Национальный вопрос: актуален ли законопроект "О национальных сообществах"?

Отже, в найближчому майбутньому, незважаючи на ті обставини в яких перебуває зараз Україна, такий закон, вочевидь, має бути прийнятим. Тому і невипадковим є досить активне обговорення цього питання в експертних і політичних колах. Але проблема в тому, що обговорюваний законопроект «Про національні спільноти», на мою думку, є лише симулякром, імітацією якісного оновлення правової бази етнонаціональної сфери і навряд чи задовольнить як самі національні меншини України, так і наших європейських партнерів.

Цей проект зараз активно просувається впливовими політичними особами, і можливо, таки буде прийнятий, незважаючи на нищівну критику з боку провідних науковців та експертів. Наважусь запропонувати свій погляд на проблему. В чомусь він збігається з тим, що вже сказано на публічних майданчиках, а в чомусь вихоплює ті вади проекту, які поки що залишились поза увагою.

Найбільших нарікань зазнав запропонований термін «національні спільноти», який на думку авторів закону, начебто звучить краще ніж «національні меншини» і позбавлений негативно забарвленої конотації. Ну, нібито «національні меншини» — це принизливо, відображає нерівноправність, а «національні спільноти» — ок. Вибачте, але це, як би так ввічливо сказати, невігластво.

Термін «національна (етнічна меншина)» є усталеним у міжнародному праві та не несе на собі жодного принизливого сенсу. Він вказує на кількісну меншість, а не якісну меншовартість. Більш того, саме слово МЕНШИНА є засадничим в обгрунтуванні необхідності надання таким категоріям населення додаткового захисту і колективних прав. Бо без цього вони, на відміну, від більшості не спроможні ефективно розвивати самобутність і ідентичнісно самовідтворюватися.

Отже, прибравши слово «меншина», законодавець не тільки нехтує європейськими документами із захисту прав меншин, що ратифіковані в Україні, але й позбавляє сенсу саму ІДЕЮ такого захисту.

Адже що таке «національна спільнота»? Це може бути і політична нація (громадяни України), і етнічна більшість, наприклад, особи, що самовизначаються як етнічні українці. У залежності від того як ми потрактовуємо націю — як громадянську або як етнокультурну спільність. Так кого захищає Закон? Щоправда, там говориться, як автори розуміють «національну спільноту». І, увага! Саме так само як і «національну меншину!!!

Цитата: Стаття 2. «Поняття національної спільноти»

Національна спільнота (національна меншина) — окрема група громадян України, які не є етнічними українцями і традиційно проживають на території України, об'єднані спільними етнічними, культурними, релігійними та мовними ознаками, і які виявляють прагнення зберегти і розвивати свою мовну, культурну, релігійну самобутність. 

Отже, виходить, що «національна спільнота» — це та сама «національна меншина», яка названа по іншому. Щоб позбутися уявного приниження. Але це просто декларативний популізм, який ще більш ускладнює і без того досить заплутану термінологію етнонаціональної сфери.

Незрозуміло, що мається на увазі під «традиційністю» проживання на території України. Яким часовим відрізком вимірюється ця «традиційність» — в 100, 200, 300 років? Вочевидь, маються на увазі так звані «історичні» меншини, досвід проживання яких налічує 100 та більше років. Але як бути тоді, наприклад, з азербайджанцями, усталені осередки яких з'являються вже в радянські і пострадянські часи, особливо з часу війни у Карабасі? 

Щодо практичних частин законопроекту, то тут знову виникають питання. Чим, наприклад, може обернутися новація про Дім національних спільнот, які створюватимуться в обласних центрах або інших населених пунктах за рахунок державного і місцевого бюджету. Згідно із законопроектом, держава має надати національним спільнотам у безкоштовне користування приміщення або його частину. Вочевидь, мається на увазі, що цим приміщенням користуватися громадські організації всіх національних спільнот даної адміністративної одиниці.

Не складно передбачити, що завдання створення і утримання Дому буде перенесена на місцеві бюджети, а реалізація цієї справи залежить від того наскільки ефективними будуть лобістські зусилля національних меншин, що своєю чергою базується на ступені їх представленості в органах місцевого самоврядування. А вона, звісно, буде досить неоднаковою для різних національних спільнот. Наприклад, угорці окремих районів Закарпаття, маючи потужне представництво в місцевій владі без труда можуть створити подібний дім і за допомогою історичної батьківщини забезпечити його необхідним технічним обладнанням.

Але, враховуючи це, чи не будуть вони вважати цей дім саме угорським? На яких правах будуть функціонувати в цьому домі громадські об'єднання, наприклад, словаків або ромів? Теоретично на рівних, але на практиці чи не будуть вони там на правах «бідних родичів», враховуючи основний внесок саме угорської громади і залежність інших від лобізму, зв'язків і забезпеченості саме угорців? Знаючи «кухню» громадських організацій можу собі уявити, що навіть якісь окремий комп'ютер або принтер, подарований, наприклад угорцям (або придбаний ними) може стати предметом розбрату різних національних «сімей» «прописаних» в одному будинку.

