С Донбасса на Волынь: полный путь эвакуации в историях переселенцев

З перших днів повномасштабного вторгнення Волинь приймає людей з інших регіонів країни, які рятуються від війни. Так, станом на кінець травня в області живуть близько 65 тисяч осіб, які мають статус внутрішньо переміщених. Найбільша кількість переселенців зосереджується в обласному центрі – Луцьку, а також в Ковелі та Володимирі.

Медіа зі сходу — «Східний варіант» та медіа із заходу — «Район in.ua» на реальних історіях людей відтворили повний маршрут переселенців із охопленого боями Донбасу до рятівної Волині.

Як проходить евакуація під обстрілами у містах Луганщини та Донеччини, хто дає проміжний прихисток у Дніпрі, як і хто приймає людей на Волині, які умови їм там пропонують — все це у спільному матеріалі. 

Жорстокі бої та гуманітарна катастрофа на Донбасі

Рашисти нищать житлові будинки у Сєвєродонецьку та Лисичанську, масово бомбардують села біля Попасної, обстрілюють навіть гуманітарні вантажі, які рухаються дорогами від Лисичанська до Бахмута. Так коротко можна описати те, що відбувається нині на сході України. Підтвердження цьому щодня публікують голови Луганської та Донецької ВЦА, Генштаб, волонтери. 

За словами керівника Луганської ВЦА Сергія Гайдая, апетити росіян останнім часом зменшилися. Вони відмовилися від плану виходити на географічні кордони Луганської та Донецької областей. 

«Тепер рашистам потрібен лише Сєвєродонецьк», — зазначає Гайдай.

Околиці Сєвєродонецька та Лисичанська піддаються нищівним ударам ворожої авіації та артилерії. А там досі залишаються люди. 

Те, що рашитські загарбники активізувалися на Сєвєродонецькому напрямку, відчули на собі волонтери БФ «Freedom Trust», які евакуювали вже не одну сотню людей, в тому числі з Лисичанська та інших населених пунктів Донбасу.  

«Зараз немає можливості евакуювати людей в тому обсязі, що раніше. Ідуть важкі бої за Лисичанськ і Сєвєродонецьк. Дорога Бахмут-Лисичанськ дуже сильно обстрілюється. Днями ми були в Бахмуті, і росіяни нас просто не пустили, бо постійно гатили. У волонтерів була одна спроба провести білий автобус з червоним хрестом, але його обстріляли, і люди були вимушені повернутися назад. Ситуація дуже складна», — каже волонтер Дмитро Максимович. 

«Freedom Trust» евакуює людей з вразливих категорій — людей поважного віку, людей з інвалідністю, лежачих хворих. Та за потреби беруть і решту — хто хоче евакуюватися. 

Під час недавньої поїздки волонтери мали заявки на евакуацію від 23-ох лежачих людей. Також запит на допомогу надсилали люди з двох бомбосховищ у Лисичанську: одне на 120 людей, інше на 70. Туди волонтери мали відвезти гуманітарну допомогу — мали з собою 5 тон їжі, води, засобів гігієни, а також корм для тварин. Всього близько 700-800 тварин, яким везли близько 450 кг корму. 

«Зараз у Лисичанську нема ні зв’язку, ні світла, ні газу, ні води. І що буде далі, невідомо», — каже Дмитро Максимович.  

«Спецоперація з ризиком для життя» — людей евакуюють спочатку до Покровська

Евакуацією людей з різних населених пунктів Донбасу займаються ледь не всі силові структури, які лишаються в регіоні. Зокрема, і патрульні поліцейські. 18 квітня рашисти обстріляли управління патрульної поліції Луганщини. Там постраждали шестеро правоохоронців, серед яких і начальник Віктор Левченко. До цього він особисто очолював евакуаційну групу. 

Деякий час патрульні були на лікуванні й кілька тижнів тому поновили евакуацію людей на чолі з Левченком.  

«Як тільки лікарі дозволили, зібрали команду, техніку та повернулися до роботи. Наразі евакуація відбувається з Сєвєродонецька та Лисичанська», — розповіла журналістам старший інспектор пресслужби Патрульної поліції Луганської області Катерина Листопад.

15 травня транспорт патрульних поліцейських потрапив під черговий обстріл. Нині він ремонтується та має продовжити роботу.

Патрульні щодня отримують від людей прохання про евакуацію. Здебільшого звертаються по допомогу рідні тих, хто залишився у місті. Як каже Катерина, інколи  буває занадто пізно і місце, звідки просять евакуювати людей, вже охоплене боями та окупантами, а патрульні фізично не можуть туди дістатися.

