Історія
«Найважче — наздогнати навчальну програму»: студентка з ТОТ про адаптацію після виїзду з окупації та навчання в ЗВО
Рідне місто 18-річної Марії (імʼя змінено з метою безпеки — авт.) опинилося в російській окупації після початку повномасштабного вторгнення рф в України. Минулого року вона виїхала з тимчасово окупованих територій (ТОТ), щоб вступити до українського закладу вищої освіти (ЗВО) та прокласти шлях до гідного майбутнього.
Східний Варіант поспілкувався з Марією про виклики, які їй довелося здолати на своєму шляху з окупації та під час вступу до одного з українських університетів.
«Я принципово не хотіла йти навчатися до російської школи»
У 2022 році населений пункт Марії потрапив під російську окупацію. Вона пригадує, як у перші дні повномасштабного вторгнення колони російської воєнної техніки заходили в місто із сотнями ворожих солдатів. Усе навколо полинуло в атмосферу страху та хаосу. Автівки тих, хто намагався виїжджати подалі від лінії фронту, розстрілювали. Окупанти масово захоплювали адміністративні будівлі, покинуті будинки, грабували магазини та квартири.
Марія розповідає: росіяни були дуже озлоблені, поводилися як господарі. Погрожували людям, які не погоджувалися з їхнім «приїздом», глушили Інтернет, залякували, могли затримати та відвезти «на підвал» тих, хто їм не сподобався.
Така історія декілька років тому сталася з вітчимом Марії. Дорогою до села його зупинили росіяни. Їм не сподобався тон чоловіка. Його затримали, відвезли «на підвал», де протримали два тижні. Побиття палицями, катування током, залякування та погрози — усе це пережив вітчим Марії за час ув'язнення. Головною претензією окупантів стала відсутність у чоловіка російського паспорта. Всілякими способами вони змушували його оформити новий документ. В інакшому випадку погрожували відвезти на трибунал.
Через два тижні вітчима Марії відпустили. Він самотужки прийшов додому — худий, побитий та наляканий.
Одразу після окупації міста Марія продовжила навчатися в українській школі дистанційно. Поки був Інтернет та мобільний звʼязок, вона могла щоденно доєднуватися до занять. Та коли окупанти «відрізали» будь-які зв’язки з підконтрольними територіями, дівчина перейшла на екстернатну форму навчання. Марія пояснює: вона виконувала всі завдання, писала самостійні та контрольні роботи, але на заняття не підʼєднувалася через власну безпеку. Завдяки цьому закінчила 11 класів та отримала український атестат про загальну середню освіту.
«Я чисто принципово не пішла до російської школи, які почали працювати в нас після окупації. Я не хотіла туди ходили й не ходила. Я дистанційно продовжила навчатися в українській школі, закінчила 11 класів та отримала атестат. Окупанти не дізналися про це, їх більше цікавило, чому я не оформлюю російський паспорт. І вони проводили активну агітацію, щоб ми це зробили. У 2024 році я все ж його отримала, щоб не наражати себе на небезпеку», — ділиться Марія.
За часи життя в окупації Марія не приховувала своєї проукраїнської позиції. Вона не погоджувалася з присутністю окупантів на своїй рідній землі, яку завжди вважала і вважає Україною. Одного разу в розмові зі своїм, як вона вважала, другом Марія сказала «Слава Україні». Родич її друга виявився російським військовослужбовцем, Марія відкрито висловилася: «Тоді я йому отрути підсиплю». Хлопець розказав усе своєму родичу, а наступного дня мамі Марії вже телефонували з погрозами.
«Він телефонував мамі й сказав, щоб вона закрила мені рота. Бо він знає, де я живу, і вони приїдуть, заберуть нас так, що мене потім не знайдуть по підвалах. Так він сказав. У мене зі школи залишалися тоді вишиті сорочки, прапор України, щоденник останній із гербом України. Ми все це спалили. Бо боялися, що до нас можуть прийти з обшуками. Але я не боялася своєї позиції. Я знаю, що моя область — це Україна. Була й буде. Я — громадянка України й маю повне право висловлювати свою думку. І мене тоді не хвилювало, скільки там росіян і що вони зроблять. Я знала, що маю повне право на свободу слова», — зі сльозами на очах розповідає дівчина.
Виїзд з окупації: «Це було морально важко, було дуже страшно»
З перших днів російської окупації Марія мріяла виїхати на підконтрольні території. Вона хотіла стати військовослужбовицею, для цього щодня займалася спортом і підтримувала фізичну форму. Коли прийшов час обирати заклад вищої освіти, дівчина твердо сказала, що не буде навчатися в російських університетах. І тому вирішила виїжджати на підконтрольні території України.
В одному з українських міст проживає її хрещена. Після тривалих обмірковувань та порад, Марія зрозуміла, що хоче вивчитися на поліцейську. Й обрала для вступу один з українських університетів внутрішніх справ.
Рішення поїхати з дому для Марії далося важко. Її мама відмовилася покидати дім і їхати з донькою. Разом вони розуміли: якщо Марія поїде, то їхня наступна зустріч станеться дуже нескоро.
«Це було дуже важко, але врешті решт мама погодилася, щоб я поїхала до хрещеної. Після цього я почала шукати можливості, щоб виїхати з окупації. Ми зверталися до перевізників, які називали дуже великі гроші. А потім родичка порадила нам звернутися до волонтерів з України. Розповіла, що вони допомагають виїжджати людям абсолютно безплатно, супроводжують, допомагають. Так, я зателефонувала в організацію Save Ukraine і домовилася з ними», — пригадує Марія.