А як бути з греками, які втратили не тільки потужний лобістський ресурс і матеріальну базу в Приазов'ї, але багато з яких залишили Приазов’я як територію історичного проживання? Хто тепер буде сприяти просуванню їх інтересів на місцевому рівні, враховуючи майже повну дезінтеграцію і дезорієнтацію колись активної і дієвої громади. І де тепер буде цей місцевий рівень?

У законопроекті прописане держбюджетне фінансування проектів громадських об'єднань національних спільнот на конкурсній основі, але незрозуміло, цей конкурс буде проводиться між громадськими об'єднаннями різних спільнот чи однієї? Логічно припустити, що найбільш ефективним буде прийняття участі в конкурсах всеукраїнських організацій кожної з національних меншин. Тобто конкуренція буде не в середині національної меншини (серед різних її організацій), а поміж різними національними меншинами. Але якщо з поміж проектів організацій різних національних меншин — греків, угорців, болгар, поляків і тощо переможе, проект якоїсь однієї спільноти, чи буде це справедливо? Навіть, якщо він дійсно кращий і якісніший. Адже можливості, ресурсний і організаційний потенціал у різних національних меншин різний. А з іншого боку, потреби культурного самовідтворення більш-менш однакові, то чи можна якось виділяти проект, припустимо, болгар на створення факультативу або проведення фольклорного фестивалю від також саме проекту греків, тільки тому, що болгарський написаний краще і детальніше? 

В освітній і мовній сфері законопроект майже не суперечить ані освітньому закону, ані закону про функціонування української мови як державної Але в тому то і справа, що навряд чи національні меншини будуть задоволені мовними і освітніми гарантіями законопроекту. Адже головна їх критика спрямована на освітній закон 2017 р., який впроваджує обов'язковість україномовного шкільництва починаючи із середньої ланки. Гарантована законопроектом двомовність публічного простору не зніме мовного питання з порядку денного. 

Нарешті, зовсім нічого нового проект не вносить до організаційного формату та статусу організацій національних меншин. Жодного підвищення політичної участі, жодних пропозицій національно-культурної екстериторіальної автономії, всі ті ж самі «громадські об'єднання» за якими ховаються ті ж самі старі добрі «національно-культурні товариства», як основна форма самоорганізації, суспільно-політичний статус яких мало чим відрізняється від такого собі «клубу по інтересам». 

Але організації національних меншин вже давно виросли з цих «коротких штанців» і волають про це вже понад 20 років. Натомість їхній вплив на прийняття політичних рішень, щодо їх національно-культурного розвитку і далі пропонують обмежити абстрактними і малодієвими громадсько-консультаційними радами при органах влади, які збираються вкрай нерегулярно і рішення яких мають характер рекомендаційних побажань.

Безумовно, питання політизації меншин є контраверсійним, а в нашій ситуації і, почасти загрозливим. Але, напевне, можна продумати, якийсь формат екстериторіальної автономії з наданням організаціям меншин особливого, відмінного від звичайних громадських об'єднань, статусу і більших юридичних можливостей впливати на прийняття владних рішень, що стосуються етнонаціональної сфери. А поки так і залишається етнічним громадам на кожних виборах «лягати» під якусь партію чи «благодєтєля», які пообіцяють щось там для них зробити. І новий законопроект нічого в цьому не змінює.

P.S. Війна однозначно поставила на порядок денний два болючих питання, врахувати які автори закону не могли, адже готували проект рік тому. Перше питання — це питання ідентичнісного виживання грецької меншини Приазов’я. Внаслідок повномасштабних бойових дій територія компактного проживання греків Приазов'я була окупована, значна їх кількість є розпорошеною у межах України і за кордоном, перервалися зв'язки і комунікація, втрат зазнав культурний спадок і об'єкти матеріальної спадщини. Це схоже на неорганізовану ,але вимушену депортацію. Цілком ймовірною є загроза асиміляції у майбутньому. 

Друге питання — питання російської меншини. Незважаючи на російську агресію і природнє і зрозуміле відторгнення всього російського, все ж треба пам'ятати, що етнічні росіяни є громадянами України і найбільшою за чисельністю національною меншиною. Багато з них є відданими патріотами нашої країни. Отже, на них також розповсюджуються гарантії захисту національних меншин. Як вони будуть реалізовуватися на практиці в умовах «культури відміни» — це велике питання.

Сергій Пахоменко, доцент кафедри політології та міжнародних відносин Маріупольського державного університету, член Маріупольського товариства греків України, резидент Львівського центру міської історії

***

1060

Поделиться: