Без надежды надеяться. Как переселенцы живут в модульном городке Львова

Крім того, для переселенців з прифронтових регіонів у Львові створили кілька модульних містечок. Повномасштабна війна триває третій рік і дехто з людей, що оселилися у модульному містечку на самому початку, досі мешкає тут.

Східний Варіант побував у такому містечку у Львові та розповідає, як там все влаштовано.

Перезимували

Модульне містечко на Сихівському житловому масиві у Львові відкрили у травні 2022 року. З того часу воно пережило певні зміни та вже стало частиною міського ландшафту. Те, що колись задумувалось, як тимчасове рішення, вимушено стало постійним і за часи свого існування пережило певні зміни.

Перші модульні будиночки були одноповерховими. Один бокс був розрахований на чотири людини. Кухня, санвузол та інші кімнати загального користування знаходились в окремих модулях. Це створювало додаткові складнощі, особливо із настанням холодної пори року.

Аби розв'язати проблему енергоефективності, поруч зі старим містечком на Сихові за підтримки польського уряду, а також за підтримки Фундації Міжнародної Солідарності у 2023 році встановили нове. Його сформували з восьми двоповерхових модулів, у кожному з яких обладнана кухня, санвузол, спільна кімната відпочинку тощо.

У двоповерхові модулі заселили людей з усіх трьох модульних містечок Львова, а старі натомість законсервували, як запасний варіант.

Віктор Габітов — один з адміністраторів містечка на Сихові. Він розповідає, що під час російських обстрілів енергетичної інфраструктури його мешканці змогли повною мірою оцінити переваги двоповерхових модулів. Опалення тут забезпечується електроенергією, і якщо у звичайний час це не проблема, то під час російських обстрілів інфраструктурних обʼєктів із теплозабезпеченням виникають складнощі. Та, за словами Віктора, нові бокси впорались:

«За чотири години відключень світла температура всередині не падала взагалі. Сам модуль тримає тепло, не тримають тільки двері. Але у коридорах є додаткові батареї».

Таким чином вдалося покращити не тільки клімат у приміщенні, а й налагодити клімат соціальний, оскільки тепер люди живуть згуртованіше. У одному двоповерховому боксі 22 кімнати — по 11 кімнат на кожному поверсі. Адміністратор містечка запевняє, що люди охочіше дбають про спільні простори на кілька родин, ніж за величезною спільною кухнею.

Крім того, у кожному модулі є спільна кімната, переобладнана під різні потреби — спортзал, кінозал, дитяча кімната тощо. 

Ще один важливий аспект, який не врахували партнери України, це потреби людей з інвалідністю. Початково польські модулі не мали інклюзивних душових кабінок чи туалетів. Та адміністрація у Львові знайшла рішення — замість двох звичайних кабінок у кожному санвузлі встановили більший душ та туалет, обладнані спеціальними поручнями.

Щодня мешканцям раз на день готують гарячі обіди. Сніданок та вечерю люди забезпечують собі самі. Крім того, у мешканців є графік прибирання.

90% — приїхали з Донеччини та Луганщини

Більшість людей, що живуть і містечку, переїхали з Донеччини та Луганщини, також є переселенці з Херсонської, Запорізької та Харківської областей.

Вихідці з прифронтових областей із гіркотою зізнаються, що звикли, а радше “змирились” з тим, що додому вони повернуться нескоро. Комусь поки взагалі нікуди повертатись, бо житло зруйноване, комусь, бо місто окуповане, а комусь, бо населений пункт знаходиться під небезпекою обстрілів російської артилерії.

Та люди намагаються створити домашній затишок навіть тут — висаджують власну городину та квітники, заводять нові спільні хобі.

Одна з них, пані Ольга, приїхала до Львова з Чугуєва Харківської області.

«Живемо, слава Богу. І вдячні за те, що є. Стараємося, як можемо. Ось клумби посадили. Мені допомогли дівчата, що живуть тут вже другий рік. Ми звернулися до адміністрації, попросили поставити нам тут клумбочку. Самі купили розсаду, і ось», — Ольга окреслює руками невеличкий квітник.

У сезон планують вирощувати кріп у петрушку. Сусіди також вирощують мʼяту та шавлію. Пані Ольга і переселенців порівнює із рослинами:

«Ми не знаємо, коли нам додому. Знаєте, от була рослина, а її витягнули. Так і ми: висимо у повітрі й не знаємо, куди це коріння пустити».

Її житло у Чугуєві наразі ціле, проте знаходитись там через постійну загрозу російських обстрілів дуже небезпечно. Ольга їздила додому на лікування, одразу після одного з обстрілів. Каже, що багато людей залишається там попри все.

Ольга згадує перші дні повномасштабного вторгнення у Чугуєві й з гіркотою визнає, що за два роки пережите там забути неможливо. 

Відволіктися їй допомагає нове хобі — співи у творчому колективі. Окрім неї у ньому також виступають жінки з Сєвєродонецька, Лисичанська, Бердянська та інших українських міст. Гурт «Співаночки» виступав у львівській філармонії, у закладах освіти, а незабаром поїде у Винники, що недалеко від Львова.

У сусідньому модулі живе пані Любов. Вона приїхала з Рубіжного майже на самому початку повномасштабного вторгнення. Її будинок знаходився біля військового обʼєкту. Біля якого саме вона не уточнює, але дає зрозуміти, що дому вже немає.

Спочатку Любов заселили в одноповерховий модуль, тож їй є з чим порівнювати сьогоднішні умови.

«Звісно, зараз краще, тому що все всередині, поруч», — каже жінка. Про повернення каже не охоче, адже не знає, куди повертатися. — «І що, знову все спочатку? А як?».

Таких, чиє житло повністю знищене росіянами, серед переселенців у містечку дуже багато. Один з них Віктор. Влітку 2023 року він з родиною намагався виїхати з Бахмутського району. Їх машина наїхала на міну. Старша донька загинула, дружина та син отримали важкі поранення. Родину з місця вибуху евакуювали військові.

«Син потребує операції на руку. Протезування також необхідне було дружині, травма дуже сильна. Але протез, сказали, встановити неможливо, через сильне пошкодження нервових закінчень».

Після наданої допомоги родину оселили у модульному містечку Львова. Спочатку на вулиці Пулюя, а потім — у двоповерховий модуль.

Адаптуватися попри все

Одна з нагальних проблем модульних містечок — це інтеграція мешканців у приймаючі громади. У цьому допомагає школа. За словами Віктора Габітова, коли переселенці з дітьми тільки прибувають у нове місце, часто навчальний рік діти закінчують онлайн у своїй школі. Проходить літо і діти йдуть вже у місцеві школи, на офлайн-навчання.

«Був довгий період, коли статистика працевлаштування складала 50% від працездатного населення. Згодом почав випаровуватись цей “синдром”, ніби завтра повертатися додому і немає сенсу інтегруватися, люди почали шукати роботу. Навіть освоюють інші спеціальності, а не шукають тимчасову роботу», — каже Віктор Габітов.

Він додає, що дозвілля люди організовують собі самостійно, але це не є основним фактором інтеграції. Крім того, у містечко періодично приходять представники різних громадських організацій та волонтери, аби провести якісь майстер-класи.

Буває так, що люди повертаються додому, але ненадовго, оскільки небезпека обстрілів у прифронтових областях досі велика. І у міру наближення лінії фронту, частішають й обстріли. Буває й навпаки: оселившись у містечку на кілька місяців, знайшовши нову роботу та отримавши певне відчуття стабільності, у тому числі фінансової, люди отримують можливість винайняти квартиру і переїжджають туди.

_____

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.