«Кожен врятований з охоплених війною міст чи селищ цивільний, це окрема спецоперація з ризиками для життя усіх учасників. Особливо зараз, коли обстріли евакуаційного транспорту майже не припиняються», — розповідає Катерина Листопад. 

Зазвичай евакуаційний транспорт їде в місто завантажений їжею, медикаментами та питною водою, а повертається з евакуйованими людьми. Гуманітарну допомогу роздають дорогою до місць евакуації та відвантажують на гуманітарні штаби.

Те ж саме роблять і волонтери. Врятованих людей, за їх словами, везуть на евакуаційний потяг у Покровськ. Він відправляється через день. Тих, кого не встигли відправити евакуаційним потягом, відвозять в один із комунальних закладів Слов’янська (не уточнюємо з міркувань безпеки). Там вони чекають своєї черги на евакуацію.

Розклад евакуаційного потягу можна відстежувати на сторінці УЗ. 

Про евакуацію з Луганської та Донецької областей також регулярно повідомляють голови ВЦА — Сергій Гайдай та Павло Кириленко.  

Подати заявку на евакуацію до «Freedom Trust» можна за номером: 0800332480

Транзитний пункт у Дніпрі — там зустрічають волонтери

Евакуаційний потяг має сполучення Покровськ-Львів. Та частина людей виходить у Дніпрі. Дехто пересідає на інші потяги. Люди ж похилого віку та соціально вразливі категорії людей весь час перебувають під опікою волонтерів. Саме волонтери знімають таких людей з евакуаційного потягу та саджають на потрібний їм за напрямком. 

Дмитро Максимович пригадує, як мав відправити 86-річну бабусю з Лисичанська в один із притулків для літніх людей у селі Мар’янівка — поруч з Ковелем.   

«Я зателефонував на залізничний вокзал у Ковелі. Там чергова по станції дала телефон Олени — вона координує всі дії по залізничному вокзалу. І саме вона знайшла мені волонтера на ім’я Віталій, який зняв бабусю з потяга та відвіз її у притулок для літніх людей у Мар’янівці, а це майже 120 кілометрів від Ковелю», — розповідає Дмитро Миксимович. 

Волонтерський штаб Дніпра, створений міськрадою, на день приймає щонайменше 120 людей, максимально — 600. Здебільшого, це соціально незахищені люди, яким потрібна допомога з тимчасовим проживанням, їжею, одягом, медикаментами. Всім цим забезпечують волонтери. 

«Починаючи з 26 лютого ми працюємо кожного дня без вихідних. Частина наших волонтерів — це працівники міськради, які вдень виконують свої посадові обов’язки, а вночі позмінно допомагають евакуйованим. Людей везуть централізовано на автотранспорті або залізницею. Це в основному Маріуполь, Лиман, інші населені пункти Луганщини та Донеччини», — розповідає координатор волонтерського штабу Олег Семенко. 

За його словами, частина людей, яких евакуюють, мають легкі поранення. Їх автобуси нерідко потрапляють під обстріли. Дехто потрапляє до Дніпра абсолютно без речей. Одна жінка з Донеччини, пригадує пан Олег, взимку евакуювалася в ночнушці та тапочках. Так вона проїхала 250 кілометрів.  

Найважча категорія — це діти та старенькі люди. Часто їм потрібна медична допомога та ліки. Медики реагують за першим викликом волонтерів. Але інколи старенькі люди не витримують евакуацію.

«Їхали чоловік з дружиною, йому за 80 років, їй за 70. Вони хотіли дістатися до Німеччини, до рідного сина цього чоловіка. А його дружина — це другий шлюб. Нажаль, цей чоловік помер у нас на лавочці в залі очікування. І цій жіночці не було куди їхати. Ми її відправили в притулок для літніх людей», — розповідає Олег.  

У волонтерському штабі людям дають нічліг на одну-дві доби. Там вони можуть дочекатися свого потягу, або ж волонтери допоможуть з більш тривалим розміщенням.

Для дітей обладнали ігрову зону. Інші волонтери привозять їжу. Готові обіди надають і місцеві ресторани та кафе. Один з ресторанів, за словами Олега, вже видав понад 10 тисяч обідів для евакуйованих людей.  

Стареньких та хворих людей саджають на потяг також волонтери. Вони ж домовляються, щоб людину прийняли інші волонтери у місці призначення. 

