Переехать не только семьей, но и бизнесом. Как предприниматели с востока Украины одолевают вызовы релокации

Яким є досвід релокації бізнесу зі сходу України? Як відбувається інтеграція у нові середовища? З якими викликами стикаються регіональні бізнеси-переселенці? “Східний Варіант” у спільному проєкті з медіа Varosh та громадською організацією “Вокс Україна” “Однакові різні” торкається цієї важливої теми. Зовсім скоро можна буде послухати тематичний випуск подкасту, а поки публікуємо історію героїв випуску. 

Дмитро та Наталя Поколенко – родина підприємців з Костянтинівки. До повномасштабного вторгнення вони започаткували власну майстерню сувенірної продукції “WoodLike”. Їхня продукція мала значний попит як серед місцевих жителів, так і серед туристів, а бізнес розвивався та зростав. Але вторгнення росії все змінило. Проте Дмитро та Наталя не склали руки! Зараз сім’я Поколенків разом з бізнесом переїхала до Києва, де на сьогодні вже зуміли досягти довоєнних обсягів виробництва. Розповідаємо їхню історію.

Сімейна справа

Дмитро та Наталя Поколенко розпочали виробництво сувенірної продукції своєї майстерні “WoodLike” у 2019 році, позиціонуючи себе як “родинна майстерня”. У Дмитра завжди була мрія робити щось своїми руками. Так в один момент і було прийнято рішення на заощадження купити лазерний верстат та виготовляти з нього перші сувеніри. Тоді були вирізані зайці та інші прикраси до свята Великодня, виготовлена продукція була розміщена на сторінці у соціальних мережах. За п’ять хвилин увесь товар був проданий.

“Це нас надихнуло. Ми подумали, що людям це потрібно. Власне з цього і був розпочатий наш розвиток. Майстерню ми заснували на місці подвір’я, де колись і прадід мого чоловіка працював теслярем і виготовляв рами для дзеркал ручної роботи. Це було на початку ХХ століття”, – розповідає Наталя Поколенко. 

Інформування людей про початок виробництва у соціальних мережах та підготовка клієнтів до розпродажу допомагали швидко продавати товар, а потім і почати робити його тільки на замовлення. На думку Наталі, люди завжди хочуть бачити того, хто це виготовив.

Перші клієнти були як з рідного міста родини Костянтинівки, так і з інших. Ідея створення саме сувенірів народилась після спостерігання, що туристи, що приїжджали на Донеччину, частіше хотіли залишити собі щось на згадку, виготовлене своїми руками та символізуюче Донеччину. Тому сувенірна продукція майстерні “WoodLike” повʼязана, в першу чергу, з культурою та історією Донецького регіону. 

“Ми хотіли розвіяти міф, що Донеччина – це не тільки заводи та підприємство, а ще й важливий осередок культурної діяльності з великою історією”, – каже Наталя. 

Серед асортименту майстерні – герби Донецької області та міст регіону, магніти з культурними осередками, підставки для мобільних телефонів або техніки, розвивальні іграшки для дітей, у тому числі абетки, невеличкі меблі (столик для дивану або вина). 

Є подарункові виготовлення – новорічні іграшки на ялинку з деревини, вічний календар, дерев’яні хештеги. Усього у майстерні станом на зараз близько 80 найменувань різної продукції. 

Переїзд, вивезення обладнання та новий етап

Після повномасштабного вторгнення родина Поколенко вирішила виїхати з Костянтинівки на початку квітня. Спочатку в Дніпропетровську область до хлопця доньки. Через місяць вирішили остаточно вивозити обладнання та само підприємство. Вибір зупинився на Київі. Тоді родина заздалегідь їздила у столицю, вибираючи місце або склад для виробництва. У цей момент в України розпочалася криза с пальним, що значно ускладнювало перевезення техніки та обладнання. 

“Все ж ми знайшли перевізника, який погодився везти. Ми завантажили все, що хотіли, все, що хотіли. Особливо сировину, яку отримали за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення. Серед обладнання – це три великі верстати, фрезерний верстат, ультрафіолетовий принтер, а також шліфувальні машини, маленькі верстати, пили, шуруповерти”, – говорить Наталя. 

Але і на під’їзді до столиці виникли проблеми. Чоловік, у якого родина погодилась винайняти приміщення, подзвонив та сказав, що передумав здавати його в оренду.  

“Це був шок і великі нерви. У нас машина вже заїжджає до міста, а складу для розвантаження техніки немає. На щастя, цей же чоловік погодився залишити там же всі речі на невеличкий час. І знаєте, це було навіть на краще, бо потім ми знайшли двоповерховий будинок, де перший поверх був пустий, а другий облаштований під житло. Тут ми й залишилися. На першому поверсі – майстерня, а на другому – наша родина”, – розповідає Наталя Поколенко. 

