Вместо яблочного сада — разбитые войной дороги

І навіть така близькість до смерті, її не зупинила — щоденно Ольга на своїй червоній «ластівці» виїжджає до прифронтових селищ Донецької області: Великої Новосілки, Новоочеретуватого, Шевченкового, Комишувахи, аби привозити місцевим, які попри війну не залишають рідних домівок, необхідні для життя дрібнички. 

Заради сина

Спершу Оля чесно казала сину, що їде до сіл, які поруч з лінією фронту. Йому вже 8, дорослий хлопець. Але з часом почала уникати відповідей на запитання, куди їде цього разу. Так вирішила тоді, коли дивилася у червоні від сліз синові очі. 

Того разу вона затрималася на виїзді до пізньої ночі, мала розряджений телефон, і не змогла попередити сина, що буде пізно. Коли зайшла до будинку, бабуся, яка пильнує онука, вже спала. А сам Олег, так звати хлопця, вийшов зустріти маму і чесно сказав: «Я думав, ти померла».

У свої 8 Олег молодший свідомий смерті. Її довкола — вдосталь. Та мама невтомно переконує сина, що ні з нею, ні з татом такого не трапиться. Говорить вкотре — і сама в це вірить. Мусить вірити. Чоловік Олі, якого теж звати Олег, військовослужбовець ЗСУ — пішов добровольцем одразу після повномасштабного вторгнення.

Оля хоче, щоби син пишався батьком. І він пишається — щодня вдягає до школи військову панаму, подаровану татом. Оля хоче, щоби син пишався мамою. І вкотре збирається у відрядження. А малий на запитання від вчителів чи однокласників щоразу гордо каже: «У моєї мами благодійний фонд!».  

Заради тюльпанів із місцевих садів

З Олею зустрічаємося у Покровському — селищі, яке розташовано на перетині Запорізької, Дніпропетровської та Донецької областей. Звідси до лінії фронту — 40 кілометрів. Але Покровське живе, здавалося б, звичайним життям. Тут працюють супермаркети, магазини, кавʼярні, мотелі. На вулицях багато людей, які щоранку йдуть на роботу, а щовечора — додому. А втім, війна тут відчується. У супермаркетах над вікнами причеплені шматки чорної щільної тканини. Їх опускають одразу після заходу сонця, затуляючи всі шиби та отвори. Правило світломаскування тут залишається обов’язковим ось уже понад два роки. Вночі в Покровському та прилеглих селах можна почути звуки «мопедів», а іноді й Іскандерів, які окупанти запускають із тимчасово окупованих територій. 

— Це вам! Вітаємо! — Оля зустрічає мене на пероні з оберемком тюльпанів. Лиш уявіть: у селищі, яке так близько до війни, мене зустрічають із квітами. 

Оля приїхала не сама, а разом із пані Оленою, яка волонтерить у її фонді «Сила жінки». Тюльпани — з її саду. Утрьох ми сідаємо в позашляховик, який належить чоловіку Ольги та рушаємо до першого місця призначення — села Комар, що за 40 км від Покровського в бік Донецька.

Дорогою розмовляємо про все й одразу, але здебільшого — про ситуацію на фронті. Помічаю, що повз нас постійно їдуть вантажівки, набиті деревиною.

— Як їх багато їде…, — кажу.

— Так це ж вони на фронт їдуть. Наші хлопці постійно будують укріплення, — відказує Оля.

На половині шляху минаємо арку з надписом «Донецька область». Ще трішки — і я знову вдома на своїй малій Батьківщині. Навколо — неосяжний степ з обробленими полями. Попри близькість фронту, фермери тут невпинно працюють.

За сорок хвилин прибуваємо до села Комар. Саме тут знаходиться штаб «Сили жінки» — благодійного фонду, який Оля заснувала через два місяці після початку повномасштабного вторгнення. Штаб — це невелике приміщення з декількома кімнатами: тут і склад гуманітарки, і дитяча кімната, і офіс управлінської ланки. Волонтери саме облаштовують кімнату, яку відкрили для проведення занять із дітьми та дорослими. Чоловіки вішають жовто-блакитну тканину, спеціально обрану під кольори національного прапора, яка буде своєрідною «стіною» та відокремлюватиме нову кімнату від іншої частини приміщення. Волонтерки готують стільці та столики, розкладають навчальні матеріали на полички. А Оля бере ключі від своєї улюбленої автівки та йде готувати її до майбутнього виїзду.