Рятівний поїзд вивозить людей під обстрілами 

Віолетта Цуркан виїжджала евакуаційним потягом з міста Лиман Донецької області. Так сталося, що це був один з останніх рейсів, який відправлявся з Лимана. Наступний евакуаційний потяг потрапив під обстріл, у ньому загинула одна провідниця, ще одна отримала поранення. Згодом потяги стартували лише з Краматорська, а зараз — з Покровська. 

За словами Віолетти, кожне місто Донбасу, тобто Слов’янськ, Краматорськ, Лиман, мали визначену кількість вагонів для людей. Віолетта їхала у купейному вагоні. В одному купе — від чотирьох до шести дорослих людей на нижніх полицях. Для дітей залишали верхні полиці, щоб вони могли спати. 

«Провідники у нас здебільшого були із центральної або західної України. Вони розповідали, що не зізнавалися своїм рідним, на якому рейсі працюють, аби ті не переживали», — зазначає Віолетта. 

До евакуації дівчина, як і більшість людей на сході, була не готова, продуктів із собою майже не взяла, хоча дорога тільки за попередніми прогнозами мала тривати 23 години, а насправді ж розтягнулася майже на 30. Оскільки це евакуаційний потяг, то тривалість його зупинок на станціях не передбачувана, а тому придбати щось на вокзалі навряд чи реально. 

У потязі ж провідники роздають випічку, яку їм передали волонтери. Однак, здебільшого тим, хто не має з собою їжі і не може її купити. Те ж саме з водою. Хто може заплатити за пляшку води чи за чай — платять. Ціна — 10 грн. Але якщо попросити безкоштовно, провідники не відмовлять. 

Те, що поїзд позаду потрапив під обстріл росіян, ані Віолетта, ані інші пасажири не знали. Однак помітили, що деякі станції потяг проїжджав двічі — ймовірно оминав небезпеку. 

Вимушена затримка потягу сталася у Харкові. Хлопчик, який їхав у купе з Віолеттою, погано почувався, у нього була висока температура, а тому провідниця вирішила викликати на залізничний вокзал лікаря. 

«Сім’я цього хлопчика тривалий час вимушена була просидіти в підвалі, тому він застудився. Лікарка сказала, що він у задовільному стані й може їхати далі. Йому дали ліки, а батькам сказали стежити за його станом. Ця затримка викликала певну напругу в потязі, бо всі були знервовані, боялися обстрілів, але на щастя з хлопчиком усе добре і ми поїхали далі», — розповідає Віолетта.   

Дорога, каже вона, була досить виснажлива. Виїхавши о 8-30 з Лимана, люди розраховували приїхати до Львова о цій же годині наступного дня. Але протягом дня навіть провідники не говорили, коли точно поїзд дістанеться кінцевої точки. 

«Нам, дорослим, було нелегко, а для дітей це взагалі дуже виснажливо було. Провідники виносили якісь розмальовки, олівці, щоб якось дітей зайняти, але все одно дітям дорога давалася важко», — каже Віолетта.  

Також маленьким діткам провідники давали дитяче харчування, старшим — печиво. 

На другий день, помітила Віолетта, люди і між собою почали активно ділитися їжею — ходили пропонували одне одному продукти, які мали з собою. 

Великою проблемою, за словами дівчини, було зарядити телефони. Вагон був старий, а відтак єдина розетка розміщувалася біля провідника у коридорі. Спочатку телефони заряджали ті, хто їхали поруч. Цю нерівність вирішили виправити та вибудували графік — кожен міг заряджати телефон по черзі не довше 10-15 хвилин. 

Найбільшою цінністю, яку люди бояться втратити під час евакуації, є документи. Їх  люди у потязі не випускають з виду ні на хвилину. 

«Вже коли нам сказали, що ми скоро під’їжджаємо, була несамовита радість. Люди хвилин 20 стояли у тамбурі», — пригадує Віолетта. 

Далі дороги кожного з евакуйованих людей розійшлись.  

Як приймає Волинь

Волинська область приймає людей, які рятуються від  війни, з першого дня повномасштабного вторгнення. На щастя, у регіоні порівняно  спокійно, тож його для безпечного життя обирають мешканці усіх областей, де ведуться активні бойові дії.

Найчастіше, за словами керівниці Департаменту соціального захисту населення Волинської обласної військової адміністрації Оксани Гобод, на Волинь приїжджають жителі Харківської, Київської та Сумської областей.

Мешканців Луганщини та Донеччини тут не так багато, як,  скажімо, у Львівській області. Це пояснюється складністю логістики: на Волинь немає прямих евакуаційних потягів, а пряма траса через Житомир теж не була доступною довгий час.

