виробництва:

«Проблема в тому, що в Україні таких рішень майже немає. І тоді люди шукають їх на міжнародних маркетплейсах — і впираються в ціну. Адаптивна дошка на Amazon коштує близько 70 доларів — без доставки та податків. Вартість аналога виробництва нашої команди — 935 гривень. Силіконові тримачі — близько 170 гривень, тоді як на тих самих платформах — 20–22 долари. Через це людям доводиться шукати варіанти і якось викручуватися в ситуації, в якій вони опинилися. Хоча ці речі можуть бути доступними — якщо їх робити тут».

Так влітку 2025 року з'явилася ідея проєкту Timelapse.

Від ідеї до виробу

Гліб почав із того, що вивчив закордонний ринок: дивився, які адаптивні речі існують, скільки вони коштують і чому в Україні їх майже немає. Паралельно шукав фінансування. Зрештою отримав грант у 500 тисяч гривень на обладнання в межах програми «Жити Назустріч», ініційованої за фінансування ПУМБ та реалізованої у партнерстві з Future Development Agency і KSE Foundation. Додав власні кошти, орендував невелике приміщення у Києві та зареєстрував ФОП.

У невеликій команді — Гліб, ветеран-інженер із тієї ж магістерської програми, дизайнер і дружина Гліба, Анна Бєшкарева, яка веде комунікацію та маркетинг.

Початок був непростим. Зима видалася важкою — для Timelapse і для всього Києва.  Працювали з генератором, обігрівачами та постійними паузами в роботі.

Першим виробом став силіконовий тримач для столових приборів — невеликий пристрій, який допомагає зафіксувати ложку чи виделку навіть у протезі або при слабкому хваті. Згодом з’явилися інші речі: тримачі для пензлів, адаптивна кухонна дошка, столові прибори, які можна фіксувати безпосередньо на куксу.

Одного разу їм надіслали відео. Ветеран із парною ампутацією рук малює картину: біонічні протези і їхній тримач для пензля.

«Дивишся — і розумієш, навіщо ми це робимо», — каже Гліб.

Кожен виріб проходить кілька ітерацій. Зразки надсилають ветеранам, ті тестують і дають відгуки.

«Я не маю ампутації — не можу до кінця зрозуміти, що справді зручно. Тому ми відправляємо вироби людям, вони тестують і кажуть, що треба змінити. Іноді переробляємо по кілька разів».

Адаптивна дошка, наприклад, змінювалася кілька разів: спочатку збільшили вагу, щоб не ковзала, але її стало важко мити. Зрештою додали силіконові ніжки — і це стало фінальним варіантом.

Окремий напрямок — косметичні накладки на протези. На відміну від дошок і тримачів, це не серійне виробництво: кожна накладка індивідуальна, під конкретну людину. Якщо до поранення на руці було татуювання, його можуть відтворити й на накладці. Для ніг роблять накладки, що відновлюють анатомічну форму — щоб можна було носити звичайні штани, а не лише адаптивні.

Соціальний бізнес

Timelapse — соціальний бізнес, не благодійність. І це свідомий вибір.

«Благодійні ініціативи закінчуються тоді, коли закінчуються гроші. Ми бачили це на фронті з медичним спорядженням. Не хочемо повторення», — пояснює Гліб.

Тому шукають партнерів. Американський Volia Fund у березні 2026 року профінансував придбання 45 адаптивних дошок. У роботі — замовлення для реабілітаційного простору Unbroken, співпраця з благодійним фондом «Ред Білка».

Глобальна ціль — щоб кожен ветеран міг отримати продукцію безплатно. Поки це не завжди можливо — тому активна аудиторія в соцмережах може «підвісити» дошку: оплатити її, і Timelapse передасть виріб ветерану або в реабілітаційний центр за запитом.

З накладками — складніше. Це індивідуальний виріб зі значно більшими витратами на виробництво. Знайти спонсора під кожне замовлення — завдання інше, і вирішити його буде складніше.

Станом на сьогодні жоден із ветеранів, який отримав продукцію Timelapse, не заплатив за неї ані копійки.

«Наша мета — щоб усі ці речі були безкоштовні для ветеранів». І додає після паузи: «Але насправді нам би дуже хотілося, щоб вони взагалі не були потрібні».

Підтримати проєкт, «підвісити» дошку або звернутися за продукцією можна в Instagram.

***

Східний Варіант висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через свій проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики” (FAIR Media Ukraine), який впроваджується Internews International у партнерстві з Media Development Foundation (MDF). Східний Варіант зберігає повну редакційну незалежність, а інформація, подана тут, не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF