«Україна стала незалежною, але уряд лишився таким же нечесним»

«Східний варіант» продовжує цикл публікацій «Крізь 20 років: Україні сьогодні».

В рамках проекту будуть опубліковані нариси та інтерв'ю людей різного віку. Головна тема – підвести підсумки двадцятиріччя незалежності держави. Сталі політики, громадські діячі, бізнесмени розкажуть про свої мрії зразка 1991-го і реалії в 2011-м, а молодь, «діти перебудови» - про те, якою вони бачать Україну зараз і якою будуватимуть її далі.

 

Читайте також: «Об Украине. Нашей и не нашей»,

«Да, лучше вернуться в СССР» 

«Украинские люди более открыты»

«У нас ментальность – каждый сам за себя»

«Созидание – вот главный атрибут героя нашего времени»

«Я из тех, кто «развалил СССР»

«Слушаю советы и поступаю наоборот»

«С ума можно сойти: в отделении 60 человек лежит, и у каждого – рак»

Найголовніше, що відрізняє нас, сьогоднішніх громадських активістів, від активістів часів СРСР – це ставлення до держави. Наша функція – це захист прав і свобод громадян від держави. Також ми змушуємо саму державу до діалогу з громадянами.

У дитинстві, за часів СРСР, я хотів грати в державну лотерею, а батько казав мені: з державою грати як мінімум неперспективно – ніколи не виграєш, бо ти в нерівних умовах. Він мав на увазі не лише саму гру, а всю радянську систему.

Часи тоталітаризму минули, проте уряд чеснішим не став. З ним не можна не лише в азартні ігри грати, але й про більш насущні питання, зокрема соціальні, домовитися не виходить. Проте існування самої лише думки про можливості діалогу й змін спонукає десятки громадян до спроб встановити такий діалог із чиновниками. Як у міжнародній політиці є термін peacemaking, що означає примус до миру, так і громадський активізм сьогодні – це примушення нашої держави до діалогу. Без примусу з боку громадян чиновники необхідність такого діалогу не бачать.

Мотиви громадських активістів незалежної України схожі на ті, які були в громадських активістів радянського часу: бажання працювати заради вічних цінностей — справедливості, правди, суспільного благополуччя. Щоправда, в сьогоднішній роботі з'явилися нові цінності, непопулярні в радянський час — права людини, повага до приватної власності, свобода від дискримінації.

Найголовніше, що відрізняє нас від активістів часів СРСР – це ставлення до держави. Здається, громадяни цю різницю розуміють і тому звертаються до нас у найскладніших ситуаціях.

Не можу сказати про всіх членів громадських організацій, але для мене держава вторинна в порівнянні з суспільством. Вона – лише інструмент, який громадяни мали б використовувати для задоволення власних потреб. На жаль, у нашій країні цей інструмент втратив свою первинну функцію, перетворився фактично на зло. Спільні цінності представників влади й громадян звелися до мінімуму. В такі ситуації ідея про соціальне партнерство, про співпрацю влади, суспільства й бізнесу перестала бути реалістичною. Здається, єдиним спільним інтересом у нас і у держави лишилося бажання уникнути соціального вибуху з жертвами.

У всьому іншому в нас різні цілі. Влада нещира, вона імітує співпрацю, обманює, виснажує ресурси країни й суспільства, функціонуючи в приватних інтересах певної групи людей.

Тому головним завданням громадських активістів сьогодні, на відміну від радянських “колег” є зміна сутності державного апарату.

* * *

Коли я жив у США, мене вражала тамтешня система збору та розподілу податків. Американці відслідковують сплату та витрати кожного центу. А збільшення чи зменшення місцевих податків навіть на піввідсотка супроводжується бурхливими дебатами й навіть місцевими референдумами. Адже ця зміна часто закладається в ціну кожного товару, що продається в межах графства.

Більшість із коштів, які збиралися на рівні графства (щось подібне за розмірами на наш район), використовувалися на безпеку — поліцію, пожежну охорону. При цьому громадяни США впевнені в тому, що поліція буде їх захищати, а пожежні приїдуть вчасно. Хто в нашій країні має таку впевненість? Я не бачив у своєму житті людей, яким би насправді допомогла міліція. Мій особистий досвід так само говорить про протилежне. Так для чого утримувати міліцію та інші дорого вартісні структури?