Втім, деякі жителі Донбасу все ж обирають Волинь як місце для життя. Ми спробували дізнатися, як це відбувається.

Тож що робити і куди звертатися після прибуття на Волинь?

Механізм оформлення документів та отримання статусу ВПО не є складним та часозатратним. Зробити це можна, звернувшись до органів соціального захисту населення, виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Перелік документів теж мінімальний: заява, документ, що засвідчує особу, а також свідоцтво про народження дитини за необхідності.

Оксана Гобод пояснює: сама процедура оформлення необхідних паперів займає близько 10-15 хвилин за звичних обставин. Зробити це можна й не звертаючись фізично до жодної з установ – подати заявку на отримання довідки через мобільний застосунок порталу «Дія».

Статус внутрішньо переміщеної особи необхідний для того, аби отримувати адресну допомогу, переоформити соцвиплати чи пенсію, влаштувати дитину в садок чи школу, а також отримати доступ до медичного обслуговування.

Що стосується соцвиплат для переселенців, які подали для цього необхідну заяву, то на Волині надають той перелік, який передбачений державою. Так, за березень-травень матеріальну допомогу – дві тисячі гривень на працездатну особу та три на дитину або людину з інвалідністю - отримали близько 30 тисяч сімей з довідками ВПО, зареєстрованих на Волині.

Пояснює Оксана Гобод і принципи розселення переселенців. Так, людина має можливість обирати житло самостійно: наприклад, за бажанням, знімати квартиру чи будинок, звернувшись за допомогою до рієлторів.  

Можна заручитися підтримкою волонтерів або звернутися безпосередньо на цілодобову гарячу лінію Департаменту соцзахисту населення Волинської ОДА за номером телефону 066 657 0915.

Звісно, людей стараються поселяти в обласному центрі або недалеко від нього, але станом на кінець травня область вже вважається густонаселеною, тож нині здебільшого для житла пропонують місця, віддалені від Луцька.

Оселитися можна у квартирах чи приватних будинках, але для недовготривалого розміщення пропонують також хостели.

До прикладу, луцький Арт-хостел «Адреналін» з перших днів повномасштабного вторгнення одним із перших почав приймати людей, які врятувалися від війни. У ньому – 110 ліжкомісць, де нині здебільшого проживають мами з маленькими дітьми. Працівники кажуть: малечі тут дуже подобається.

Гарною самоорганізацією з метою допомоги переселенцям можуть похвалитися і волинські територіальні громади. Одна з таких – Городищенська, розташована у Луцькому районі. Вона об’єднує в собі двадцять сіл та одне селище, де станом на травень розмістилися 144 внутрішньо переміщені особи.

Начальниця відділу соцзахисту населення у Городищенській громаді Галина Подмовська розповіла: для всіх, хто стоїть на обліку в громаді зі статусом ВПО, передбачена спеціальна програма допомоги у вигляді продуктових наборів. В такі набори, які видають двічі на місяць, входить чималий перелік необхідних продуктів харчування з тривалим терміном зберігання: крупи, солодощі, олія, чай, кава, консерви тощо. Сім’ям з маленькими дітьми допомагають також засобами гігієни.

«Від 24 лютого таку допомогу від нашої громади отримали 258 осіб. Ми стараємося допомагати, нам небайдужа доля усіх», - переконує посадовиця.

Наразі більшість переселенців проживають у приватному секторі: хтось – під одним дахом з місцевими, хтось – у вільних будинках.

Ми відчуваємо підтримку. Історії переселенців, які будують нове життя

Невеличке село Бережанка у цій громаді стало прихистком для Євгена Швиркова, 51-річного уродженця міста Сіверськ, що на Донеччині. Ще  з 2014 року це місто перебувало недалеко від лінії фронту, а з початком повномасштабного вторгнення зазнає активних ракетних обстрілів російською армією. За останніми даними Генштабу, зараз окупанти планують відновити наступальні дії у напрямку Ямпіль – Сіверськ з форсуванням річки Сіверський Донець.

Євген Швирков разом з дружиною приїхали на Волинь лише наприкінці квітня -  у рідному Сіверську залишалися до останнього.

«Вже як на голову почало прилітати, то зрозуміли, що треба їхати. Рятувалися власним авто, із собою взяли ще одну сім’ю», - пригадує чоловік.

Дорога виявилася тривалою - за дві доби довелося подолати десятки блокпостів та затяжні повітряні тривоги – але, на щастя, благополучною.