Шлях на підконтрольні території України зайняв понад тиждень. Марія розповідає: на всіх КПП росіяни прискіпливо перевіряли всі документи та речі виїжджаючих, ставили багато питань, вимагали наявність російських паспортів.
«У одного чоловіка не було російського паспорта, і його перевіряли дуже довго. Я дуже хвилювалася, думала, що нас не випустять. Уже на російському кордоні двох людей, які з нами виїжджали, забрали в різні кабінети на допити. І сталося так, що вони заплуталися у своїх свідченнях. За це їх забрали, їх не було близько 6 годин. Як виявилося потім, їм погрожували за цей час, приставляли автомат до горла, казали, що вбʼють, перевіряли мобільні телефони, забрали паспорти й не хотіли віддавати, перевіряли всі валізи. Це дуже давило морально, було дуже страшно, особливо за цих людей. Уже вночі їх усе таки відпустили й ми рушили далі», — згадує дівчина.
«Найважче — наздогнати програму»
На підконтрольних територіях Марія зателефонувала до освітнього центру «Донбас-Україна» того університету, в який вирішила вступати. Їй повідомили, що терміни подачі заяв для бюджетної форми навчання вже минули й залишився варіант контракту
«Я проходила співбесіду для вступу, як внутрішньо переміщена особа. Це були питання з геометрії, історії, англійської та української мови з НМТ. Треба було написати відповіді, а потім підходити до викладачів і вони ще ставили питання. Сказали, що тиждень чекати результатів. Я сильно хвилювалася, викладачі, звісно, допомагали під час співбесіди, але через хвилювання багато чого позабувала. Нарешті мені зателефонували і сказали, що мене зараховано до закладу вищої освіти, попросили приїхати й подати документи, щоби підписати контракт. Усе це зайняло десь два тижні», — ділиться Марія.
Марії не вдалося отримати безплатне місце в гуртожитку, як переселенці з тимчасово окупованих територій. Тому зараз вона сплачує повну вартість місця проживання та контракту навчання:
«Коли я виїхала тільки з ТОТ, то не вдалося оформити одноразову виплату від міжнародних організацій. Мені не повідомили, що це можливо. Здається, що тоді ця функція не працювала. Також я не змогла податися на одноразову виплату в 50 тисяч гривень для молоді, які виїжджають із ТОТ. Для цього були потрібні документи мого тата, а він не має паперового ідентифікаційного коду, у нього паспорт ІД-картка. Мій тато військовослужбовець, і він не має часу, щоб їздити й оформлювати документи, його рідко відпускають. А попередні документи всі згоріли. Мені казали, що податися на цю виплату можна до 31 грудня того року, в який я виїхала. Ці терміни вже пройшли, тож я думаю, що можливість уже пройшла».
Адаптуватися в українському університеті після трьох років життя в окупації було важко, зізнається Марія. Нові люди, предмети, навантаженість — усе давалося не просто. Щоправда, викладачі та однокурсники виявилися привітними, вони завжди йдуть на зустріч та готові підтримати у важкий момент.
Дівчина зізнається: декілька років дистанційного навчання в українській школі беруть своє. Найважче зараз — наздогнати навчальну програму, яку вона вимушено пропустила через окупацію та війну.
«Викладачі йдуть на зустріч. Звісно, декому з них не подобається, що я десь відстаю, але більшість йдуть на поступки, дають другий шанс, ставляться з розумінням. Усе одно мені соромно, що я не вчилася нормально останні роки, і я не розумію чогось, що мої однокурсники розуміють легко», — каже дівчина.
Попри важкий шлях та адаптацію, Марія не шкодує, що виїхала з окупації. Навпаки, каже, якби вона повернулася назад у часі, то зробила такий самий вибір:
«Я пригадую свій перший день після виїзду. Як мені дали в руки український прапор. Я згадала свій прапор, який довелося спалити. Як я заплакала й була рада, що я нарешті на свободі. Із цього я зрозуміла, що треба було виїжджати ще раніше й не чекати. Я дуже дякую організації Save Ukraine за підтримку та допомогу, яку вони мені надали. Перші місяці після виїзду я проживала в їхньому хабі для молоді, мені надавали психологічну допомогу, допомогли з оформленням документів».
Тим, хто тільки задумується на тимчасово окупованих територіях України про виїзд, Марія радить — треба діяти одразу й не чекати:
«Воно в будь-якому разі буде важко. Тому краще зробити, ніж думати, щоби потім не було пізно. Рекомендую тим, хто планує виїжджати, набратися терпіння. Його знадобиться багато, але воно того варте».
***
Громадська організація Save Ukraine, яка допомагала Марії виїхати з ТОТ, займається підтримкою дітей і сімей, які постраждали внаслідок війни, а також реалізує проєкти, спрямовані на відновлення країни. За час своєї роботи волонтери організації повернули до України понад 1200 дітей з окупованих або російських територій.
- Номер «Гарячої лінії» ГО «Save Ukraine»: 0 800 33 31 29
- Офіційний сайт
- Telegram: @SaveUkraineOfficial
- info@saveukraineua.org
Про те, які правила для абітурієнтів із прифронту та ТОТ діють під час вступної кампанії 2026 року — читайте у матеріалі Східного Варіанта.
Інга Павлій
