«Семья, которой горжусь»: истории воинов-добровольцев 56 отдельной мотопехотной Мариупольской бригады

Ця бригада стала легендою. Піски, Опитне, Маріуполь, Вугледар, Бахмут, підтримка флангу на Запоріжжі, під час Херсонського контрнаступу… 56 окрема мотопіхотна Маріупольська бригада пройшла безліч боїв російсько-української війни, і нині продовжує нищити ворога на Донеччині. Секрет її стійкості та ефективності — люди. А саме — добровольці, носії бойового досвіду, які становлять ядро 56 ОМпБр та виховують нове покоління її воїнів.

Розповідаємо про бойовий шлях декількох воїнів бригади, про труднощі, які їм довелося пройти й про те, що їх мотивує і далі тримати стрій.

Початок служби

«Піон» починав військову службу ще 11 років тому, в артилерії. Свій позивний отримав на честь гармати найбільшого в ЗСУ калібру.

«Я з багатодітної родини, з трьох років ріс без батька. Тому ми з братами мали відстрочку від  служби. Але на початку війни старший брат пішов до війська. І через пів року, в 2014-му, я вирішив йти за ним слідом», — пригадує «Піон».

Перший контракт — в 55-й окремій артилеристській бригаді. В її складі воїн пройшов надскладну оборону Дебальцевого, прикриваючи логістику, а потім і відступ українського угруповання з міста. Другий контракт, за пів року до початку повномасштабного вторгнення, він уклав з 56-ю мотопіхотною Маріупольською бригадою. Повномасштабний російський наступ зустрів у Пісках:

«Ми були окремим розвідувальним взводом. З наших крайніх спостережних постів видніла стела Донецька: до міста був один кілометр. Росіяни нас зовсім не жаліли: по нас летіло все, що в них було», — лаконічно згадує старший лейтенант «Піон» ті дні.

«Одеса» свій позивний отримав на честь рідного міста. Як і «Піон», він доєднався до 56-ї бригади у 2021 році. Спершу полігон під Миколаєвом, а буквально через кілька місяців — пекельні зустрічні бої з російським угрупованням, яке рвалося з Криму на Маріуполь.

«Спершу був старшим стрільцем, потім став командиром відділення в піхотній роті. Ми закріпились і тримали оборону, знищуючи ворога та уражаючи його колони, які рухалися в бік Маріуполя, — пригадує «Одеса». Наступна його кар’єрна сходинка — офіцер відділення безпілотних систем у складі бригади. — Зараз мої посадові обов'язки — спостереження та контроль ураження ворога. Ми нищимо окупантів засобами безпілотних систем».

Служба у сфері БпЛА не є легкою чи безтурботною. Якось, після «прильоту» важких калібрів по позиціях, побратими буквально відкопали «Одесу» з-під землі та всі разом евакуювалися звідти. Фактично це був другий день народження офіцера...

«Буксир» воює у складі 56 ОМпБр з часу формування свого батальйону. Нинішні обов’язки відповідають його позивному: він «тягне» на собі забезпечення і підтримку піхотних груп.

«Був сержантом, командиром взводу. Зараз — лейтенант, заступник командира батальйону з тилу (зампотил). Моя робота — щоб піхота, наші «боги війни», була нагодована, помита і в теплі. Щоб мала справну техніку, дизпаливо, і все інше. Щоб бліндажі були надійні, сухі й теплі».

Підлеглі «Буксира» їздять з фронту в тил і назад, постачаючи все необхідне. Іноді й зампотил сідає разом з ними до автівки.

«Коли їдуть без мене — то значно більше хвилююся за них. Пишу їм: “Як ви там, кіндери? Давайте акуратно!”. Техніка часто ламається чи підривається, але це насправді фігня. Найцінніше, що ми маємо — наші люди!» — говорить «Буксир».

Кар’єра у війську

«Руні» — 27 років, на війну вона прийшла в 19. Відтоді жодного разу не змінювала підрозділ: служить у тому ж самому колективі, що й від початку. Вона та її побратими — колишні артилеристи, які «пересіли» на важкі ударні БпЛА. «Руна», яка раніше командувала екіпажем «зенітки», стала командиром взводу.

«Пройшла шлях від солдата до молодшого лейтенанта. І скажу, що кращого колективу, ніж наш, немає. Зрештою, ми самі створюємо цей світ навколо себе», — усміхається «Руна».

«Намасте» був переведений до 56 ОМпБр з підрозділу ППО, куди він свого часу пішов добровольцем. Юнак був упевнений, що тепер буде піхотинцем. Однак командири підрозділу, поговоривши з ним і оцінивши його навички, запропонували йому, як і раніше, контролювати небо. Але за допомогою дронів, розповідає воїн. У бригаді, каже він, йому подобається:

«Тут як у маленькому містечку: кожен кожного знає, всі допомагають одне одному. Якщо виникла проблема — всі йдуть назустріч, особливо командири. Ті, з ким працюю на позиціях — стали найбільшими друзями. Якщо з ними не один місяць в бліндажі просидів, то розумієш, що за цього бійця можна постояти. І що він, коли треба, постоїть за тебе».

Капітан на позивний «Грішник» починав бити ворога в Донецькому аеропорту: пройшов там три ротації. 11 років по тому він і далі воює на Донеччині.

«Успішно закінчив військову академію, і дуже хотілося знову на Донбас, додому. Обрав 56-ту бригаду, бо вона має ППД на Донеччині. Зараз я командир інженерно-саперної роти», — усміхається «Грішник» своїм спогадам.

Війна і професійне зростання

Що поєднує історії всіх цих бійців та бійчинь? Вони вижили у найскладніших битвах цієї війни — завдяки розуму, винахідливості та взаємній довірі. Кожне нове бойове завдання — це не просто труднощі й ризик. Це стимул до зростання. Принаймні, так бачить свою бойову роботу «Грішник».

«Що ми робимо? Дивимося на те, що виготовляє ворог і робимо таке саме (за функціоналом), але зазвичай значно краще і розумніше. “Розумні” боєприпаси — профіль нашої роти. Що змінилося? — ділиться «Грішник». — Заглибилися у галузь штучного інтелекту. І водночас зводимо до мінімуму роботу в полях: солдату вже не потрібно повзати на “нулі” та мінувати».

Хто ж тоді виконує саперні завдання на лінії зіткнення? Можна відповісти одним словом: дрони. Точніше, оператори безпілотних систем, які виконують роботу з бліндажів, з пультами в руках.

«Все, що літає, плаває, повзає, всі роботизовані системи — це наш профіль», — пояснює «Грішник».

«Намасте», який також змінив свій фах з управління засобами ППО на безпілотні системи, каже про те, що бригада допомогла йому навчитися всього, що потрібно.

«Два місяці я навчався літати на «бомберах», після цього — на позиції. Переважно працюємо над зачищенням переднього краю ворога. Наш екіпаж знищив чимало ворожої техніки і самих окупантів. І ми не зупинимося», — впевнений юнак.

«Руна» — ще один з прикладів зростання та технологізації українського війська. Причому не лише вона, а й весь підпорядкований їй підрозділ успішно змінював профіль і тепер б’є ворога ще більш ефективними засобами.

«Ми “зростали за калібрами”, — пригадує командирка взводу. — Починали з ЗУ-23-2 (здвоєна зенітна гармата калібру 23 мм). Тоді ми теж працювали на Донеччині: Піски, Водяне і Опитне… Потім була гармата С-60 (калібру 57 мм), але логістика ставала дедалі складнішою — ворог полював на кожну машину. Тому ми перейшли на важкі дрони-«бомбери». Тепер вночі возимо піхоті все необхідне, а також б’ємо по ворогу та мінуємо йому шляхи пересування».

«Ми не зупинимося!»

Що є мотивацією для українського воїна? Що надає йому силу, здатну переважити будь-які труднощі?

Для «Піона» основа мотивації — його власне сумління:

«Страшно всім. Але як можна сидіти (в тилу) і чужими руками жар загрібати?.. Що ти розповідатимеш своїм дітям? Що відсидівся, поки інші Україну захищали? Ворог тисне, і буває морально тяжко: твого міста, де ти народився й виріс, може скоро не бути…» — каже воїн.

Замислюється на мить і згадує про долю одного зі своїх побратимів:

«У нас є хлопець, який у бою втратив ногу. Але ми хочемо повернути його до служби, бо він сам цього прагне! Бойове братерство — те, що додає нам сил».

Цю думку побратима продовжує «Буксир»:

«Найбільше боюся за своїх пацанів, яких відправляю на нічне завдання. Поки вночі не отримаю в месенджері «+» або смайлик, що вони виїхали назад — я не сплю, чекаю. Бувало, що мої хлопці підривалися на мінах, але навіть на пошкодженому транспорті все одно вивозили піхоту. Ми ніколи не залишали своїх».

Лише спротив окупантам дає Україні шанс на майбутнє, каже «Одеса»:

«Якщо ми не будемо стояти — вони йтимуть  далі. Тож ми мусимо стояти! І краще самому обирати свій шлях, своє місце у війську. Я свого часу обрав інновації, й не шкодую: за роки ця ланка дуже виросла. Обирайте 56-ту бригаду, обирайте безпілотні системи! В нас гарне навчання, як в секторі БпЛА, так і в піхоті».

«Руна» зізнається, що найбільше її мотивують люди, які поруч. Бойовий колектив склався такий, що дівчина жодного разу з початку служби навіть не думала змінювати підрозділ:

«Люди в мене мотивовані, й дуже класні! Коли кожен знає свою роботу, ми розуміємо одне одного з півслова. Тому в своєму колективі працювати найпростіше. Звісно, ми нарощуємося, до нас приходять нові люди, — говорить «Руна». — Але вони так само відразу стають рідними. Ми — така собі велика сім'я, якою я пишаюся. Особливо за те, на яких напрямках ми були і що пройшли. У нас найкраща бригада. Тому — тримаємося».

«Хто, як не ми? Якщо здамося — все закінчиться, не буде нас і нашої країни! — переконаний «Намасте». — Тому нам потрібно більше людей, і ми їх навчимо воювати так, як ми: виявили — знищили. Лише на рахунку нашого маленького підрозділу вже понад сто окупантів. І ми не зупинимося!».

Найбільше мотивує воїна майбутнє його дітей, так вважає «Грішник»:

«Я не хочу передавати цю війну своїм дітям. Уявіть, один з тих малюків, які 10 років тому писали нам листи на фронт, зараз у мене в  підпорядкуванні! Я не хочу, щоб наші діти теж воювали. Ми маємо поставити крапку зараз».

***

56 окрема мотопіхотна Маріупольська бригада — легендарне військове з’єднання з унікальним досвідом протистояння російським загарбникам. І вона готова не тільки ділитися цим досвідом з новим поколінням бійців, а й стати для них справжньою родиною. Де чують і поважають кожного.

Тисячі варіантів проходження служби за різним фахом, серед яких є й вакансії 56 ОМпБр, має 1-й центр рекрутингу Сухопутних військ України. Рекрутери допоможуть новобранцю на всіх етапах: від оформлення першого документу та військової підготовки — і до початку служби в обраному підрозділі.

Автор: Євген Солонина, 1-й центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