Її червона ластівка — ВАЗ 2105, або як у народі кажуть «пʼятірка», Жигулі. Оля придбала її ще до повномасштабної війни, у 2021 році. Нею хотіла розвозити яблучну пастилу та подорожувати з родиною, а тепер катається під обстріли.  

Незадовго до повномасштабної війни Оля виграла грант на виробництво яблучної пастили та фруктових чипсів. Для цього у новопридбаному будинку планувала засіяти великий сад яблунь. Першу продукцію продавала друзям, відправляла донорам в Естонію, вже мала домовленість з магазинами та фітнес-центрами. 23 лютого 2022 року Оля офіційно зареєструвала свій бізнес. 

Оля приганяє Жигулі з причепом до складу з гуманітаркою. Волонтерки завантажують причеп коробками. Цього разу кожній родині потрібно видати дві коробки побутової хімії. В одній — зубні щітки, зубні пасти, мило, шампуні, рушники, пральні порошки, вологі серветки, пакети для сміття, пінки та бритви для гоління. У другій — засоби для миття посуду, пральні порошки, санітайзери та гігієнічні прокладки. Звичайні, здавалося б, речі. Але для людей, які мешкають за 10 кілометрів від лінії фронту в повністю розбитих селах, вони стають розкішшю.

Кожна коробка важить 10–15 кг. Волонтерки легко беруть їх на руки та несуть спочатку зі складу на вулицю, а потім — до причепа. Незабаром до них приєднується Оля. Разом з усіма вона вантажить 15-кілограмові коробки та утрамбовує їх, щоб ті не перекинулися під час поїздки.

З Комару до Великої Новосілки є декілька мостів. Але зараз вони розбиті. Перебиратися з берега на берег доводиться через побудовані нашвидкуруч переправи. Та й сама дорога достатньо розбита. Іноді зустрічаються залишки снарядів. Тому вантажі треба закріплювати міцно. 

Ще кілька хвилин і Жигулі з причепом готові рушати. Оля, одна з її волонтерок Влада і я одягаємо бронежилети, каски та сідаємо до машини. Рушаємо.

Заради тих, кому гірше

Здається, Оля усе життя готувалася до того, щоби стати волонтеркою. У дитинстві дбала про одиноких стареньких, і часто разом з однокласниками ходила їх провідувати. Окрему любов мала до тварин: не могла пройти повз самотнього кошеня, а батьки швидко звикли, що донька приносить додому все нових пухнастих друзів, які потребують допомоги.

Вже дорослою займалася громадською діяльністю: висаджувала дерева, збирала кошти на лікування онкохворих людей, відкрила «кімнату добра», у якій люди могли залишати свої речі, натомість брати ті, що їм потрібні. 

Думки заснувати благодійний фонд у неї були ще до повномасштабного вторгнення. Спочатку планувала створити громадську організацію, яка допомагала б людям, зокрема жінкам та дітям. Усе змінила велика війна. Коли навколо стільки втрат, зрозуміла вона, лише допомога іншим може допомагати опанувати власний страх.

Це виявилося складно. Чоловік щойно вступив до територіальної оборони, а мама та сестра перебували у блокадному Маріуполі, як і всі там — без їжі, води та звʼязку. Без можливості вибратися. Аби визволити їх, Оля стукала до великих міжнародних організацій: Червоного Хреста, ОБСЄ, ООН. І волонтерство раптом її затягнуло.

Разом з іншими волонтерами Оля зустрічала переселенців з Волновахи, яку російська армія за кілька днів перетворила на руїни. Людям, які рятувалися від війни у халатах і капцях, Оля з іншими збирала речі, їжу, селила у місця ночівлі. 

Пізніше вона офіційно зареєструвала благодійний фонд «Сила жінки». Почали допомагати переселенцям, видавати гігієнічні пакунки, відкрили соціальну пральню. Ночами Оля шукала міжнародні та українські організації — пригадує, що тоді написала 105 заявок для співпраці з донорами. І лише 3 з них погодилися. Мало хто довіряв новоутвореному фонду. Але Оля тримала таки шанс і скористалася ним.

Заради коріння, яке треба зберегти

Їхати з Комара до Великої Новосілки приблизно пів години. Як ми й очікували, дорога непроста: побита, зруйнована, іноді асфальту немає зовсім. Їдемо повз окопи, нерозірвані ракети та хвости від них, протитанкові міни.