У Городищенській громаді живе брат Євгена, а ще на Волинь з 24 лютого запрошував колега-волинянин.

«Він знав, що таке життя у нас ще з 2014 року. Щоправда, ракети почали прилітати тільки зараз. Ми розуміли, що ракети прилітають і в Луцьк,  а все ж тут спокійніше», - ділиться Євген.

Згадує: у Бережанку прибули, коли надворі була вже глупа ніч.

«А вже зранку того самого дня у нас почалися «відвідини», - усміхається чоловік.

До будинку почали приходити місцеві мешканці: знайомитися, розпитувати, пропонувати їжу.

«Ми були дуже зворушені, навіть трохи збентежені. Не чекали, що так відгукнуться. Знаєте, вони може й не чули тих вибухів, але розуміють, що то воно є, співчувають», - пригадує Євген.

Каже, що отримання статусу ВПО та оформлення документів пройшло швидко і майже без проблем у селищній раді Городища. В процесі з’ясували тільки один неприємний момент – Сіверська громада не увійшла до офіційного переліку територіальних громад, що розташовані в районах проведення воєнних дій, хоча фактично є саме такою. Зазначимо, що цей перелік затвердили на виконання вимог постанови КМУ від 16.04.2022 р. №457 «Про підтримку окремих категорій населення, яке постраждало у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України», і він дає право отримання допомоги для ВПО із таких територій.

«Ми не зрозуміли, як таке може бути. Нам, правду кажучи, вистачало і того, що ми не чуємо вибухів. Та за два-три дні і це питання вирішили, написали окрему заяву на отримання допомоги», - каже чоловік.

Ділиться: у Бережанці вже освоїлися, тож нині підшуковує роботу.

У рідному місті Євген працював охоронцем в ЦНАПі, до останнього займався роздачею гуманітарної допомоги.

«Коли почалася війна, однакова робота лягла на плечі всіх працівників, - пригадує він. – Фахівець чи секретар – всі в один  момент стали і вантажниками, і водіями. Доправляли допомогу людям. Є ж і неходячі, і старші.

А зараз – ну, як в селі. Ходимо «по людях»: комусь десь паркан підлатати, чи з городом помогти», - розказує Євген.

За спеціальністю чоловік – зварювальник. У Городищі, каже, цю інформацію взяли «на замітку» і мають повідомити про вакансії, бо на таких фахівців є попит.

Будувати нове життя на Волині зараз взялася і 35-річна Аліна Мінакова. Жінка – із Мар’їнки Донецької області, де з перших днів повномасштабної війни не було жодного спокійного дня, хоч містом на лінії фронту воно стало ще у  2014. Для окупантів Мар’їнка – стратегічна ціль, тож вони не шкодують боєприпасів, постійно її обстрілюючи.

На Волинь жінка з маленьким сином прибула 19 березня. Як і Євген, до останнього не хотіла покидати рідну домівку, аж поки, як каже Аліна, не стало дуже страшно.

Сюди запросила подруга, яка живе в Турійську. У неї й жили перші два тижні, а потім вдалося знайти будинок у селі Радовичі, куди пізніше приїхала решта родини.

Аліна пригадує: дорога була дуже складною і тривала більше доби. З Мар’їнки вона із сином приїхала в Курахове, звідти приватний перевізник доправив до Дніпра. З Дніпра евакуаційним потягом дісталися Львова, і вже тоді – Волині.

Документи швидко і без проблем оформили в місцевому ЦНАПі, щоправда, іншим членам сім’ї, які приїхали до Аліни згодом, довелося витратити на це цілий день, бо вже тоді були великі черги.

У Мар’їнці жінка працювала у магазині, а в якості  підробітку займалася манікюром.

«Я дуже хотіла перетворити це хобі на професію, мала клієнтів. Війна зруйнувала всі плани. Але треба жити далі, треба працювати, бо в мене дитина», - каже Аліна.

За допомогою з працевлаштуванням звернулася до центру зайнятості. Роботу майстринею манікюру у місцевому салоні запропонували одразу.

«Я ще недовго працюю, можна сказати, тільки починаю. Буду розвиватися, набирати клієнтів», - розповідає вона.

Нині в Радовичах жінка мешкає з зі своєю великою родиною, але й серед місцевих не почувається самотньою: «Люди дуже добрі. З першого дня почали пропонувати різну допомогу. Ми відчуваємо підтримку».

Автори тексту: Олена Рожій, Артур Пріхно

***