Не только молитвами: как церкви помогают жителям прифронтовых громад Донецкой и Херсонской областей
У прифронтових громадах Донеччини та Херсонщини церкви стали не лише місцем молитви, а й опорними пунктами підтримки для людей. Одними з перших вони почали роздавати гуманітарну допомогу, приймати людей у підвалах та житлових приміщеннях, надаючи прихисток, варити гарячі обіди, пекти хліб, допомагати з евакуацією, реабілітацією та навіть відбудовою зруйнованого житла.
Східний Варіант разом із херсонським регіональним медіа «МОСТ» розповідає про такі рішення для своїх громад.
У чому проблема?
Потреба не лише в молитві, а й у допомозі
До початку повномасштабного вторгнення в Донецькій та Херсонській областях працювало чимало церков, храмів, соборів. Кожен знаходив у них для себе власні сенси: хтось відвідував щонеділі, хтось ходив щодня та молився за здоровʼя рідних, хтось згадував полеглих. Храми для українських громадян є місцем спокою та прийняття, де тебе приймуть та зрозуміють.
До великої війни в Донецькій області працювало 13 монастирів, 1 лавра, 26 місій, 1 братство та 11 духовних навчальних закладів. Зараз відомо про руйнування. Через бойові дії 132 культові споруди були пошкоджені або зруйновані. Це тільки ті, про які відомо. Справжня цифра може бути більша. Про це Східному Варіанту розповіла начальниця управління культури й туризму Донецької обласної військової адміністрації Вікторія Точена.
Сьогодні храми Донецької області не можуть проводити повноцінні богослужіння, культурні або паломницькі заходи. Тому пріоритетним напрямом діяльності стало волонтерство і благодійність. Релігійні організації підтримують медичні заклади, допомагають українським захисникам у зоні бойових дій, пораненим, переселенцям та родинам загиблих. Важливим є внесок військових капеланів, які підтримують духовно Збройні сили, надають морально-психологічну підтримку військовим, пораненим та їхнім родинам.
«Повномасштабне російське воєнне вторгнення змінило тенденції в конфесійному середовищі громад та України загалом. Релігійні організації стали активними учасниками гуманітарного фронту. Разом з органами влади, міжнародними благодійними об’єднаннями, волонтерськими рухами церкви долучилися до розв'язання нагальних проблем, що стосуються налагодження життєдіяльності суспільства. Кожна релігійна організація має своє соціальне спрямування. Вони підтримують незахищені верстви населення, адресно допомагають малозабезпеченим громадянам та установам», — розповідає Вікторія Точена.
Повномасштабне вторгнення Росії перетворило життя прифронтових громад Херсонщини на боротьбу за виживання. Від перших днів вторгнення майже вся область опинилася в окупації. На сьогодні – третина територій деокупована. Втім, постійні обстріли, наближеність багатьох громад до лінії фронту знищили інфраструктуру, у багатьох селах немає стабільного електро- чи водопостачання, транспортного сполучення, медицини. Люди залишились без роботи, часто — без житла й без можливості виїхати. Державні служби працюють із перебоями або взагалі не мають повноцінного доступу до деяких територій.
У таких умовах церкви стали точкою опори для місцевих мешканців. Їхні будівлі перетворилися на укриття, пункти обігріву, роздачі гуманітарної допомоги чи місця тимчасового проживання. Однак ця підтримка виникла не з надлишку ресурсів — а з гострої потреби: священники, пастори й волонтери самі пройшли через окупацію і живуть зараз під обстрілами, ризикуючи, щоб дістатися до людей із допомогою.
Втім через війну багато церков Херсонщини залишилися без духовних лідерів, які були змушені евакуюватися, або без будівель, зруйнованих вибухами. Тому ключовою проблемою стало не лише фізичне виживання, а й пошук способів зберегти спільноту, підтримати віру в те, що життя навіть на лінії фронту — можливе.
Яке рішення?