Релокація та відновлення діяльності та нові пропозиції

Через попереднє планування відновлення діяльності, майстерня “WoodLike” почала працювати на другий день після переїзду. Клієнти одразу ж розпочали робити замовлення. Серед асортименту товарів з’явились нові патріотичні позиції. Спочатку це були ті ж клієнти, які були й раніше, а потім поступово з'являлись нові замовники.

 Станом на листопад, через п’ять місяців після релокейту, майстерня “WoodLike” змогла відновити довоєнні обсяги замовлень. Підвищення цін на деякі позиції через економічну ситуацію в країні не злякало замовників. Кількість замовників з Донеччини майже не змінились, розповідає Наталя.

“Вони їдуть до різних міст рідного регіону, на позиції військових, для місцевих жителів, для друзів, для місцевих підприємців, які продовжують там працювати”, – говорить Наталя. 

Зараз в Україні діє програма допомоги від держави підприємствам під час релокейту. До списку допомоги входить надання машин для перевезення, можлива компенсація за переїзд і так далі. Родина Поколенко подала заявку, але чекати багато часу не було можливості. Тоді сімʼя зрозуміла, що розраховувати на це не потрібно, і виконала переїзд своїми силами та коштами. 

Робота на новому місці з новими силами 

Наталя та Дмитро зізнаються, що у Костянтинівці були “своїми”. Мешканці знали про їхню діяльність, інші підприємства були поряд, допомагала міська влада. Участь у регіональних форумах та з’їздах допомагала охопити більше клієнтів та познайомитися з новими людьми.

Наразі родина намагається увійти у київський “бізнес-комʼюніті”. Зокрема, був укладений договір на початок продажу продукції “WoodLike” в універмазі “Україна”. Був виграний грант від Програми розвитку ООН, у рамках якого буде створений окремий веб-сайт для підприємства. 

Наталя зізнається, у такий час їх з чоловіком надихають подорожі:

“До 24 лютого ми обожнювали їздити Європою, дивитись на красиві міста. Це дуже надихало та надавало сил для роботи. Зараз подорожуємо Україною. Дуже сподіваємось, що війна вже невдовзі війна закінчиться. Віримо у ЗСУ та продовжуємо працювати для країни”. 

Релокейт – складний процес з непередбачуваними наслідками для бізнесу та підприємців. “Східний Варіант” спитав у українських підприємців, наскільки це було важко та які проблеми виникали. 

Як відбувався процес переїзду вашого підприємництва? 

“Дуже швидко, завантажив кіз у скотовоз та повезли. Була можливість отримати допомогу від держави під час релокейту, але вони пропонували потяг “Укрзалізниці”. Потягом це пʼять днів дороги, у мене так кози дорогу би не пережили, тому було вирішено переїжджати своїми силами”, –  Сергій Свириденко, засновник та керівник екоферми “Козацьке подвірʼя”. Перевіз екоферму з Краматорського району до Волинської області. 

“Переїзд пройшов у мене добре. Я скористалась державною програмою для релокованого бізнесу. Я найняла перевізників, звернулась до потрібних організацій, які займаються допомогою релокованим бізнесом, оформила заявку. І після переїзду через “Укрпошту” моїм перевізникам було відшкодовано вартість усього проїзду. Нам вдалось релокувати все наше виробництво без проблем”, –  Олена Хатмулліна, до 24 лютого займалась виробництвом засобів гігієни та сублімованої їжі у Костянтинівці. Наразі перевезла бізнес до Дніпропетровщини та Тернопільщини. 

З якими проблемами зіштовхнулись під час релокейту?

“Проблема –  в акліматизації кіз, у відновленні обсягів роботи, у наймі робочої сили на новому місці роботи. Найбільша моя проблема зараз – це неможливість отримувати ті ж прибутки, що до 24 лютого. У мене кредит у Ощадбанку, через це не можу отримати додаткові кредити, які пішли б на закупівлю потрібної сировини для виробництва. На новому ж місці треба знову набирати людей та окремо навчати їх нашій справі”, – Сергій Свириденко. 

“Проблема – це пошук перевізника, який погодився б перевезти ваше виробництво по програмі релокейт та у кінці серпня. Звичайно, деякі проблеми і з підприємством. Наразі ми не відновили випуск гігієнічних засобів, бо це складно, займаємось тільки випуском сублімованої продукції”, – Олена Хатмулліна. 

Чи вдається вже входити у місцеве бізнес-комʼюніті? 

“Про місцевий малий бізнес на Волині я поки що і не чув. Поки що працюю, в першу чергу, для себе. Тому що роботи дуже багато, зараз усім складно”, – Сергій Свириденко. 

“Ви знаєте, дуже важко знову починати виробництво та діяльність на новому ринку. Тому зараз ми входимо поступово через гуманітарні проєкти. Тобто виробляємо сублімовану їжу тривалого зберігання для гуманітарних місій, і потім нам відшкодовують вартість. Вирішили так, бо це простіше і ми зможемо більш детально зрозуміти, як працювати на новому ринку і в нових умовах”, – Олена Хатмулліна.

***