Саме через це актуальними мені здаються американські ідеї «малого уряду»: чим менше чиновників, чим менше втручання до суспільного й економічного життя, тим менший у державних чиновників простір для зловживань. Чим менше чиновників – тим менше треба платити податків, тим легше контролювати розподіл коштів, тим більше грошей залишається громадянам для власного добробуту. Ми просто не звикли дивитися на державу як на інструмент, як на найнятих службовців, які живуть за наш рахунок.

* * *

Однак не можна покладати відповідальність за всі сьогоднішні негаразди на самих лише чиновників. Значною мірою їхньою причиною є самі громадяни. Це ми обираємо продажних політиків, ми платимо хабарі, миримося зі свавіллям, мовчки терпимо щоденне порушення наших прав. А головне — ми часто чекаємо, що хтось зробить щось за нас — напише скаргу, подасть до суду, вийде на демонстрацію.

Тому особливу повагу в мене викликають люди, які не миряться з системою й самі активно діють на захист своїх прав й інтересів. Саме вони – єдина надія цієї країни. Саме таких людей заведено називати громадськими активістами.

Часто вони діють самотужки, але з часом стає зрозуміло: колективні узгоджені дії приносять кращі результати. Через це за останні двадцять років в Україні з'явилися сотні громадських організацій, які представляють громадські інтереси й діють усупереч позиції державних чиновників. Неурядові організації зазвичай діють в інтересах дискримінованих чи вразливих груп — інвалідів, бідних, дітей, тяжко хворих, гомосексуалів, громадян, позбавлених доступу до правової допомоги. За часів СРСР діяльність на користь більшості таких груп була неможливою, або можливо за умови, що в певний час активісти відправлялися до табору або в Сибір.

* * *

Хоча послугами громадських організацій користуються десятки тисяч людей по всій Україні, завдяки допомозі громадських активістів тисячі людей вирішують життєво важливі проблеми, часто НУО звинувачують у фінансуванні з-за кордону.

По-перше хотілося би зауважити, що існування громадських організацій залежить не лише від грошей. Громадський активізм — це, перш за все, час і зусилля, які люди витрачають, щоби допомогти тим, хто звертається по допомогу. Без спеціалізованих знань, які люди “жертвують” громадським організаціям, було би неможливо вирішити жодну проблему ні на державному, ні на місцевому рівні. Сьогодні можна сказати, що часто громадські активісти набагато компетентніші за деяких чиновників. Свої знання вони могли би використати для бізнес-проектів, для заробляння грошей, але використовують на благо людей.

По-друге, я вважаю, що громадяни України мають бути вдячними міжнародним структурам, які підтримують діяльність громадських організацій в Україні. Щодня ми стикаємося з несправедливістю, бюрократією й корупцією. І це при тому, що в кожній області, в майже кожному місті десятки людей працюють для того, щоби стримати чиновницькі апетити. Можна лише уявити, в якій державі ми могли би жити, якби не було людей, які щодня “смикають” і Кабмін, і Верховну Раду, і прокуратуру, і місцевих депутатів.

От наприклад, наша організація, «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», зараз реалізовує проект «Активні громади – безпечні міста». Його основний компонент – це надання правової допомоги тим, хто захищає подвір’я й парки від незаконних забудов. Фінансує проект Програма розвитку ООН. Хіба знайшлися б в Україні люди, які профінансували таку діяльність?

Або. За підтримки фонду “Відродження” ми допомагаємо людям уберегти школи від незаконного закриття. Українські мільйонери не хочуть створювати фонди, які б підтримувати проекти на захист громадських прав та свобод.

Активна співпраця з партнерськими громадськими організаціями не лише а Україні, але й з колегами з країн Заходу (Польщі, Канади, США) – це ще одна риса, яка відрізняє нас від радянських активістів. Раніше дружити можна було лише країнами соцтабору. Хоча це що ми, до речі, й продовжуємо робити.

Незважаючи таку активність українських громадян, за показником кількості громадських організацій Україна все ще суттєво відстає від багатих і демократичних країн. У діяльності різних громадських структур беруть участь лише близько 14% українців. Допоки ця цифра не почне зростати, допоки люди не почнуть об’єднуватися задля вирішення своїх проблем і тиску на владу, життя в цій країні не зміниться.

Але надія на зміни є. За останні десятиліття українці все ж продемонстрували приклади потужної громадської самоорганізації. Весь світ побачив, що громадяни України здатні відстоювати свої права. Є підстави вірити, що й надалі вплив активних громадян у нашій країні посилюватиметься.

Володимир Щербаченко,

Східноукраїнський центр громадських ініціатив