Соціальне служіння релігійних громад Донеччини
Релігійні конфесії Донецької області останні три роки працюють за різними напрямами. Забезпечують людей, які постраждали від війни, найнеобхіднішим (харчовими продуктами, одягом, засобами гігієни), допомагають із пошуком житла, підтримують військовослужбовців, евакуюють поранених, маломобільних, літніх людей.
"Релігійні спільноти реалізують свої соціальні проєкти за допомогою добровільних пожертвувань та спонсорських надходжень, отриманих від благодійних організацій та приватних осіб, одновірців як в Україні, так і за кордоном. Найбільш активні в цій сфері релігійні громади Української Православної Церкви, Православної Церкви України, Української Греко-Католицької Церкви та релігійні громади протестантського напрямку. З міркувань безпеки інформація про місця розташування волонтерських хабів та пунктів видачі гуманітарної допомоги при релігійних організаціях Донецької області не оприлюднюють, люди знають про їхнє розташування та роботу", — каже Вікторія Точена.
Протоієрей Костянтин Кузнєцов до повномасштабного вторгнення з родиною жив у Костянтинівці Донецької області й служив у Свято-Стрітенському храмі Православної Церкви України (ПЦУ). Він родом із Покровська. Після закінчення духовної семінарії вже 28 років є священником, 10 з яких прийшлися на Московський патріархат. У 2009 році Костянтин перейшов до Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), після надання томоса — до Православної церкви України (ПЦУ).
Костянтин служив у Покровську, Мирнограді, Костянтинівці. Уже за нього у 2015 році в Костянтинівці побудували Свято-Стрітенський храм, який освятили на Покрову.
Під час АТО/ООС Костянтин із парафіянами вже допомагав військовим, був офіційно закріплений за 90-м батальйоном 81-ї аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ.
У 2017 році він разом із дружиною Наталією та донькою Ксенією зареєстрували громадську організацію «Eleos-Kostyantynivka». Тоді при храмі відкрили благодійну їдальню і всім видавали гарячу їжу та хліб. Костянтин каже: «Людина не зможе думати про духовність, якщо голодна».
Після початку повномасштабного вторгнення Костянтинівка стала містом, куди приїхало багато переселенців із прифронтових територій області. Люди, які втратили все, потребували підтримки. Тому Костянтин із дружиною посилили соціальне служіння і почали допомагати нужденним.
«У березні 2022 року ми вперше виїхали з Костянтинівки. Тоді була інформація, що місто треба терміново покинути. Ми виїхали на Львівщину, пробули там два тижні й вирішили, що треба повертатися. Тоді для Костянтинівки загрози не було, тому ми повернулися і вже більш масштабно займалися соціальним служінням. Нам передавали допомогу, жертвували, на ці кошти ми купляли допомогу і видавали її тим, кому було потрібно», — розповідає Костянтин Кузнєцов.
Цього року лінія фронту підійшла ближче до Костянтинівки й зараз місто фактично зруйноване через постійні обстріли російської армії. Костянтин розповідає, що у квітні відслужили у Свято-Стрітенському храмі Пасхальну службу, після чого евакуювалися до Дніпра.
«Жити там було вже неможливо. Постійна загроза й обстріли. Я завжди казав усім нашим парафіянам, ще з 2022 року, що треба виїжджати й берегти найдорожче. А найдорожчий Божий дар — це життя. У Дніпрі ми не припинили соціальне служіння і продовжили допомагати нужденним. Ми допомагаємо харчовими продуктами, гігієнічними наборами, одягом для багатодітних родин, переселенців. Водночас надсилаємо допомогу поштою в Донецьку область. Перший час надсилали ще до Костянтинівки, коли ще працювала пошта, а зараз, коли місто фактично пусте й на лінії фронту, пересилаємо в Краматорськ», — ділиться протоієрей.
