Иванова "Мрія": как садовник из Славянска развивает экологическое предприятие на Полтавщине

Цей мандрівник у ковбойському капелюсі — Іван Дегтяр. І в той день він їхав зі столиці, куди спершу планував релокувати свій мінізавод з виробництва соків. Бо ж у його село — Адамівку, що поблизу Слов’янська, — прийшла війна. Понад 40 гектарів садків, якими опікувалося садівниче товариство “Мрія”, очолюване Іваном Петровичем, було зруйновано або заміновано. Тож, чоловік шукав, куди перевезти те, що можна було врятувати. З Києвом не склалося. Тому він повертався додому, на Донеччину.

Та аварія з колесом усе змінила: чоловік розповів місцевим жителям, хто він і звідки. І виявилося, що в селищі є місце, куди можна перевезти обладнання й почати працювати. Без садків. Але з “Мрією”. 

І от, два роки потому, ми їдемо до Івана Петровича, аби розповісти вам його історію та скуштувати незвичайних соків із цьогорічного врожаю.

Зупиняємось біля воріт заводу, де нас зустрічає господар — усміхнений, і все ще у своєму фірмовому ковбойському капелюсі. Повітря наповнене ароматом фруктів і деревини. Цей запах я пам’ятаю ще з дитинства, коли ми всією родиною чавили яблучний сік та заготовляли його на зиму.

Іван Петрович веде нас двориком і пояснює, що все виробництво нині повністю автономне, й живиться за допомогою органічного палива — дерев’яних друзок. Та й не можна сказати, що цей завод виготовляє виключно соки: є в них і яблучний оцет, і органічне мило, і навіть біопаливо планують виготовляти з відходів виробництва.

Сезон соків закінчується. Та ми потрапили саме в розпал виробництва. На літній альтанці миють яблука й чавлять сік. У одному з боксів скляну тару готують до розливу.

А посеред двору цього мінізаводу чекають кілька місцевих машин, завантажених помідорами та яблуками — це жителі селища привезли свій урожай, аби здати його на переробку.

Цей завод у Решетилівці — не просто місце, де виготовляють соки. Це — частина великого задуму: зберегти екологію, підтримати місцевих і створити стійкий бізнес, незалежний від зовнішніх умов. 

“Містечковий рай” на Донеччині

Іван Петрович розповідає, як усе починалося. Спогади ведуть аж на Донеччину — саме там, неподалік Слов’янська ростуть оті садки, які свого часу задумав відродити наш герой.

“За 12 кілометрів від Слов'янська є село Адамівка. Там дуже гарна природа — річка Гола Долина, а на березі батьківська хата. І хотілося мені зробити таке автономне село, щоб там було своє виробниче підприємство. А теплом із цього виробничого підприємства опалювалося це село. Тобто, такий “містечковий рай” хотілося зробити”, — розповідає наш герой.

Каже, що якось він вигулював собаку неподалік від батьківської хати, біля лісу в Адамівці, і побачив занедбаний садок колишнього садівничого товариства “Мрія”. Воно було створене ще у 80-х роках. Іван Петрович говорить, що на той час майже все там розікрали: водогін та інше. Товариство розпалося, але залишилася земельна ділянка на 46 гектарів. І тоді, у 2017 році, чоловік зібрав загальні збори садівничого товариства, на яких вирішили об’єднати ділянки в один масив, змінили статут і з того моменту почали розвивати проєкт “Адамівка”.

Це був справжній “рестарт” для саду. Іван Петрович із командою почали висаджувати нові дерева та відновлювати старі. Згодом із сировини почали виготовляти натуральні соки та інші продукти, зокрема один з найпопулярніших — яблучний оцет. Згадуючи, як усе починалося, чоловік каже, що перші кроки в Адамівці були скромними, виготовляли сік лише для членів товариства. Це був маленький завод, який виробляв до 10 тонн соку на рік. Але у 2022 році все змінилося.

“Довелося виїхати сюди, в Решетилівку. І тепер цей проєкт із “райської” Адамівки продовжується тут, уже на новому місці”, — каже підприємець.

Іван Петрович перериває розповідь, аби допомогти одному з працівників заводу перенести й помити яблука. Їх набирають у велику ємність, миють, а далі — чавлять сік, пастеризують його й розливають у пляшки. 

Так як цьогоріч урожай яблук не дуже гарний, то і соки роблять різні: яблучно-виноградний, яблучно-вишневий, а ще — яблучно-бузиновий. Не додають ні цукру, ні води. 

“Це по суті яблуко, нагріте до 80 градусів і закрите кришкою в пляшці”, — каже Іван Дегтяр.

