Репортаж
«Пусть даже под сетками, но только бы дома»: почему жители Краматорска не спешат эвакуироваться
Жителі прифронтового Краматорська усвідомлюють, що найстрашніші часи лише попереду, але фінансова неспроможність орендувати житло в тилу та скасування залізничного сполучення перетворюють евакуацію на недосяжну розкіш.
Останніми днями Краматорськ постійно переживає руйнівні шахедні та ракетні обстріли. Попри це місцеві все одно лишаються жити під ракетами та бомбами, сподіваючись, що лінія фронту зупиниться, не поглинувши Краматорськ.
«Треба звикати головою до думки, що Краматорськ перетворять у груду щебеню. Візьмуть чи ні – залежить від нас, але зберегти Краматорськ як місто, а не гору каміння, від нас не залежить, на жаль», – каже мешканець Краматорська Сергій Каліберда.
Тож чому цивільні мешканці Краматорська чіпляються за рідні стіни, які щоночі вібрують від прильотів російських снарядів – бачив Східний Варіант.
Найстрашніші часи для Краматорська лише починаються
Ті, хто пережив пекло Бахмута чи Покровська, бачать у нинішніх обстрілах Краматорська знайомий сценарій: спершу поодинокі КАБи, потім звикання, а далі – хаотичне знищення міста. Сьогодні артилерія вже долітає до меж Краматорська, проте тисячі людей продовжують сподіватися, що фронт зупиниться.
Від початку березня російські окупанти постійно тероризують місто. Люди, які живуть у Краматорську, проводять будні під звуки вибухів: або прильотів БпЛА, або ракет, які стирають або випалюють по кілька поверхів у будинках.
В’ячеслав Карпенко, краматорець, переконаний: далі ставатиме лише гірше. До 2025 року він працював у Покровську, тому на його прикладі знає, що найстрашніші часи для Краматорська лише починаються.
«Усе починається з кількох прильотів КАБів, ФАБів або дронів. Спершу на це звертають увагу, потім до такого люди звикають. А прильоти відбуваються частіше. Зараз по Краматорську летить уже цілодобово, а люди лякаються тільки якщо прилітає поруч із ними. Це погано, бо інстинкт самозбереження тупіє. З’являється хибне відчуття, що в такому темпі можна якось жити, працювати», – каже чоловік.
Краматорець додає, що поки є можливість – десятки людей із його оточення відтерміновують бодай до літа евакуацію з області. Вирішальний фактор – фінансовий, оскільки оренда нерухомості в більших містах України, ближче до центральних регіонів, відчутно спустошить гаманці середньостатистичних краматорців. А охочих придбати тут квартири, аби продавці могли купити нерухомість в інших регіонах, немає.
Переважна більшість намагається зберегти гроші, очікуючи, що доведеться перебиратися в інші області, віддалені від війни. Тому допоки квартири або будинки цілі, люди лишаються вдома – навіть якщо житло пошкоджене вибухом поруч і в його ремонт необхідно вкладати кошти. Все ж це обійдеться дешевше, аніж оренда в іншому місті.
Але В’ячеслав Карпенко додає, що досить скоро, на його думку, з міста почнеться масова евакуація людей. Якщо окупанти просунуться в напрямку Часів Яру й отримають висоти, в останній відносно безпечній агломерації Донеччини почнеться хаотичний розстріл населених пунктів. На прикладі попередніх міст, які окупували росіяни, з першим «цілодобовим» обстрілом міста з області поїдуть сотні людей у перші ж дні після того.
«Люди просто не знають, що їх чекає через кілька місяців. Я бачив це й переживав у Бахмуті, тому моя родина вже давно в іншому регіоні. Бо я розумів, що росіяни не зупиняться. А вдруге евакуювати сім’ю з Донеччини – надто дорого», – пояснює мешканець прифронтового міста.
Дмитро Бурлуцький, мешканець Краматорська, додає: за кілька місяців, щоб врятувати надто зволікаючих мешканців міста, волонтери та поліція з ДСНС ризикуватимуть своїми життями. Тож, на його думку, з першими обстрілами Краматорська вже необхідно евакуюватися з прифронтового міста. Принаймні допоки не почалися регулярні смертельні обстріли.
«Коли орда підійде кілометрів на 7, то доведеться швидко їхати, без варіантів. Така ж ситуація була у Костянтинівці, а зараз евакуаційні групи туди навіть не їздять. Усі в'їзди та виїзди з міста – під ворожими дронами, мало хто хоче з військових брати на себе відповідальність і вивозити звідти людей. Там дві тисячі людей, їжу вони не отримують. Їх годують військові, які ще рік тому вони хотіли сидіти «до останнього», – пояснює чоловік.
Дмитро Бурлуцький додає, що уже за кілька місяців людям доведеться обирати, що їм важливіше – чи життя, чи нерухомість, у якій вони поки що живуть, якщо вона вціліє до того моменту.
«Можна зайти в інтернет і подивитися, як виглядає Костянтинівка, згорілі дев’ятиповерхівки, складені від дронів, ракет. Те саме чекає і Краматорськ. Бо проблеми починаються потім. Коли ті, хто лишився, починають кричати, щоб їх врятували, бо жити неможливо. І волонтерам доводиться їхати під обстріли, можливо, й не доїхати, просто щоб вивезти упертого або неадекватного. Я б забороняв їх вивозити потім. Три місяці обов’язкової евакуації, а хто лишився – той сам за себе» – каже чоловік.
В яких умовах люди лишаються у Краматорську
У місцевих телеграм-чатах та в розмовах між собою краматорці погоджуються: зовсім скоро може настати той момент. коли вони почнуть складати сумки й готуватимуться виїжджати. Однак люди жаліються, що через скасування залізничного сполучення Донеччини з іншими регіонами переїзд буде вдесятеро дорожчим, аніж пів року тому, коли такої потреби не було. Тож це – одна з причин, чому вони досі зволікають з виїздом.
«Раніше я знала, що зможу взять з собою кілька сумок, сусід до вокзалу довезе, я їх покладу в купе й довезу. А тепер мені треба наймати машину, щоб вивезти. А це я ще не кажу про холодильник, пральну машину, мікрохвильову піч, телевізор… Що мені з цим робити, куди дівать? Я тут його не покину, все купувала за свої гроші. То як мені виїхать? Хто мене повезе з усім цим добром? Тому я краще поживу вдома під сітками, ніж невідомо де і з ким», – каже мешканка Краматорська Любов Сергіївна.
За словами жінки, щоб орендувати авто або замовити послугу перевізника до Дніпропетровської області, доведеться віддати понад 30 тисяч гривень. Таких грошей немає ані у неї, ані в її доньки, до якої вона планувала виїхати. Тому поки що жінка не знає, що робити, і просто очікує.
«Я не знаю, чого чекать. Або що прилетить і вже нічого не зможу забрать із собою, або хоч на трохи повернуть поїзд, щоб я могла якісь речі з собою забрати, якусь техніку. А поки все, як зараз, ми з дідом лишаємося вдома», – каже Любов Сергіївна.
***
Аліна Шевчук