Людям видають харчі: каші, крупи, консерви, солодке, а ще пральні порошки, мильні засоби, гігієнічні набори. Таку допомогу можуть висилати поштою або роздавати на місцях під час служби. Водночас Костянтин разом із парафіянами допомагають військовослужбовцям. За підтримки людей вдається придбати для них павербанки, ноутбуки, одяг, ліки, бронежилети та каски.
«Багато людей зараз звертається до Бога, просять про допомогу. Ми, українці, як і наші предки, завжди звертаємося до Бога, коли біда приходить на нашу землю. Але багато й каже: «А де був ваш Бог, коли почалася війна?». У такі моменти я відповідаю, що війна йде не від Бога, а від людей. Я дуже часто стикаюся з людським горем, з людськими проблемами, які потребують рішень. І дуже часто вони приходять до Храму, інколи просто тому, що хочуть їсти», — каже Костянтин Кузнєцов.
Зараз у Дніпрі допомогу від Костянтина та його родини отримують 2-3 тисячі людей щомісяця. У Костянтинівці до них у храм могло прийти до 500 людей у день. І жоден із них не йшов із пустими руками. Тому порахувати точну кількість тих, кому вони допомогли, важко. Однак соціальне служіння триває і буде тривати стільки, скільки потрібно, каже протоієрей.
Церкви Херсонщини стали волонтерськими центрами підтримки
«Коли ми говоримо про церкву, то ми маємо на увазі, що це не будівля, і не організація — це спільнота людей. І як всяка спільнота — церква у важкі часи має обʼєднуватись, брати на себе відповідальність, за те, що відбувається і в суспільстві, і в країні», — розповідає голова Херсонського обласного об’єднання церков ЄХБ, пастор церкви в Херсоні Павло Смоляков.
З перших днів вторгнення херсонські церкви відгукнулися на потреби містян і довколишніх сіл: доставляли ліки та продукти тим, хто лишався під окупацією, підтримували морально, відкривали свої приміщення як пункти прихистку. Після деокупації масштаби допомоги зросли — долучилися церкви із західних областей, Європи та США. Гуманітарні вантажі розподіляють між усіма, хто потребує, незалежно від конфесії чи поглядів.
Окремим викликом стала повінь після підриву Каховської ГЕС. Волонтери з церков розчищали оселі, латали покрівлі, забезпечували людей інструментами та матеріалами. Сині брезенти на дахах у місті та селах — це теж допомога, що часто прийшла через церковні канали.
«Церква — це громадяни, які працюють, платять податки і мають християнський світогляд, — каже Павло Смоляков. — Для нас допомога ближньому — не разова акція, а відповідальність: піклуватись, любити й допомагати».
За домовленостями між церквами людей, які виїжджали з небезпечних районів, тимчасово поселяли у храмах; далі церкви налагоджували «естафету» розміщення — передавали сім’ї в безпечніші громади на заході країни, де їх приймали і забезпечували базовими потребами.
Після деокупації правобережжя області сформувався ще більш потужний пласт соціальної роботи: церкви працюють з дітьми і їх батьками, проводяться табори та гуртки.
«Час іде, діти ростуть. Діти не повинні зупинятися у своєму розвитку через війну», — підкреслює Павло Смоляков.
Поруч із гуманітарною підтримкою церкви дають простір для емоційної стабілізації та духовної опори: індивідуальні й групові зустрічі, консультації, спільноти взаємодопомоги.
«Важливо, щоб у людини був мир у серці. Коли з’являється внутрішній мир, людина здатна вирішувати чимало проблем. Завдання церкви — допомогти знайти цей мир і з Богом, і з собою», — додає Павло Смоляков.
На сьогодні церкви на Херсонщині стали мережевими волонтерськими хабами: вони поєднують гуманітарну, психологічну та духовну підтримку, організовують евакуацію і тимчасове розміщення, допомагають відновлювати житло — навіть під щоденними обстрілами.
Як це працює?