“Ну де Київ, а де яблука?”, або Випадкова релокація

Наш герой продовжує свою розповідь. Каже, що в липні 2022 року вони усвідомили: чекати більше немає сенсу. Велика війна, що спершу здавалася тимчасовою, затягнулася, і це загрожувало втратою врожаю та всього бізнесу.

“Ми думали, що війна триватиме два-три місяці — все сиділи й чекали. Але вона не закінчувалася. Влітку ми зрозуміли: можемо залишитися без продукції цього року, і тому вирішили релокуватися” — розповідає Іван Петрович.

Перший план був амбітним: збиралися переїхати до Києва. Чоловік говорить, що хотів привезти свою невелику соковарку, встановити її в одному з парків столиці, чавити сік і показувати людям, як це робиться. Завантаживши частину обладнання на свою “Газель”, він з однодумцями вирушив до Києва, повні надії на новий старт. 

“Ми зупинилися прямо на Хрещатику, біля міської ради. Сказали, що нікуди не поїдемо, поки нам не нададуть місце для роботи”, — згадує він із посмішкою. Поліція просила їх від'їхати, але команда наполягала: вони були готові боротися за кожен метр.

Київські чиновники почали пропонувати місця — від Житнього ринку до інших локацій, але Іван поступово зрозумів, що їхня ідея була трохи авантюрною. 

“Ну, де Київ, а де яблука?”, — сміється він, пригадуючи свої роздуми. Тож, вирішено було повертатися назад і думати далі над тим, куди релокуватися. І от саме тоді, по дорозі додому, колесо “Газелі” пробилося під Решетилівкою. Чоловік каже, що то був ніби знак долі. Так вони тут і залишилися.

“Селищний голова показав нам це місце — колишню базу “Укртелекому”. Тут бур’ян був вище даху, але нам сподобалося тут: і підвали є, і бокси. Ми навіть ще не підписали договір, а через тиждень уже почали перевозити обладнання”, — згадує Іван Петрович.

Процес релокації був повним випробувань: перевозили обладнання під обстрілами. Зробили кілька десятків поїздок у той період, коли не було ні грошей, ні палива. Добре, що вдалося отримати грант на релокацію від одного з фондів — так і переїхали.

“Тоді вже не було місця й часу для сентиментів. Ми приїхали й одразу почали діяти”, — розповідає чоловік. 

Підприємець швидко зрозумів, що важливо не просто розмістити виробництво, а стати частиною життя громади. Тому з самого початку організував день відкритих дверей, запросивши мера, начальника податкової інспекції та місцевих жителів та жительок, щоб поділитися планами та ідеями.

Більш того, Іван Петрович вирішив постійно бути на зв'язку з громадою, викупивши колонку в місцевій газеті на цілий рік.

“Ми кожні два-три тижні випускаємо статті, розповідаємо, чим займаємося, що нового в нашому проєкті. Тож ми не тільки займаємося виробництвом, а й просвітницькою діяльністю. Ми хочемо вирощувати партнерів із місцевих людей”, — пояснює він.

“Цього року вже 600 кг помідорів здав — то копійка буде”

Завод не просто працює автономно, він також активно залучає місцеву громаду до процесу. Навесні 2023-го року Іван Петрович зрозумів, що хоч тепер садів у них немає, але ці сади можуть бути розміщені в городах членів товариства — у місцевих жителів. Так і почалася співпраця.

Він викупив розсаду томатів у фермерів і безкоштовно роздав місцевим жителям. Ті, виростивши врожай, привозять його на завод, а Іван Петрович викуповує помідори у партнерів.

“Ми викуповуємо врожай, вони отримують прибуток, а ми — стабільну сировину”, — пояснює підприємець. Таким чином, навіть якщо на виробництві працює лише п’ять осіб, завдяки такій співпраці фактично роботою зайняті до 100 людей.

Іван Петрович збирається кудись їхати. Каже: “Хочете зі мною? Їхатимемо по врожай до одного з наших партнерів. Це — пенсіонер, якому по весні ми дали розсаду. Тепер викуповуємо у нього томати”. Звичайно ж, ми поїхали.

Володимир Андрійович, пенсіонер з Решетилівки, вже другий рік співпрацює із заводом Івана Петровича. Він отримує розсаду, вирощує томати, а підприємство купує врожай. Чоловік веде нас на свій город. Каже, що там завжди порядок — і йому не соромно. Гордовито обходить свої володіння. Розповідає, що, хоч цьогоріч погода й не сприяла, та вдалося таки трохи зібрати врожаю.