Дорогою Оля розповідає про роботу благодійного фонду. Зараз вони працюють самостійно, хоча починали, так само як і більшість волонтерів, співпрацювати із сільськими та обласними адміністраціями. Але така робота не налагодилася. Олі не подобається, як сільські, місцеві та обласна адміністрація Донеччини працюють із видачею гуманітарної допомоги. Ставлячи за мету роздати якомога більше гуманітарки, представники влади частіше за все не збирають інформацію на місцях та не цікавляться, що й кому зараз потрібно.

— Коли ми починали працювати, обласна адміністрація пропонувала нам передавати пакунки допомоги сільським радам. Звичайно, це легше. Ми віддаємо їм, а вони вже самостійно видають за своїми списками. Партнери нам довіряли із самого початку й надіслали списки людей, кому ради видають допомогу. Щоб ми перевірили. Виявилося, що там були люди, які зараз за кордоном. Або родини членів сільської ради. Щоб такого не було, ми працюємо самі. У нас є списки, ми вже добре знаємо людей. Але головне, що ми знаємо їхні потреби. Ми не загодовуємо їх гуманітаркою, ми намагаємося давати тоді, коли це дійсно треба. І те, що дійсно треба.

На обрії вже видніється Велика Новосілка. До повномасштабного вторгнення в селищі проживало приблизно пʼять тисяч людей. Зараз там залишаються 400 мешканців. Переважно це люди похилого віку. У мирний час Велика Новосілка була важливим грецьким осередком українського Надазовʼя. Селище було засновано в 1779 році виселеними з Криму греками-румеями та греками-урумами. Тутешні памʼятають своє коріння, знають урумську, мову греків Надазовʼя. До війни тут працювали грецькі осередки та двічі проходив міжнародний фестиваль грецької культури «Мега-Йорти».

Та з початком великого вторгнення Велика Новосілка опинилася на лінії фронту. Півтора року російська армія атакувала селище, пробуючи прорвати оборону. Але їм не вдалося. Влітку минулого року, унаслідок контрнаступу, ЗСУ звільнили села Нескучне, Благодатне та Макарівка, які південніше Великої Новосілки. Лінія фронту посунулася від селища на 10 км. Зараз у Великій Новосілці тихіше, ніж було рік тому, але нерідко може прилетіти ворожий снаряд. На околицях селища постійно чути гул розвідувальних дронів. Дорогою Оля розповідає про свого чоловіка.

Заради «святих днів»

Олег та Оля разом понад 10 років. Познайомилися під час навчання в Донецькому національному університеті і більше не розлучалися. Після окупації Донецька переїхали до Ялти — селища поблизу Маріуполя, а незадовго до повномасштабної війни придбали будинок у Великій Новосілці та почали там ремонт. 

Коли Оля задумалася про відкриття бізнесу, Олег підтримав її. І хоча на той момент він був на заробітках у Чехії, та був готовий допомагати усім, чи міг. У лютому 2022 року Олег як раз перебував дома, планував закінчити ремонт у вітальні. Почувши про вторгнення, він без вагань долучився до територіальної оборони, а Оля, каже, не мала права його зупиняти — знала, що так треба.

Дні, які Оля проводить із чоловіком та дитиною, вона називає святими. Для неї не було б більшого щастя, аніж прокидатися разом усією родиною, пити каву, сваритися через побутові питання. Але в неї цього немає. За понад два роки повномасштабної війни чоловік Олі приїжджав шість разів. Іноді лише на добу.

Зараз Олег старший перебуває в Красногорівці. Ситуація там важка. Ворог щодня штурмує та намагається просунутися вглиб міста. Збройні сили України надзусиллями зупиняють та відкидають противника. Тривають вуличні бої. Оля щохвилини чекає дзвінка від чоловіка. Тільки б він зателефонував на декілька секунд, або просто відправив «+», щоб вона видихнула.

Заради надії тих, хто не їде

На підʼїзді до селища, Оля раптом різко гальмує.  

— Владо, Владо, подивися! — вказує крізь лобове.

На обрії бачимо білий дим, який виходить із землі аж до неба. Прильот. Оля просить Владу набрати людей, які чекають нас у Великій Новосілці. Треба дізнатися ситуацію, але зв’язку немає. Рухаючись далі, Влада не полишає спроб додзвонитися бодай до когось. Іноді звʼязок пробивається, але співрозмовників не чути.

А тут — ще два нових вибухи попереду. Три прильоти за декілька хвилин. Оля вирішує зупинитися в Новому Комарі, сусідньому селі, щоб зловити зв’язок та дізнатися обставини. Якщо це там, куди ми їдемо, треба розуміти, що з людьми, які збиралися на певну годину для отримання допомоги. Але мережа все ще не ловить.