Рішення церков Херсонщини
Соціальна пекарня (церква Християн Віри Євангельської, пастор Юрій Колесник)
Соціальна пекарня при одній з церков Херсону — це її відповідь на продовольчі потреби містян у воєнний час. Завдання проєкту — стабільно випікати хліб і віддавати його тим, хто найбільше потребує, не ставлячи жодних релігійних або бюрократичних умов.
«Церква — це не тільки духовне забезпечення потреб громадян, але і допомога гуманітарними речами», — пояснює пастор Юрій Колесник.
Пекарню запустили в січні 2023 року, одразу після деокупації Херсону. Коли у місті бракувало електрики, благодійний фонд «Руки милості» передав перші дров’яні печі — це дозволило почати роботу без зволікань. Згодом, за підтримки двох партнерських організацій із Молдови та США, церква придбала дві електричні хлібопічки й вийшла на стабільні обсяги виробництва.
«Сьогодні пекарня працює щодня й випікає до 800 буханок на добу — приблизно 15 тисяч на місяць. У виробництві задіяні волонтери з церкви. Сировина — це спільний внесок багатьох людей і організацій: борошно, дріжджі та витратні матеріали передають благодійники зі Швеції й Волині, а також місцеві жителі, які діляться власною мукою: «Краще спечіть із неї хліб і роздайте», — кажуть вони», — розповідає пастор.
Розподіл хліба побудовано на партнерстві. До роздач долучаються інші християнські церкви та волонтерські ініціативи в різних районах міста — Східний (до «Салюту»), Антонівка, Острів, Сухарка, центр міста, Чорнобаївка. Раз на тиждень випічку отримує і одна з міських лікарень. В самій церкві Юрія видача відбувається як після недільного служіння, так і в будні: принцип незмінний — «хто прийшов, той і отримав», без жодних релігійних фільтрів. Для людей з інвалідністю діє адресна доставка через відповідальних волонтерів.
«Наша пекарня зареєстрована в Держспоживслужбі, про свою роботу ми офіційно повідомили військову адміністрацію. Це не бізнес-проєкт, це — соціальна пекарня. Є чітка звітність: фіксуються обсяги випічки, маршрути розвезення, перелік організацій-партнерів і відповідальних осіб, які приймають хліб», — пояснює Юрій Колесник.
Запит на масштабування проєкту є, але команда реалістично дивиться на умови сьогодення в Херсоні.
«Ми могли б вбачати масштабування, але виникають деякі «але». Охочих це робити не так багато, бо це відповідальність. Навіть якщо взяти на повну свою відповідальність — то це великі кошти на місяць. Тому ще одну пекарню поки не можемо відкрити. Хіба що маленьку якусь, щоб забезпечити потреби на рівні однієї церкви. А більш широкий, як зараз у кількості 15000 — ні», — говорить Юрій Колесник.
Гарячі обіди, групи турботи і підтримки (євангельська церква, пастор Станіслав Шелухін)
Пастор Станіслав Шелухін і його дружина Сніжана (дипломована психологиня) описують роль церкви під час війни просто: бути поруч із людьми — у соціальній, духовній, емоційній і психологічній площинах. В їх церкві діє проєкт гарячих обідів (на недільних службах роздають талони), продуктові набори, робота з дітьми, зустрічі для жінок-молодих матерів і служіння для вдів.
«Для багатьох жінок церква — це не тільки місце спілкування з Богом, а й спільнота, де можна поговорити і відчути підтримку», — каже Сніжана.
Окремо церква організовує виїзди для вдів за межі Херсона (наприклад, до миколаївського зоопарку), щоб вони трохи відволіклися від життя в місці постійної тривоги.
Сніжана веде групи ментальної підтримки: як виходити зі стресу, що робити після обстрілів, як зменшити страх. Формат простий — поговорити, підтримати, побути поруч. До заходів долучаються не лише члени церкви.
«Двері відкриті для всіх. Часто приходять і невоцерковлені — бо наші зустрічі «відлига для душі»», — пояснює вона.