“Посадити й поливати — це не проблема: річка поруч, а додатковий дохід на пенсії завжди приємний. Минулого року заробив дві пенсії додатково, а цього року вже 600 кг здав, то копійка буде”, — з посмішкою розповідає Володимир Андрійович.

“Ми не використовуємо викопне паливо”

За словами Івана Петровича, цей проєкт можна порівняти з амбітними планами Ілона Маска щодо будівництва автономного поселення на Марсі, тільки тут усе реалізовано на Землі.

“Ми будуємо автономне поселення, регіональний хаб з переробки фруктів та овочів, даючи можливість місцевим домогосподарствам заробляти”, — розповідає власник.

Завод побудований з максимальним акцентом на автономність. Він працює на відходах деревини, які збирають навколо міста: на друзках та обрізках гілок, що раніше просто спалювали.

“Наш завод працює на цих відходах, і ми не використовуємо викопне паливо”, — зазначає підприємець. Вся енергія для виробництва отримується з подрібненої деревини, яка дає тепло для котлів і дозволяє підтримувати повний цикл виробництва.

Щороку завод споживає близько 100 тонн дерев'яної друзки, що є реалістичною цифрою для збору й заготівлі з місцевих ресурсів.

Однією з головних цілей підприємця є не лише виробництво соків, а й створення своєрідної “пічки” для міста. Завод планує передавати надлишкове тепло, що утворюється під час переробки, для опалення житлових та комунальних будівель.

Ще одним принциповим рішенням є використання скляної тари. Хоч пластик і дешевший, та планку екологічного підприємства для Івана Петровича тримати дуже важливо.

“Ми назвалися екологічною компанією, і тому використовуємо багато оборотну тару. Скляна пляшка може служити кілька разів, і це не лише екологічно, а й зручно для споживачів. Крім того, скляна тара не псує смак продукції, що важливо, особливо для яблучного оцту, який споживають діабетики та люди, які стежать за здоров’ям”, — підкреслює підприємець.

Незважаючи на війну та втрати, товариство “Мрія” не лише вижило, а й зросло. За три роки обсяги виробництва збільшилися втричі. Сьогодні завод планують розширювати: побудують новий цех для переробки томатів, а також спеціальний павільйон для сортування продукції. 

Не треба шукати “месію”

Завод не обмежується лише виробництвом — його мета також поширювати знання й технології.

“Ми хочемо, щоб наш завод став технічним парком, де люди зможуть побачити весь процес виробництва, навчитися чомусь новому. Це буде як виставка, де кожен зможе дізнатися більше про екологію та інновації”, — ділиться Іван Петрович.

Успіх заводу в Решетилівці багато в чому залежить від взаємної довіри між його засновником та місцевими жителями. Найбільший виклик для Івана Петровича — саме вибудувати цю довіру. Система співпраці з місцевими жителями побудована саме на цьому принципі: завод закуповує у них сировину, а наприкінці року ділиться частиною прибутку.

Цього року переробили близько 120 тонн яблук і томатів, виготовивши понад 80 тонн соку. Частина соку йде на виробництво яблучного оцту. Іван Петрович також ділиться своїм підходом до життя, який впливає на якість продукції:

“Мені подобається жити на цій планеті. Я хочу до старості жити в нормальному тілі, а не тягнути його з болячками. Тому я приглядаю за своїм тілом, і це впливає на те, що ми робимо. Ми робимо продукцію для себе і з любов’ю — те, що я сам готовий споживати”.

Іван Петрович говорить, що ми звикли чекати на якогось “месію”. Звикли, що прийде хтось: якийсь господар чи якийсь президент — і все налагодить. Але він переконаний, що в першу чергу люди мають самі організуватися, самі створити для себе гарні умови. І цей проєкт — “Адамівка” — це спроба такої організації.

Під вечір ми поїхали в яблуневий садок. Уже там, у спокійній атмосфері збираючи яблука, Іван Петрович замріяно подивився вгору. “Якби Бог будував рай, то, мабуть, тут, під цим небом”, — каже. 

Не можу не погодитись.

***

Усе має дозріти. І всьому свій час. Не буває такого, щоб урожай томатів збирали навесні. У цю пору розсаду тільки саджають. А в січні ви не побачите яблук на деревах. Бо ж зима. І не час. Прийде пора — і буде врожай.

Так само мають дозрівати й ідеї. І часом для їхнього зростання потрібен поштовх — навіть болючий. Іван Петрович втратив сад і рідну землю. Але зміг втримати й зростити ідею. І тепер вона розвивається сама, даючи поштовх не тільки справі нашого героя, але і всій громаді. Та прийде час — і ця ідея вийде за межі селища Решетилівка — й пустить коріння в інших громадах. Просто вона ще має дозріти.