За 20 хвилин знову чуємо три глухих вибухи в напрямку Великої Новоселівки.

— Тут ніколи не вгадаєш, — каже Оля. — Ще вчора у Великій Новосілці було тихо.

Сьогодні ж окупанти вирішили її обстріляти.

Ми чекаємо ще хвилин 20. Наче тихо. Виїхавши з Нового Комара, їдемо далі. Через декілька хвилин нас зустрічають вщент розбиті домівки. Велика Новосілка.

Здається, що тут немає жодної вцілілої будівлі. Розбиті дахи, посипані стіни, вибиті вікна та двері — це звична картина у Великій Новосілці. У селищі зруйновані стовпи, труби, дорожні знаки та дерева. Деякі будинки цілком зруйновані — від них залишилися тільки бетонні плити та дерев’яні дошки.

У Великій Новосілці немає світла, води чи газу. Взимку мешканці зігрівалися пічками, а потрощені дерева для них збирали з вулиць. Їжу готують на вуличних багаттях. Воду беруть у джерелах та колодязях.

Місце, куди ми приїхали, називають «девʼятий квартал». Це південна частина селища, яка рік тому була найближче до лінії фронту. Усе довкола тут розбите та понівечене. На одній із вуличок нас зустрічає з десяток людей літнього віку. Змучені, втомлені, але з посмішками на обличчях. Ми в бронежилетах і касках. Вони — ні.

Через обстріли ми запізнилися на годину. Увесь цей час вони чекали волонтерок та сподівалися, що вони все ж таки приїдуть. Запізнення через небезпеку ситуацію — ситуація звичайна. Люди вже звикли. Усе розуміють. Самим іноді доводиться бігти до підвалів під час отримання гуманітарки.

Хвилина приготувань і волонтерки вже видають коробки побутової хімії: Оля роздає, а Влада відмічає в списку тих, хто отримав. Гуманітарки вони взяли із собою із запасом, щоб залишити ще тим, хто не прийшов. Оля каже, що місцеві одне одного добре знають, уже звикли гуртуватися. Тому без проблем передають пакунки тим, хто не прийшов.

Видача підійшла до кінця, причеп спорожнів. Дехто з мешканців розійшовся, а дехто ще залишився, щоби потеревенити з Олею та Владою. І хоч поруч чується розмова, вдалині вулиці виглядають геть мовчазними. Життя ніби зупинилося. Розбомблені будівлі, які два роки тому були наповнені людьми та сміхом, стоять покинутими та майже забутими. Раптом чуємо гул дрона.

— Не наш, — каже Оля, — Рушаймо!

Ми з Владою слухаємося і вантажимося в Жигулі. Коли тут чуєш дрон, то краще сховатися або від’їхати. Ніколи не знаєш, що він тобі принесе. Декілька хвилин і ми залишаємо Велику Новосілку.

Заради самого життя

Оля втомлюється. Кожного дня вона це відчуває. Працювати з людьми — неймовірно складно, зізнається. Особливо, коли допомагаєш, не вимагаючи нічого натомість. Колись я запитала Олю, чому вона це робить. Вона відповіла: «Я не розумію, як можна інакше». Перебуваючи на обрії прифронтового життя, водночас доводиться зберігати безліч балансів: волонтерство й дім, люди й волонтери, люди й родина, родина і власне «я». 

Зараз Оля чекає на другу дитину. Пʼятий місяць. Вони із чоловіком неймовірно раді, і тихенько сподіваються, що буде дівчинка. Уже через декілька місяців їй стане  важче. У перші місяці після народження малюка вона не планує проводити виїзди. А потім, зізнається, можна буде поступово повертатися до звичного їй ритму життя.

Навіть коли закінчаться воєнні дії, переконана жінка, приводів сидіти склавши руки не буде — країну треба відбудовувати. Тут «Сила жінки» також має план. Благодійний фонд об’єднав людей, які готові допомагати країні в будь-який для неї час: війна, відбудова чи мирне життя.

Зворотною дорогою перетинаємо арку «Донецька область». Мимовільно хочеться оглянутися і ще раз побачити степи Донеччини, які поступово щезають за небокраєм. Моя подорож закінчується, а подорож Олі — ні. Завтра я поїду додому, а вона — вкотре повезе гуманітарку до людей на прифронтових територіях. Життя триває, як і війна.

 ***