Церква працює з дітьми в різних мікрорайонах міста. Відновлюють роботу дитячого клубу «Авана», який до повномасштабного вторгнення шість років проходив щосуботи (дві години ігор, творчості, уроків етики та протидії булінгу). Планують відкрити арт-студію для підлітків.
«Коли довкола війна, дітям важливо мати безпечне місце спілкування і розвитку», — зазначають у церкві.
Фінансування проєктів соціального служіння відбувається переважно коштом спонсорів і одновірців з Європи та США.
«Наші пожертви — це лише кілька відсотків потреби. Усі працюють як волонтери, зарплат немає. Кошти вкладаємо в проєкти і комунальні витрати», — каже пастор.
Фандрейзинг триває постійно; визнають втому донорів, але продовжують шукати підтримку.
Є й виклики: відключення електрики і води, обстріли, знищена апаратура та майно; інколи люди потрапляють під обстріли дорогою до храму. Попри це допомога триває. Серед планів — відбудова житла для вразливих родин, продовження роздачі продуктових наборів, дообладнання пекарні-їдальні (ціль — 50-100 буханок на день) і розширення дитячих програм.
До війни при церкві діяла невелика ферма (вівці, корови) як соціальне підприємство; під час окупації господарство фактично знищили. Зараз відновлюють із двох корів і розглядають проєкт виробництва комбікормів, щоб у майбутньому менше залежати від пожертв і спрямовувати зароблене на соціальні ініціативи.
Чи дійсно це працює?
Особливості братерства
За словами голови обласного об’єднання церков ЄХБ, пастора церкви Павла Смолякова, в основі соціального служіння церков області — братерство. Підтримувати та розвивати соціальні проєкти було б неможливо без нього.
«Тому що люди у Христі — вони всі брати і сестри. Це своєрідна філософія родинних стосунків. Вони просто по-іншому сформовані» — пояснює він.
Саме ці «родинні зв’язки» між церквами в Україні та за кордоном стали каналами швидкої мобілізації ресурсів: від пожертв і «хто що має, й тим ділиться» до великих цільових проєктів.
За час повномасштабного вторгнення через церковні канали в Україну зайшли значні кошти та матеріальні ресурси — інколи у масштабах, що перевищують збори окремих відомих фондів. Показовий приклад — проєкт «Забезпечення теплом»: кілька мільйонів доларів спрямовано на паливні матеріали (дрова, брикети), генератори, паливо. Усе проходить через офіційні неприбуткові структури з обов’язковою звітністю. Додаткова ефективність — у використанні власних приміщень церков: немає витрат на оренду.
Ефект вимірюється не лише цифрами, а й охопленням послуг. Йдеться про тисячі сімей, які отримали продуктові набори, гігієну, одяг, консультації, допомогу з евакуацією та тимчасовим прихистком, а також — у відновленні пошкодженого житла. Часто люди навіть не знають, що їх підтримала саме церковна громада.
«Ми говоримо про тисячі людей, яким надано допомогу. І часто ті, хто її отримує, навіть не знають, що вона від церкви. Це і гуманітарні набори, і консультації, робота з дітьми, родинами, допомога з відновленням житла — ми просто робимо те, що потрібно», — говорить Павло Смоляков й додає — «Нещодавно був обстріл Степанівки. У жінки пошкодило будинок. Вона каже: «Мені вже привезли ОСБ-плити, але нема кому їх поставити». Питаю: «Хто привіз?» — «Якісь волонтери». Я знаю, що матеріал привезла Церква Християн, а ми — волонтери з іншої церкви, приїхали й зробили монтаж. Для цієї жінки ми всі — просто волонтери. Вона й не здогадується, що це — робота церков. І так відбувається дуже часто».
Матеріал створено спільно з онлайн-виданням МОСТ. Автори: Інга Павлій, Наталя Майстренко, Сергій Нікітенко, Олена Гнітецька
